Весна
Сіре небо живих дахів...
Поспішати нема куди —
Завмирають тіні птахів
На обличчі сумному води.
Заблукати у власних снах,
Захлинутись: прощальна мла,
Смак отруєного вина
І висока печаль чола.
Це загублене місто снів —
Ніч, що квітне гірким мигдалем.
Наче пес застиг біля ніг
Мій одвічний весняний щем —
Я не можу більше злетіти,
Моє серце катує весна —
Кожна ніч з лицем Маргарити
І з смертельним смаком вина.
Молитва
Господи Боже! Все знову так просто і страшно —
Погляд і подив, і квіти, і теплі долоні.
Власна душа мов велика замкнена башта,
Мов лабіринт, у якому гинуть сторонні.
Так, я все знаю: треба платити і вчасно.
Господи Боже! Спасибі тобі і за втому.
Ні, Ти не думай, я зовсім і не нещасна —
Просто дана багатьом й непотрібна нікому.
Ні, Ти не думай, я здатна іще радіти,
Все це минеться, я буду знову сміятись...
Всі ми — Твої дорослі покинуті діти,
Що не навчаться ніяк самоти не боятись.
Любимо в інших себе, шукаємо в слові
Господи Боже! Хай буде все просто і страшно...
Неба уламки із запахом темної крові —
В кожному впала душі Вавілонська Башта.
Злива
На Перехресті Часу І Туги,
Мов в'язні досконалого мовчання,
Ми стоїмо і сміємось печально.
Вони летять немає їм числа,
Немає ліку і нема припони,
Байдужі їм страждання і закони...
Ми стоїмо...Прощання наче мла.
На перехресті невідомих днів,
Не помічаючи, що мокне наша казка,
Шепочемо: "Не йди, будь-ласка!"
А дощ іде пахкий, як навесні.
Ніхто невладний зупинити дощ.
Ми стоїмо, поєднані в-останнє.
І б'є відлуння грому і кохання
У лабіринти незнайомих площ.
***
Весняний ранок, як вода прозорий —
У світі все спочатку почалось.
І падають пахкі безтямні зорі,
І квітне сад всім тим, що не збулось.
У світі все нове і невідоме.
Я входжу в нього з небуття печалі,
Я повернулась і я знову вдома —
У світі досконалого мовчання.
Все починається із тиші і тепла,
З якогось погляду, бузкового, як вечір,
В моєму світі, вільному від зла
І трепетному як жіночі плечі.
***
Десь за тисячу кроків є місто. За тисячу кроків.
На принишклих горищах прокидаються Там голуби,
А дерева Його, сонячні і високі,
Безперервно гойдають вітер морської журби.
На жовтавій плитці закарбовані навічно
Сліди закоханих, що пішли давно.
Там запалюють вечір як свічку
І впивають печаль як весняне гірке вино.
Спрагло дивляться в небо весняне фонтани
І рушають з порту вигадані кораблі.
І торкнусь Його золотої землі.
У дворі, де чути загублені кроки,
Я знайду свою тінь на чиємусь вікні.
А дерева Його, сонячні і високі,
Подарують журливий вітер мені.
***
Ранок примружив повіку.
Я помру, бо хотіла жити.
Як пояснити Чоловіку,
Що жінка по-іншому вміє любити?
Як осягнути безодню рухом,
Малесеньким, наче помах вії?
Стати травою чи мокрим бруком,
Об який на друзки надії?
Це не мучить, не пестить, ні
І від цього нікуди не дітись.
Стати променем навесні
Від якого сміються діти.
***
придумати весняний
карнавал
побудувати дім для перехожих
(таке собі дрібне палаццо дожів
бордель-собор
і морг
і бальний зал)
і браму
навстіж
і коней
ушал
щоб знали всі
хазяйка божевільна
(а може навіть і воскресла
відьма
яка розчаклувала
кар-на-вал)
і маски їм,
нехай шаліють
теж
нехай стрясають ці уявні стіни
(та усмішка приблудної дитини
пишніша буде масок і одеж)
Усе скінчиться, як хто не казився,
Але не
зараз
потім
А за тим —
придумати багаття інквізицій
І їх непереможний сірий дим.
І душу навстіж і думки — в багаття,
Щоб знали всі — підсудна
бо-же-віль-на
до того ж перелюбниця
і відьма.
Самій собі і страту і прокляття
придумати
Весняний
Кар-на-вал!
***
Хочеться взяти й расхлюпати напівзимовий сніг,
Хочеться, щоб все відбулося як ще не бувало.
Та в перехожих спини такі сумні,
Стигнуть вуста — відцілувала,
Від цілувала віконне скло у помешканнях тих,
Хто і не зрадив, а просто ключа не залишив...
А в перехожих з клунками самоти
З рук випадає зужита тиша.
Тільки дрібниці важливі у цьому житті,
В лженебутті у перервах між залами станцій —
Твій дорогий силует у дешевім пальті
І в недоладних кросівках для довгих дистанцій...
Все віддаляється, щоб починатися десь.
Бог замовля на FM-і нам гарні пісні...
Хочеться взяти й рас хлюпати напівзимових людей,
Щоб посміхнулися крилами спини сумні.
***
Наче нарешті скінчилась зима.
Сніг сумновидий пада навскіс,
Лякаючись тихих облич перехожих
І культурних собак на ошийниках.
Наче скінчилась зима
І втомлені секретарки
Передрукували на пожовклому папері
Усю Новорічну музику.
Більше нічого нечутно.
Тільки на антресолях,
Загорнуті у французьку газету
Часів Великої революції
Сплять непомітні зернята,
З яких виростуть певно на ранок
Добрі короткозорі янголи
З фіалковими очима.
***
Коли на дощ загледяться дерева
І димарі примарні на дахах,
Якась печаль гірка мов королева
Приходить з синім вечором в руках.
І вже слова — такі забуті гості —
Летять мені в обличчя із дощем,
Неначе струнховерху вежу, простір
Над містом відкриває тихий щем,
Як парасолю.
Справа королев —
Шукати долю у кавовій гущі,
Їм біля ніг пророцтва невсипущі —
Бентежний птах і кароокий лев.
Це все — з дощу, це все — слова,
Такі прості, бо вже вони не перші,
Але душа у них така нова,
Що нікому їх крапкою довершить.
***
У душах золотої амальгами
Заховано багато гіркоти.
Розтануть навесні усі мости
І стануть тихим сумом під ногами.
В річки весняні — шхуни паперові,
Щоб не лишалося слідів від листування,
Тож бережіть лиш варте зберігання,
Нічого окрім болю і любові.
Життя таке, що жертвувати слід
Знайомими іздавна берегами,
Бо краще золотої амальгами
Весняна правда чорної землі.
***
Цю зиму ми вже випили до краю,
Хоча нам ще відміряно снігів,
Та душу я безжурно відпускаю
В передчутті зелених берегів.
Розливи Лети навесні звичайні.
Гідрометцентр — насправді злий чаклун.
Моя душа в передчутті прощання
У Маргарити позича мітлу.
Відьомський березень вже причаївся скрізь,
Весільні простирадла підсинив,
Коти, ці гріховодники старі,
Розшифрували тайнопис весни.
Зелений місяць наче брунька повен
І вже душа — дитя малих Богів —
Готова відштовхнутися, як човен
В передчутті незнаних берегів.
Весна — 2
Впізнай мене, впізнай мене й не плач.
У цій весні усі обличчя різні,
Її струмки — прозорі без запізнень
І сонце — кольорове наче м'яч.
Її фонтани — добрі і ясні,
Вони крізь сіре місто проростають...
Впізнай мене, я тихо привітаюсь
І вечір намалюю на вікні,
Щоб навернути воду на вино,
Закоханих підгледіти на лаві,
А янголи, високі і лукаві,
Нехай пограють в парку в доміно.
Сміятимусь і очі проростуть,
Як і фонтани(тільки от зелені).
Дістане Бог сопілку із кишені
І нам заграє пісеньку просту.
Про те, що час тихенько помира,
Про все, що в світі не могло не статись.
Впізнай мене і будемо вітатись,
Якщо Він нашу зустріч вже заграв.
***
Ти десь за ранком, за оцим дощем,
Живеш в якійсь безодні несходимій.
Між нами гранню — безкінечний щем,
Моя безтямна і гірка гординя.
Твій світ — логічний, як весняна злива,
У ньому все живе в полоні часу,
У ньому кожна гілочка щаслива,
Покірна, заспокоєна, мовчазна.
Твій світ — священний, я у ньому зайва,
Тому шляхів до тебе не шукаю.
Я — завойовник, я — безжальний зайда
В чужі світи, коли кажу: "Кохаю!"
Бувай! Лишайся за стіною ранку,
Де Тінь Дощу блукає кришталева.
Я ж тільки білим квітом на світанку
Впаду весною на твої дерева.
І аромат, бентежний наче море,
Тебе отруїть на якусь хвилину —
Володар світу вічної покори
Відчуєш своє щастя і ...