крізь розломи в мені, що є наяву.
Неможливістю мрій мріє часу межа,
на порозі життя стрімкий водопад,
розсипалась іскрами пам'ять моя,
і губиться в прірві, гублюсь у ній я.
Супчик
О супчик, ти сила і воля
ранкових росинок гірських полонин,
Ми створені разом з тобою
із соків Землі і натхнення годин.
Над нами сіяло барвисте проміння,
і дощик приносив безмежність небес,
і ось ти зібрався із аури літа,
і серед зими так чудово воскрес.
Летять твої пахощі спогадом літа,
піднесенням гір і затишком трав,
Збираюся я у безмежності миттю,
щоб чарам відкритися пахощів, барв.
Із сили і волі, квіток і потоків
відтворююсь я, а квітки у мені,
із рос і простору, з потоків і кроків,
відтворюю час, де поля запашні.
Роздоріжжя
Я виходжу сам на роздоріжжя,
На розліт незвіданих шляхів,
Що летять і долі навпіл ріжуть
У розліт незвіданих світів.
А навколо ніч пливе без краю,
Холодно пронизують зірки
Вічність, що усе на світі знає,
Всі дороги, сторони й стежки.
Я стою один на роздоріжжі,
У розльоті, що летить у даль,
А зірок розсипано як збіжжя,
І летить проміння по світам.
Доль розліт у ночі, що як море,
Крок у вічність віч-на віч
Вічність розтинає, наче промінь,
Загризу піду морквину,
Символ проростання в глибину
Із зернини, що недоля кинула
В тьму, холодну, мокру і страшну.
Вічність
Тільки вічність і я,
навкруги ні ***,
світ напився і спить,
і йому не свербить,
хто він, звідки й куди,
чи залишить сліди.
У нічній тишині
так самотньо мені,
серед мрій і примар,
поміж маній і хмар.
По далеких світах
бродять відчай і жах.
Щось залишилось там,
що не знаю і сам,
а тепер не знайду,
сам собі на біду.
А недоля моя
теж не спить ні ***,
усе крекче й гризе.
Розвалилось усе,
що я пер-мурував,
і нарешті я став.
Відобразилась ніч
у мені а я в ній,
шлях знайти марна річ,
і реве буревій.
І кудись я пливу
поміж сяєв і бездн,
і марю наяву,
і мара я сам весь.
В позі лотоса я
концентрована мить,
невимовність моя
у мені струменить.
Темна ніч навкруги
і погасли зірки.
Плинуть Цна і Десна,
там і там пів-кота.
Лапи, вуса і хвіст
всеохоплюють світ.
Боль
А время летит и пульсирует боль,
сгущаясь в туман и во мрак уходя.
И я в нем лечу, бесконечности ноль,
вселенная по*** и я на***.
А звезды мерцают в бездонной ночи,
и глаз мириадами смотрят в меня.
и звезд мириады в росинках горят.
Бездонное небо, мерцание звезд,
а в травах тропа серебрится от рос,
и я растворяюсь, и память моя
уходит за грань моего бытия
тропою в туман, в бесконечность времен,
где снится все тот же несбывшийся сон,
(******************************
(не подлежит озвучиванию – память симпатий кота)
*******************************)
И лечу я в пространстве, непонятно в каком,
между грубой реальностью и неведомым сном.
Небылое и грубое соткались в композит,
опускаюсь то в яму я, то взлетаю в зенит.
Сотворить небывалое вознамерился кот.
Продираюсь над ямами, но страдает мой хвост.
Листок
О білий листок паперу,
Сторінка мого життя,
Сплетіння волокон i нервів,
В яких відображуюсь я.
Дві фарби, біла і чорна,
I лінія мого життя,
То звивиста, то повторна,
I літер у ній до ***.
Виходять потоки i нерви
З глибин мого небуття.
Безодень яких химери
На смисл претендують життя?
Проходять роки і дороги,
I сяють зірки провидінь,
I сіє листопад додолу
Листки моїх вчинків і днів.
Одна лиш земля і небо
Прочитують знаки і дні,
А барви підуть у небо,
А листя у шар землі.
Лиш зірки, що сяють високо,
Провидять дороги мої.
Проваллями плутають кроки,
Шукаючи шлях до зорі.
А я, що вишкрябую знаки,
Куди подітись мені?
У небо не пустить срака,
Залишусь листком на землі.
Ужас науки
Голова ты бедолага,
В дождь и в снег и в ураган
Крепко шапку ты держала,
Направляя путь ногам.
Ничего тебя не брало,
Ни жара, ни холод вьюг,
А сегодня захворала,
Окунувшись в муть наук.
Злые призраки науки,
НТС, НТТМ,
Тянут уж когтисты руки,
Чтоб сожрать меня совсем.
Люты ползают микробы
По листам ученых книг,
Чтоб сожрать меня и чтобы
Заодно сожрать мой стих.
Говорю им, ну вас на***,
Ваших мудростей не ем,
Ну вас всех в глубоку яму,
Вот где место вам усем.
Но микроб не внемлет слову,
В яму лезти не спешит,
Хочет он напиться крови,
Да мозгами закусить.
Эх, собрать бы все науки,
Яму выкопать большу,
Взять за ноги и за руки,
Да пошпурить в яму ту.
Вместе с ними всем доцентам,
Докторам, профессорам,
Пусть бы стала яма эта
Вечный всем научный рай.
Пусть там ползают мудрено
В ширину, и в глубь, и в высь,
Наедятся истин много
И распробуют их смысл.
Я же с чистой головою,
Руки вымыв после книг,
С миром в мире и в покое
Напишу об этом стих.
Мета
Я прийшов у цей світ.
Не суворо судіть,
що я міг, що не міг,
і навіщо творив.
Мене вабив туман,
промінь шлях золотив,
і в незвіданість звав
спів дзвінкий висоти.
Дзвін струмка серед гір,
вітру вільний польот
шлях оспівують мій,
творять мій горизонт.
Гір громаддя й років
поглинає туман.
Я забув нащо жив,
а можливо й не знав.
Ще одна висота,
ще в провалля одне
невідома мета
знову тягне мене.
Шлях з-за обрію йде,
і за ним пропада.
Вітер дме і гуде,
і співає вода.
Що ж лишилось мені,
як іти і співать,
через роки і дні,
що у безвість летять.
Та всьому є кінець,
і стає висота,
а над безвістю бездн
спалахнула зоря.
У промінні зірок,
і у співі води
набуває мій крок
осіяння мети.
Я забув звідки йшов,
що в проваллях лишив.
Сяє променем знов
поклик синіх вершин.
Чари
Квітка життя, що цвіте у вогні,
Квітка життя, квітка-чара Землі.
Квітка життя, зачарована мить,
Квітка Земля, що в безмежність летить.
Чекає на того квітка,
хто гідний прийняти в дар
усю неосяжність світу,
і ночі безмежність чар.
Яскраво цвіте й промениться
чарівна душа Землі,
а квіток чаруючі лиця
нашіптують щось мені.
Дивиться квітка у небо,
чарівне створіння Землі,
і віддзеркалює себе
в чарівній душі води.
Блакиттю води і неба,
співзвучністю всіх стихій,
в мені віддзеркалює себе,
і шлях зачаровує мій.
Хвилюється стежкою місяця
чарівна душа води,
на хвилях спалахи світяться,
як мрій незабутніх сліди.
Хвилюється, зірками світиться,
у дзеркало дивиться ніч,
а в місячній стежці колишуться
тремтячі спалахи зір.
І я забув, зачарований,
куди і навіщо йшов.
В безмежності ночі схований,
іду у безмежність знов.
А річка чарує і грає,
а місячна стежка тремтить,
самотністю в ночі безкрайній
щемить зачарована мить.
Судьба
Звезда горит, мерцая чуть.
Бледнеет ночь пред часом ранним.
Иду встречать я первый луч,
что путь сотворит из тумана.
Бывает ночь длиною в жизнь.
Упавших звезд не светит прах.
Пока есть луч, пути держись,
а если нет, смешон твой страх.
Бывает путь длиною в жизнь
на зов звезды, упавшей с неба.
Горит огонь и хочет жить,
как память огненного следа.
Я на последнем пределе,
и ночь на последнем пределе,
а звездам до нас нету дела,
они над рассветом и за пределом.
Ночь или я, кто из нас раньше встретит рассвет?
Строчка пропущена, записи нет.
Кто раньше закончится, ночь или я,
исполнится ль смыслом дорога моя?
В тумане скрывается путь и тупик.
По туману записан судьбы черновик.
Поди прочти.
Только идти.
Роса блестит и зреет час,
тропа зовет, туманом манит,
ведь нет дороги без луча,
а луч не светит без тумана.
А рассвет все проявит, и вспыхнут огнем
звездочки рос и небес окоем,
и на холодном куске метеора
радуга рос засверкает узором.
Вспыхнет рассвет, и проявится смысл
в зове дорог, убегающих ввысь,
что раскрывают мир и простор
далей, путей, горизонтов и гор.
Звезды в ночи и призванье дорог,
память звезды и судьбы моей рок.
Огненный след, что исчез навсегда.
Память звезды растворила вода.
Мир необъятен творений и звезд.
Алым соцветьем горит горизонт.
Неповторимостью звезд и цветов
вечность мгновений соткала узор.
Свежестью вешней просторы поют.
Свежестью ветра дороги зовут.
Тают лучи в озарении дня,
чтоб озарением стать для меня.
Реінкарнація
Залишилась тільки дорога,
а більше нічого нема.
Руїни загублених років
ховає в душі моїй тьма.
Ховає, тамує, мертвіє,
підступно, невпинно повзе,
здихаючим вовком я вию,
а зрештою, марно це все.
Залишилась тільки пустеля,
уламки чужого життя,
примар тимчасова оселя,
блукаючий в безвісті я.
Пекельними петлями кожен,
бреде моїх днів череда.
Примари ожити не можуть,
і в безвість ідуть без сліда.
Спалахують вогники й гаснуть,
проходить примар череда,
на місці надії, що згасла,
калюжами мертва вода.
Без цілі й надії петляю,
що день, то є пекло нове,
і виходу з нього немає,
і я в нім собою не є.
То йду, то блукаю, то вию,
навколо пустеля сама,
і більше тягнути несила,
і мене давно вже нема.
Ні буть, ні забуть неможливо,
без грані буття й небуття,
у мороці губиться сила,
у безвість провалююсь я.
Бреду по примарній дорозі,
один у примар череді,
а пам'ять знеболення просить,
і тане у мертвій воді.
Шукає первісна прана
з глибинних пластів буття,
шукає предвічний ранок,
та в ранок нема вороття.
Виходить з пластів замулених
джерельце одне скрізне,
що в ціле життя моє стулює,
і живить всього мене.
Шукаю і я джерело,
щоб зцілило долю й мене,
посмішкою Лади и Лелі,
що буде і що мине.
Жевріє предвічний ранок
в тумані мого буття,
і раптом спалахують барви
на краю мого життя.
Що було і що не було
оживлює спів джерела,
що буде і що не буде
співає жива вода.
Спалахує пам'ять далеких симпатій,
що в іншому світі були моїм світлом,
і в безвість летить, а із ними весь світ.
І я десь лечу, в перепросторі часу,
і сяйвом спалахує все, що погасло,
і твориться мить, що пронизує світ.
І мить ця є я, що крізь безвість летить,
щоб в новому світлі і в новому часі
наповнитись сонцем і спрагою щастя,
з землі прорости і ранковий туман
вдихнути із свіжістю росяних трав.