"Майже нічого" — подумав собі. Але ця думка не відводила від відповіді, я не хотів, щоб наш діалог склався, як у минулий раз — невдало, коли питання були у пустоту, без відповіді.
— Я знаю, що тебе звати Віктор, тобі 19 років та ти мабуть самогубець.
— Тобі не потрібно знати більше, — він знову відвів голову, не хотів дивитися на мене, — та я не самогубець.
— Чому?
Слова Віктора не сильно здивували, адже ж я бачив порізи на руках, бачив рани але й інші вади тіла встиг оглянути. Вправду я бачив те що й інші, тобто обкладинку. Поранення, які не були сховані під одягом. Тому поки що я зберігав спокій.
— Що з тобою трапилось? По якій причині ти у лікарні?
На вулиці був осінній хмарний день. Було тепло, неначе бабине літо настало. Сонячне проміння падало на подвір'я школи. Хлопці стояли в тіні, лиш Віктор стояв на сонці. З його носа йшла кров, руки були червоні від ударів. Ноги ледь тримали, бійка була енергійною але вона не закінчилась, ніхто не знав, що буде у кінці. Точніше цього не знав Віктор, всі інші вже давно бачили перемогу супротивника, бачили, як той з гордістю витанцьовував грудьми перед дівчатам. Адже це він все вправно влаштував, він знав, що Вік встане в бійко заради своєї гордості. Це він напав неправдивими словами на хлопця, щоб Віктор викликав його на бійку. Це йому буде добре, якщо Вікторова кров, проллється по тротуару. Він — у виграші, хоч й сам стікав кров'ю від руки хлопця. Він — Петро Жуйко, хлопець з паралельного класу.
— Ха, що здатися готовий? Невже сил не вистачає?
— Дідька лисого, лиш через мій труп!
Віктор замахнувся кулаком в обличчя Петру. Крові на землі стало ще більше. Петько розумів, що зараз програє, що зараз стоїть на межі життя і смерті але йому не можна, не так він розповідав хлопцям.
— Чорт, червоний код, хлопці, тьфу, — він плюнув кров'ю, — червоний!
Він з хлопцями вже збиралися тікати, як криси з корабля, адже усвідомлювали, що Віктор сильний супротивник, а вони його недооцінили. Але юнак не дав їм втікти, він не міг. Тому ухвативши товариша Петра за комір олімпійки, з усією силою жбурнув його об стіну шкільного корпусу. Звісно, хлопець втратив свідомість.
Через декілька хвилин він помре від нестачі крові, яка змішалася з травою. Її було дуже багато. Інший хлопець та Петька ще більше злякалися, від чого заклякли на місці. З одним було ще легше. Через двадцять хвилин недо бою, той валявся, як попередній на землі. Лишився головний — Петро. Він же навкарачки повз до входу у школу. Вік наздогнав його, це не забрало багато сил. Тепер він сидів на ньому та не обдумуючи бив його. Той не здавався, надав більше сил та опустив на землю Віктора. Він встиг ударити пару разів але Вік не дозволив продовжувати, поваливши Петька та ще з більшою силою продовжив бити. "Оце так міцний горішок" — жалівся сам собі Віктор. Він вирішив змінити тактику та почав душити, ухвативши своїми холодними руками хлопця за шию. Тому Петька вже валявся мертвий.
— Вкусись, мразото.
Сам Віктор теж впав, адже сил бракувало. Він також втратив не мало крові, зараз покине свідомість або помре, як інші. Потрібно було хоча б заховати хлопців але дихати було важко, тому ухвативши ножа якогось хлопця та обмалював свої руки порізами. На всякий випадок, щоб не було проблем. Вік дістав з кишені запальничку та вцілілу цигарку. Запалив. Це не рятувало але відволіктися зміг. Він став розглядати запальничку. Вона була маленькою, забарвлення — червоного кольору , яке з часом перестало блистіти. "Можливо підпалити їх? Вони ж облили мене й себе бензином. Придурки, чи не так?"-, тільки такі думки були у голові, — "підпалю, а там вже що буде. Я можу легко переграти, то що пупок маленький, що й це зробити не можу?".
Поодинокий голуб стрибав поряд, він шукав наїдок та не думав, що це місце у скорому часі загориться вогнем. Віктор нахилився до Петра та натиснув на те що у нього було в руці. Загорілись й інші. Випадково вогонь потрапив Віктору на груди, які , як і хлопці були у бензині. Юнак почав гасити вогонь всім, що під руки потрапить. Це було не важко. Але Віктор був без сил, він впав, навіть не помічаючи куди, та й перед очима білосніжне сонячне небо замінила тьма.
Він задумався. Від спогадів у Віктора помітно розбіглися мурашки по тілу. Він пам'ятав те, що було два тижні назад але не хотів розповідати – це було зрозумілим. Він хотів пам'ятати це, як страшний сон, не більше – це було очевидним.
— Була бійка, — пошепки сказав Віктор, що й я ледь почув.
Він дивився на небо, рахував зорі — яких безкінечне число. Вікторова рука лежала у карманах, та гралася тією самою запальничкою, поки інша тримала цигарку, яка вже майже закінчена.
— Ти програв? — відповів, я був ще більше здивований, та з обережністю продовжив, — тебе побили?
— Ні, я лишився переможцем.
— З ким ти бився?
— З хлопцями, з школи, — Вік кинув окурок на асфальт та з ненавистю його потовк ногою.
— І що ж ти з ними зробив?
Після цих слів все замовкло. Постало в заінтригованій тиші. Вона лякала та напружувала. Мене цікавило багато чого, але я мовчав — можливо ті хлопці теж потрапили в цю лікарню? А, як щодо порізів? Це йому хлопці навмисне так зробили? Ці роздуми заставили мене думати, що я не втомлений. Віктор неначе вивчаючи мене, дивився прям у вічі. Очі багато чого можуть сказати. По них я прочитав небажання Віктора продовжувати цю тему але всерівно продовжив чекати. Хлопець знову відвів обличчя, заховав й іншу руку в кишеню .
— Вбив.
Тепер у мене постало нове бачення на те, що я маю. Адже зараз я говорю не з просто хлопцем, а з вбивцею. Справжньою вбивцею, що недавно забрала життя хлопців. Шкіру вкрили мурашки, стало більш прохолодно.
— Дай цигарку, — подолав тишу Віктор. Він не дивився у очі, йому було соромно але й водночас всерівно на мою реакцію.
— Це вже третя. Як ти збираєшся відплачувати? — показав майже пусту пачку цигарок.
— А, ти як хочеш? Натурою? — Вік кинув мимовільну усмішку поправляючи волосся, з яким грав вітер.
— Давай, — я дав цигарку та продовжив вивчати реакцію хлопця.
— Кхм, я жартую.
Віктор швидко вихватив її та почав шукати запальничку. Після декількох спроб підпалити хлопець здався, зрозумів що закінчилась його безмірна рятівниця.
— Підпалиш, а?
— Добре, мені самому потрібно підпалити.
Я поліз знову до кишені, щоб взяти собі цигарку. Звідти злегка показалася ручка ножа, Віктор це помітив, але, хоч, як не цікавило, він лишив питання на потім, як я свої. Поки він обдумував це, я нахилився до Віктора та підставив свою цигарку ближче до його. Наші погляди зустрілися. На стільки близько один з одним ми ще не були. Ніхто не зупиняв цей зоровий контакт — я не хотів підпалювати, а Вік відводити погляд. Все-таки Віктор не дав довго так постояти, доторкнувся до запальнички, підпалив. Але я не дав відвести обличчя, забрав цигарку у бік та прошептав, продовжуючи зоровий контакт:
— Ти, як місяць, — взяв за підборіддя хлопця, — красивий та такий таємничий.
Віктор здивувався, язик став важкий. Все навкруги зовсім зникло. Був лиш він та я.
— Д-дякую за комплімент, — Вік знайшов сили та міцно взяв за руку, відвів її, таким чином вивільняючи себе. Він глянув у бік і нарешті смальнув цигарку, — відчуваєш симпатію до мене?
Я не знав, що відповісти. Мені нічого казати, мовчав. Зараз й я не дивився на співбесідника. Тепер розмовляв з собою, в думках. Це питання важке, відповіді сам не знав. Мовби зовнішність приваблює але не більше й не точно, адже це може бути, як погляд художника, який хоче намалювати предмет, який вподобав. Я можу дізнатися щось не те про Віктора, що зстере бажання милуватися ним. Або мені він може набриднути, як набридає дивитися кожного дня на людей, яких я знаю. Ця мовчанка була незручною. Ми курили, мовчки поглинаючи спокусливий дим невідомості.
— До тебе приходив психолог? — пробурмотів я, щоб подолати незручності. Віктор все ж почув запитання, хоч було сказано занадто тихо.
— Звідки ти знаєш?
— Я бачив твою медичну картку.
— Невже за стільки років, що ти проводиш у лікарні тебе не навчило що картка це особисте, справа пацієнту та лікарів?
— Невже знаючи те що я не перший раз тут, ти не здогадався, що мені все можна?
— Все? Ти хорошої думки про себе.
— Ні.
Знову стало тихо. Ми оба не хотіли розкриватися на всі сто перед один одним. Важко було розмовляти. Питання залишалися у голові , а відповіді не долітали, липнули на тротуар.
— Я не хочу бачити психолога, це все , що тебе цікавило? — Вік нахилив обличчя питаючи, — Якщо так, то тепер моя черга питати.
Він потягув руку до моєї кишені, вказуючи туди:
— Там лежить ніж?
— Так.
— Покажи.
Мені забракло повітря, я відкашлявся та знову вдихнув дим цигарки. Я нікому не показував ножа. Ніж — той хто рятував мене коли погано, хоч і таким не хорошим способом. Я задумався але вибору не лишалось. У нас схоже діяла схема — таємниця на таємницю. Тому я не поспішаючи вийняв ніж. Він мені дістався від мами, в результаті цього, я беріг його, як зіницю ока. Сталевий клинок виблискував на світлі ліхтаря. Руків'я було меншим за клинок та радувало своїм виглядом очі. Холодна сталь доторкнулась до руки Віктора.
— Як часто ти робиш порізи?
— Взагалі то твоя черга відповідати..., – у відповідь гордовите мовчання.
— Коли як, — після цих слів я заховав ножа. Це розчарувало Віка, адже він хотів краще його роздивитися та більше запитати.
— Зрозуміло, — Віктор задумався чи варто питати, але все ж не стримав себе, — ти малюєш ?
— Чому так думаєш?
— Куртка, джинси, малюнки для медсетри..., — перечислюючи Віктор доторкнувся до моєї куртки.
— Так, ти правий, — я взяв руку Віктора та поклав на кишеню, де лежав блокнот та поламаний олівець, — а що ?
— Можеш намалювати щось зараз? — Вік лишив руку на тому місці де вона була, хоч і я забрав свою, — мені просто цікаво.
— Що ти хочеш, щоб я намалював?
— Намалюй те що бажаєш.
Я кивнув та присів на власні коліна, щоб було зручніше.