Українська зима

Петро Немировський

Сторінка 7 з 19

Після закінчення університету Влад працював у різних видавництвах, що випускали книги з історії, багато пив, розлучився із дружиною. Загалом, у біографії нічого надзвичайного.

А ще в ньому мене дратувала його вічна іронія, постійний скепсис, що межував із цинізмом. На мій погляд, Влад умів "споганити" будь-яке високе почуття, будь-яку найвищу у світі ідею. Про таких людей говорять: "він позбавлений крил, не здатен літати".

Так ось, коли розпочалась війна, і танки московитів проривались до Києва, Влад пішов у військкомат, щоб записатися до лав ТРО (Тероборони). Але там тоді стояли кілометрові черги охочих отримати зброю і стати на захист міста. Багатьом тоді відмовляли тому, що для всіх охочих не вистарчало зброї, і не було куди їх відправляти, — загони ТРО були переважно сформовані в перші дні.

Влад — худий, як тріска, сутулий, зі слабо розвинутою мускулатурою та впалими грудьми. Йому вже 58 років.

У Нью-Йорку, випадково довідавшись про те, що Влад намагався вступити до лав ТРО, я був доволі спантеличеним. Влад? Це той самий Влад, котрий ніколи не поважав українців і навіть не дуже те приховував? Це той Влад, "позбавлений крил"? Влад, котрий не зважаючи ні на що, відкрито віддавав належне здатності росіян адаптувати західну культуру, чого той же Влад геть-чисто не бачив ув українців, вважаючи їх "шароварним сільським народом"? Це той самий Влад, котрий у Фейсбуці завжди знаходив можливість запостити якусь картинку чи відео, де українці виглядали цілковитими недотепами, придуркуватими "хлопцями із гоголівської Диканьки"? І раптом отой Влад іде у військкомат, просить дати йому автомат і приписати до якогось загону міської Тероборони!

Але тоді йому відмовили, пообіцявши "про нього не забути". Через декілька місяців, коли московські війська вже залишили і Київщину, і Чернігівщину, і Сумщину, злинявши "освобождать" Донбас, Влад отримав повістку з військкомату. Про нього й справді не забули. Він пішов туди вже із повісткою, готуючись до швидкої мобілізації та відправлення на фронт.

Але трапилося непередбачене. У військкоматі під час медкомісії лікар звернув увагу на те, що Влад має негаразди зі серцем. Причому виникла підозра, що справа серйозна настільки, що навіть викликали "швидку". Влада просто із військкомату відвезли до кардіологічного диспансеру, там протестували його і виявили, що кілька місяців тому він на ногах переніс інфаркт, а зараз така ситуація, що ось-ось може трапитися ще один сердечний приступ, який, не виключено, буде останнім. Потрібна була термінова операція: три бай-паси, розтин грудної клітини, вставлений катетер у шию... одним словом, врятували.

І ось нині, через тиждень після операції, Влад вдало виписався з лікарні. Точніше, не цілком вдало, — медики настійливо рекомендували йому полежати на реабілітації ще хоча б тижнів зо два. Але коштів для такого "лежання" у Влада немає, особливо тепер, під час війни, коли роботи нема, халтури нема, а ціни на медицину подорожчали майже втричі. Тому Влад вирішив виписатися з лікарні раніше строку і "проходити реабілітацію" вже вдома.

— Ти тепер на фронт не потрапиш, ти тепер інвалід, мій друже. Можеш прийти у військкомат і подарувати їм квіти за те, що вони викликали тебе на медкомісію. Тобі повезло. Інакше б ти помер, не доїхавши до фронту, — сказав Тарас зі знанням справи, як той, хто переніс широкий інфаркт і дві операції на серці.

— Візьми довідку з лікарні, що тебе прооперували, і віднеси у військкомат, щоби не було проблем. А то ще причепляться, мовляв, ухиляєшся від мобілізації, потім матимеш головний біль. Ти ж знаєш, які там, у військкоматах, трапляються козли, — порадив Антон.

Влад мовчки кивнув головою.

— Як же ти, друже, тепер даси собі раду один? Тобі ж потрібна поміч. Особливо в перші декілька тижнів, — спитав Тарас.

— Донька приїде. Обіцяла побути в мене з тиждень. Не знаю, чи вона витримає тиждень зі мною. І чи я сам витримаю з нею цілий тиждень.

— Вона що, вернулася із Бельгії?

— Так, минулого тижня. Вона спочатку жила там у мого знайомого, у Брюсселі, потім її переселили до села, до якогось табору для українських біженців. Вона там потикалася, помикалася, не пішло, обламалася і приїхала назад. Якраз до моєї виписки.

Я слухав їхню розмову і раптом упіймав себе на думці, що мені соромно зараз. Соромно, що колись думав про Влада так зле, вважав його гниляком, що сховався у шкарлупу-броню своєї непробивної іронії.

— Давай ми тобі зараз закупимо їжі на тиждень, щоб тобі самому не ходити і не траґати все на своєму горбі, — запропонував Антон.

Якраз на той момент ми під'їхали до будинку, де в одній із панельних двадцятиповерхових коробок проживав Влад. Він почав було відмовлятися, запевняючи, що в нього вдома повно їдла, але Антон заявив, що не бажає чути жодних заперечень і зараз закупить для друга пів магазину.

Шляхетний намір Антона, однак, виявився нездійсненним. У районі вимкнули світло, всі магазини поруч із будинком Влада були зачинені.

— От сука, світла нема, все зачинено. Може, нумо гайнем у якесь інше місце, пошукаєм, де є світло та магазини працюють?

— Ніт, ні фіга. Світла може не бути по всьому місту, а в мене вдосталь їдла вдома. Паркуй авто і пішли, — попросив Влад.

До нас дійшло, що він втомився, і хоче якнайшвидше потрапити до себе в помешкання. Ми вийшли з автомобіля та підійшли до під'їзду.

— Як же ти підеш на десятий поверх зараз, якщо ліфт не працює?— спитав Антон.

— Потрошки. Якось буде.

— Давай ми тебе понесемо? Тобі ж не можна тепер напружуватися. Серце не витримає — і гаплик! Відкинеш копита. І не доживеш до перемоги, — попередив Тарас.

— Не хвилюйся, доживу! — запевнив твердо Влад, відчиняючи двері під'їзду.

Опинившись поруч, я мимоволі обхопив корпус Влада досвідченою рукою парамедика.

— Ідемо, допоможу

Спершу Влад запручався моїм рукам, але за хвилю, мабуть, відчув, що він "в руках професіонала", і що йому так зручніше і спокійніше, тому погодився.

Таким чином, підтримуючи його, неспішно, з перепочинками, ми досягнули до десятого поверху. Коли долали останній сходовий проліт, я відчував, — Влад вже настільки виснажений, що я його майже ніс.

У під'їзді, звісно, було темно, і ми освітлювали прохід ліхтариками мобильників. Потім ми увійшли в темне помешкання. Перепочивши пару хвилин, Влад відімкнув до акумулятора на столі провід, і засвітилася гірлянда жарівок. Ми допомогли йому переодягнутися в домашнє. Від нього проривався сильний запах медикаментів та поту. Коли він зняв светр, нашим очам відкрився білий широкий пластир, накладений хрестом на запалу груднину Влада.

— Таак-с... Порізали козака, — вимовив Тарас невесело. Мабуть, він акурат пригадав і себе після операції.

— Не поспішай хоронити, — відповів Влад, обережно вдягаючи футболку. — Бажаєте кави? Маю пляшку коньяку. Щоправда, я зараз з вами не бухатиму, але кави вип'ю залюбки. Цілий тиждень жив без кави, збожеволіти можна було!

— В тебе плита газова чи електрична? — спитав Антон.

— Газова, все нормально.

Ми висмикнули з бару пляшку коньяку, заварили каву. Пили, гомоніли.

— О, бля! Світло! — несамовито гукнули ми всі вчотирьох, коли у всіх кімнатах, і в кухні, і в коридорі спалахнуло сяйво. — Нарешті!

Антон із Тарасом залишилися у кімнаті, ввімкнувши музику. А ми з Владом вирушили на кухню заварювати по другій чашці кави. І обидва відчули, що вперше за всі роки нашого знайомства-напівдружби можемо відверто розмовляти.

— Коли дізнався, що ти намагався записатися до Тероборони, я, чесно кажучи, був у подиві, — признався я. — А тепер, виявляється, ти ще й на фронт ледь не потрапив.

— А що тебе дивує?

— Ну-у... В моїй уяві люди, котрі ідуть на фронт, мають героїчний склад натури чи, принаймні, люблять громадську увагу. Вони пишуть про це у Фейсбуці, ставлять відео. Мають на це право, бо таки йдуть на фронт, а не на пляж якийсь там.

— Напевно, ти правий. Знаєш, що саме в цій історії для мене було найогиднішим? Те, що мої знайомі, так звані щирі патріоти, котрі горланять на кожному перехресті і в кожному пості Фейсбуку про свій патріотизм і "смерть ворогам", коли довідалися, що я з повісткою пішов на медкомісію у військкомат і був готовим їхати на фронт, стали крутити пальцями біля скронь собі. Мовляв, ти що, ідіот викінчений? Ти що, не можеш викрутитися від того військкомату? Хай ідуть воювати молоді селюки, а тобі-то якого хріна? Ось це — справжнісінькі жлоби! Ніколи таких не перетравлював! А зараз таких розплодилося повно, довкола одні "патріоти".

Я хотів запитати Влада, навіщо він, все таки, готовий був іти воювати? Але не знав як правильніше сформулювати таке нібито просте запитання.

Просте запитання передбачає і просту відповідь. А на кін поставлено життя. Не багато, і не мало.

— І все ж таки, навіщо ти... це... ну, на війну хотів іти? — врешті-решт я видавив зі себе. І тут же вмить зрозумів, що моє запитання настільки безглуздо і непотрібно прозвучало зараз, що аж стало незручно якось.

Влад наче зрозумів мою бентегу і нічого не відповів, знизавши худими плечима.

Яскраве світло жарівки освітлювало його бліде обличчя, сиве пряме волосся прикривало його чоло та вуха. Він добряче сутулився, видко, що від болю. В цілому, мав вигляд людини, котра нещодавно або дивом повернулася з того світу, або ж туди простувала.

Я згадав, що в мене є двісті доларів, які я, за дорученням дружини, мав передати сьогодні ввечері її подрузі.

— На, бери, вони тобі знадобляться, — я витягнув із кишені джинсів гроші і засунув їх у руку Влада.

— Не треба, перестань. Мені Антон дав грошей і на операцію, і обіцяє взяти на своє повне утримання на пару місяців, поки не вичухаюсь.

— Ні, візьми. Будь-ласка, візьми.

— Окей. Дякую (українською), — Влад взяв гроші. Потім, усміхнувшись, подивився мені у вічі.— Я не знаю, як довго проживу, — додав він тихо. — Мені здається, що недовго. Але я хочу дожити до смерті Путіна, хочу побачити цю тварюку в труні, а ще краще повішеним, — він призаплющив очі, потер долонею своє чоло і раптом похитнувся. — Допоможи мені.

Я допоміг йому дотягнутися до крісла.

Ми почали збиратися. Антон запропонував Владу, що залишиться в нього на ніч, "для підстрахування", поки не прийде дочка, але Влад відмовився, — він втомився, і тому волів побути один.

***

— Ти, здається, жив десь у цих краях, чи не так? — запитав Антон, коли, покинувши Влада, ми всі разом їхали назад.

— Так, правда.

1 2 3 4 5 6 7