Навколишнi мешканці смiливо пускали їх погрiтися до пiд'їздiв, запрошували у квартири. На нiч вiдкривалась Державна бiблiотека, там ночували на столах, пiдлозi. Нiкому не спадало на думку, аби щось могло пропасти. До туалетiв стояли черги, а чистота дотримувалась iдеальна.
Зараз же, — вiн iронiчно всмiхнувся, — швендяють якiсь типчики з арматурами, часто напiдпитку. Бешкетують, хизуються — величають себе захисниками. Загидили усе. Тьху!..
Повертаючись, здалеку помiчаю, як проспектом Гедимiнаса до площi наближається чоловiк з величезним синьо-жовтим прапором. Крокує, високо задерши голову, неприродньо викидаючи допереду ноги. Давно не голене обличчя зацепенiло радiсним оскалом, шапка збита набакир, одяг розхристаний: одразу видно образ знайомого з попереднiх виявiв багатоликого недолугого "патрiота".
Збоку, догiдливо заглядаючи в очi, пiдскакує пiдлiток-джура з сумкою — рухаються, вочевидь, прямо з вокзалу.
Пiдбив мене бiс, наблизившись, назватися мiсцевим українцем, поцiкавитись, вiдкiль прибули.
— Бiйцям з України — дорогу! — не перериваючи переможної ходи, фальцетом виголошує прапороносець. — Йдемо захистити литовський Парламент, а то ви тут,.. — речення завершилося плутаним матюгом.
Куди подiлась хвалена моя терпимiсть? Втративши усвiдомлення, що чиню, одним рухом вихоплюю прапора, передаю його хлопчаковi, а сам, взявши "бiйця" за барки, стрiпую так, що чутно клацання зубiв i трiск по швах волохатої шуби.
Обличчя його вмить губить браваду i, проминувши стадiю переляку, набуває цiлком осмисленого виразу. Вертаюсь до тями i я.
Важко стримуючи дихання, пiдкреслено ввiчливо взаємно вибачаємось i, обмiнявшись кiлькома нейтрально-миролюбними фразами, поспiшно розходимось врiзнобiч.
Попри всю складнiсть ситуацiї, Громада пiдготувала достойну програму до Шевченкiвських свят.
Солiдно виглядає хор. Пiдрiс, не тiльки фiзично, дитячий ансамбль. У залi, поряд з українцями Литви, гостями, сидять хлопцi в унiформах сiчових стрiльцiв, що продовжують нести службу в загонi внутрiшньої охорони Парламенту.
Не розслаблюючись, беремось за пiдготовку нового концерту — у рамках традицiйних весняних Днiв народiв Литви.
Надовго, висунувши й полiтичнi, антикомунiстичнi вимоги, застрайкували шахтарi Кузбасу, Донбасу. Преса заряснiла повiдомленнями про голод, що загрожує їх сiм'ям.
Для Литовської, чиє тiло ятрiє свiжими ранами, Республiки чужа бiда не виявилась далекою. Спiлка робiтникiв оголосила про збiр продуктiв для страйкуючих.
По справах Громади, а також з намiром, черкнути, якщо вийде, кiлька рядкiв для України, йду до Палацу профспiлок.
Довжелезними широкими сходами з двох бокiв до нього в'ються вервечки людей. Часто спиняючись для перепочинку, тягнуть на гору важкеннi мiхи, рюкзаки, сумки.
Серйознi, плечистi чоловiки в самому Палацi сповiщають, що успiх акцiї перевершив найсмiливiшi сподiвання. Доведеться — не встигають пiдвозити свої вироби селяни — продовжити термiн її принаймнi на тиждень.
Проходимо iз залу в зал, з кiмнати в кiмнату, що по стелю заставленi коробками й ящиками. Лоскочуть нiздрi витонченi пахощi делiкатесiв, якi не завжди зустрiнеш у продажу. Копченi ковбаси, шинка, в'ялена риба — пожертви органiзацiй.
А до прийомних столiв, за якими ледь встигають сортувати i пакувати добровiльнi помiчники — моторнi хлопцi й дiвчата — вишикувались черги. Тут все, що можна купити в магазинах зi скромних доходiв, приготувати самотужки. Сухарi, консерви, пачки з мукою, крупами, олiя, сир, згущене молоко, цукор, домашнє печиво...
— Спиртне? Це — нi! — категорично повертають пляшку "дягтiнє" присоромленому дядьковi.
- Добре знаю, що таке голод, — спорожнивши благеньку торбу, дiлиться бабуся з молодим, жвавим поглядом блакитних очей. — Ковтнула всiлякого на засланнi.
— Нехай шахтарi тримаються, а ми якось переб'ємось, — бадьоро пiдхоплює її скоцюрблена товаришка. — Я розмiняла останню десятку. П'ять карбованцiв лишила прохарчуватись до пенсiї, а п'ять принесла шахтарським дiтям.
Подiбне чую й вiд iнших литовцiв. Вони неговiркi, нiяковiють i червонiють вiд запитань "для преси".
Робота iде злагоджено, без метушнi й поспiху. Надворi вантажать автофургони для вiдправки на схiд України.
Литовський народ, як у минулорiчну блокаду український, розкрився менi ще однiєю гранню.
Чого грiха таїти — якийсь час, головно напочатку, у ставленнi моєму до Iнни превалював чисто чоловiчий iнтерес. Та варто зiткнутися з чимось, що виходить за рамки звичайного, як легковажне й егоїстичне в тобi мусить знiтитись, вiдcтупити на заднiй план. Замiсть природнього, вузьконаправленого еротичного потягу до знадливої дiвчини навалилося щось позавладне, пiдкорююче — невiдчуття тiла через вiдчуття духу.
Iнна теж вирiзняла мене з числа просто знайомих. Розпiзнав це давно, непомильно, за сотнями часом дрiбних, але безсумнiвних ознак.
По тому, як линула — стрiмко, радiсно, бiльше, анiж потрiбно, подаючись уперед, нiби бажаючи пригорнутись, — при зустрiчi. Як, використовуючи щонайменший, навiть надуманий, привiд, зволiкала, щоб попрощатися без свiдкiв, а, отримавши крадькома свiй поцiлунок (менi у такi хвилини, мовби вiд паморочливого, за гiрським перевалом, краєвиду, перехоплювало подих), вiдповiсти начебто здивованою, осудливою, але просвiтленою й вдячною усмiшкою. Проривалось воно у поглядах, схвильованих модуляцiях голосу, ухильних, що можна витлумачити так i iнакше, натяках. Нарештi, коли випадково — скажiмо, лiктем — торкався її, не мiг не вловити ледь чутного, мимовiльного поруху назустрiч.
Пояснити причину такого ставлення навряд чи зумiв би. Перевантажений, шматований десятками справ, завжди на бiгу, я нiяк не мiг конкурувати з благополучними, блискучими, вiльними зрештою, молодими людьми, що десятками походжали навколо. Позбавлений можливостi, та й не схильний, достатньо слiдкувати за зовнiшнiстю, якщо й видiлявся одягом чи там зачiскою, то навряд щоб у кращий бiк.
Чому, маючи зi своїми даними практично необмежений вибiр, Iнна спинила увагу на такому cyб'єктi? Втямити це було годi. Безсумнiвно, що втрутились її нестандартнiсть, невмiння чи небажання прораховувати вигоду.
Для мене ж, завдяки цьому несвоєчасному почуттю, цьому дивному, невизначеному становi, вiдкривалося щось таке, про що досi не мав i гадки. Рiдкiснi, короткi, начебто зайвi, нi до чого не зобов'язуючi побачення переформовували нiяк не менше, нiж грандiознi навколишнi катаклiзми, разом узятi. Сприяли розвитку душi, як, скажiмо, постiйнi вправи виробляють руку художника чи тренування пiднiмають клас спортсмена. При неперервному мерехтiннi подiй зовнiшнiх, тут вiдбувались важливiшi — внутрiшнi.
Як писав про дiвочi очi той же Тичина:
"Унiверситет, музеї й бiблiотеки не дадуть того,
що можуть дати
карi,
сiрi,
блакитнi..."
Прийнято чомусь вважати, нiби кохання позбавляє розуму. Можливо — плиткого, арифметичного розуму-розрахунку.
Я ж спостерiгав i протилежне.
Якщо випадало розкрити уславлений, не раз читаний ранiш лiтературний твiр, то на сторiнках, присвячених аналiзовi iнтимних переживань, розумiв кожен їх порух, кожну деталь, як нiколи. Навiть бiльше — захоплюючись недосяжною майстернiстю викладу, почував, що володiю в цiй сферi знанням вищим, точнiшим, об'ємнiшим, анiж те, що вдалось висловити авторовi.
Та ж метаморфоза трапилась i щодо iнших, надто класичної музики, видiв мистецтва.
Щодалi явнiш справджувалась фраза, сказана Iннi в одну iз раннiх зустрiчей: "Ви будете моєю Музою". Ставала Музою у сприйняттi свiту, даруваннi натхнення в повсякденностi.
Мiж iншим, так само достеменно, як про небайдужiсть, знав я i те, що Iнна — з її гордим характером, моральною безкомпромiснiстю — нiколи не вимовить головного слова, не переступить зi мною — одруженим чоловiком, iноземцем — межi, встановленої для себе самої. Почуте кiлька разiв, з несуттєвих приводiв, її "нi" бувало камiнним, не пiдлягало обговоренню.
А втiм, у протилежному випадку неготовим виявився б я. При досягнутiй висотi почуттiв не мiг припуститися й думки про iнший, фiзичний рiвень близькостi, — як не мiг перейти у спiлкуваннi, хоча передумови давним давно визрiли, на "ти". Зведення до примiтивного адюльтеру здавалось образою того незмiрного, досконалого, що виникло мiж нами. Необхiднiсть обману стерла б, як пилок з крилець метелика, пiднесену, чисту тональнiсть взаємин, перевела їх у земну, брудно-заклопотану площину.
Довкiл нас постiйно виникали, швидко досягали апогею й вгасали службовi, не переобтяженi, вочевидь, надмiрними рефлексiями, романчики. Моїх заздрощiв вони не будили. Хiба ж не цiкавiш здиратися на виняткову, хай недосяжну, вершину, анiж долати перeсiчнi, легкодоступнi горбочки?
Отже, чуднi, iррацiональнi, позбавленi видимої перспективи стосунки нашi продовжувались. Трималися на готовiй будь-якої митi обiрватися павутинцi, на чудовiй гранi недомовленостi й довiри — i обом було хороше. Я, в усякому разi, з жалем позирав на оточуючих: чи доводилось їм звiдати щось подiбне?..
Ввiмкнувши телевiзор, побачиш, заради чого вiдвойовували телевiзiйний комплекс.
Затинаючись, плутаючись у найпростiших текстах, читають випуски новин "диктори" — переважно дружини офiцерiв. "Коментатор", що представляє литовцiв, — полковник радянської армiї, учасник афганської агресiї.
Знавiснiла, безсоромна, що нею гребують навiть у Москвi, брехня. Нездарнi, ще й нездарне вiдзнятi, комунiстичнi заходи. У старих, прославляючих революцiйну й воєнну героїку, фiльмах раз-по-раз зникає то звук, то зображення.