Інна. Частина друга

В однiй руцi — сигарета, в другiй — намальований на шматку простирадла прапорець: бiла, си­ня, червона смуги. По-московськи акаючи, звертаючись одразу до всiх, скоромовкою виголошує:

— Я щойно з поїзда. Як подивишся, що тут вiд нашого, росiян, iменi виробляють, — хочеться скинути на Росiю атомну бомбу!

Розглянувшись трохи, подумавши, поправляється:

— Нi, дiтей шкода. Дiтей треба б вивезти.

Хтось пiдмiчає, як на висотi пiвтораста чи бiльше метрiв з вiкна телебашти вирвався папiрець. Ходять упертi чутки, що у верхнiй частинi її забарикадувались працiвники, до яких не можуть дiстатися напасники.

Звичайно ж, це записка! 

Всi погляди звертаються до неба. Розмови стихають.

 Пiдхоплюваний повiтряними струменями, безтурботний бiлий метелик, грайливо перекидаючись, ширяє у слiпучiй, прохромленiй хисткою голкою, блакитi то вгору, то вниз.

Ось вiн, викликавши трiумфуючi, сповненi надiї, вигуки, перетяв межi контрольованої територiї. Та враз, схоплений поривом вiтру, косо, стрiмко йде на зниження в бiк телевежi. Розпачливо благає жiночий голос:

— О Єзус, Марiя, Єзус, Марiя!..

Марно. Листочок опав у десятку метрiв за сiткою. Зловтiшно пiдбiгає дебелий, що в числi iнших спостерiгав за польотом, офiцер. Розглядає папiрець з обох бокiв, i, не реагуючи на вiдчайдушнi крики "По­кажiть!", рве i затоптує його в снiг.

Жiнку, котра щойно молилась, пiдхоплюють, знепри­томнiлу, пiд руки.

Серед солдатiв — думаю — повиннi б знайтись i земляки.

Ось за метр вiд мене з переднього люка металевої ко­робки стирчить велика кострубата голова типового сiльського тракториста. Байдужий погляд, сонно-очманiлий вираз обличчя. Iнтуїцiя пiдказує, що це свiй.

Так i є. Коли звертаюсь по-українському, водiй-ме­ханiк виявляє ознаки цiкавостi. На запитання, звiдки родом, видавлює: "З Полтавщини".

Та будь-якi зусилля розворушити слимачу голову без­пораднi. Додаючи газу, солдат намiрено топить допиту­вання в гуркотi й без того навiженого тарахкотiння мотора. На лиснiючому, з мляво вiдвислою нижньою губою, об­личчi хитрувато-глузлива маска: "Нiчого не знаю i знати не хочу. Пiшло б воно все до дiдька!"

Вступаю в переговори на iнших постах. Майже на кож­ному хоча би один вартовий зiзнається, що призваний з України. Є зi Схiдної i з Захiдної, з мiст i сiл, такi, що володiють рiдною мовою, i такi, котрi її не знають.

Оце так приємна стрiча за тисячу кiлометрiв вiд до­му!  

Пiдходить рослий, поставний, коротко стрижений чо­ловiк — баритон громадського хору. Майстерно iмiтуючи грiм командного голосу, напускається на вартових: 

— Ви що тут робите?! Що собi думаєте? В карателi за­писались? Я — майор запасу; був у Празi в шiстдесят восьмому — досi не можу вiдмитись! Ану лагодьтесь додому — Україну захищати!

    Вiн — вiдомий штукар. Чи дiйсно майор — хто пе­ревiрить? А враження на солдат справляє добяче — тi аж щуляться.  

Зустрiчаю ще — так його звуть у Громадi — Пана Учи­теля. Бiлоголовий пенсiонер, фiлолог, приїхав з України написати пiдручник литовської мови. Пiвроку живе у го­телi, встигає i працювати над книжкою, i компонувати вiршi та статтi, i активно включатися до навколишньо­го.  

Зараз довго, скорботно поглядає на двох — достоту б його онуки – рядових: один з Кременчука, iнший з Харкiвщини. Проштовхує через вiчко сiтки двi великi, купленi на

Калварiйському ринку, мандаринки:

     - Вiзьмiть,   хлоп'ята. Адже  свято - старий Новий рiк. Вiдомо,  як вас кормлять. Вгостiться, згадайте рiдну домiвку! 

     Оранжево ховається сонце. Оранжево палахкотять на снiгу два маленькi вогники.

Солдати вагаються, нерiшуче переступають з ноги на ногу. Можна уявити, як нашпигували їх iнструкцiями про "фашистiв". Чи не пiдглядає офiцер?

Починають уболiвати оточуючi:

— Берiть, берiть, смiливiше. Не отруєнi!

Зрештою один iз вартових, нiби розправляючи чобiт, нахиляється й миттєвим, непомiтним рухом пiдхоплює здо­бич у рукавицю. Те ж проробляє iнший. Ззовнi сiтки по­легшено, схвально зiтхають.

Як легко встановлюється контакт мiж потенцiйними на­пасниками та їх жертвами!

Бiльшостi солдат — це очевидно — осоружна покладена на них мiсiя.

I жаль їх, пiдневiльних, i обурює, як загрiбають полiтики жар чужими руками. Вiд сорому перед литовцями за ту роль, яку вiдiграють, хоча б вимушено, земляки, менi видається, що їх тут значно бiльше, анiж насп­равдi.

Спускається темрява. Пiд прикриттям її спiлкуватись iз вартовими зручнiше.

Виявляю, що тi абсолютно не орiєнтуються в ситуацiї. Перекинутi з Псковщини, поняття не мають про мiсце, де опинилися. Цiлеспрямованої роз'яснювальної роботи з ни­ми нiхто не веде.

Пiд впливом пережитих емоцiй мене несподiвано охоп­лює потреба виговоритись. Перекрикуючи рев двигунiв, виголошую цiлi лекцiї про iсторiю Прибалтики, подiї останнього часу, Народний Рух. Намагаюсь не згладжувати гострих кутiв, iлюструвати якомога простiшими, зрозумiлiшими цим хлопчакам, прикладами. Пiдходу шукати недовго — стає у пригодi армiйський досвiд.

Солдати починають вiдтавати. Декотрi зважуються ставити питання. Дослухаються до української навiть вузькоокi азiати.

Хоча й усвiдомлюю, що ефект вiд цього незначний, пе­ресуваюсь вiд поста до поста, поки остаточно не хрипну.

Вежа притягає, мов магнiтом. Як i товаришi по Гро­мадi, приїжджаю сюди ще не раз. Так само навiдуємось i до iнших захоплених об'єктiв. Розмовляєм, вручаємо спецiально виготовленi листiвки. Вартовi уже розпiзна­ють нас, а ми їх.

А чутки про забарикадованих у верхнiй частинi теле­башти не пiдтвердились.

Першою реакцiєю Громади пiсля кожної звiстки про за­гиблих було виявляти, чи нема серед них українцiв. Оскiльки чергуємо переважно бiля Парламенту, нiхто з наших не постраждав.

Але кiлька чоловiк з українськими прiзвищами серед бiльш нiж пiвтисячi потерпiлих є. Пробуємо вiднайти їх.

У лiкарнi, де розмiщено легкопоранених, — стовпот­ворiння. Повсюдно — перебинтованi, з густочервоними плямами, руки, ноги, голови. В напiвтемних коридорах лежать, сидять на розкладачках, примудряються ще й читати. Заповнене чоловiками навiть гiнекологiчне вiддiлення.

Блукають, шукаючи своїх, родичi. Стороннi приносять лiки, пропонують допомогу, в тiм числi власну кров. Узнати щось надзвичайно важко. Медперсоналу не до нас – кiлька змiн на ногах.

Насилу довiдуємось адресу українця, що добровiльно, вiдмовившись займати дефiцитне мiсце стацiонару, ви­писався.

Друзi по Громадi таки розшукують його, вручають пе­редачу.

Мiлiцiонер, бiля десятка рокiв тому сiм'я переїхала з центру України. Боронячи захисникiв телевежi вiд десантникiв, зазнав тяжких, зi струсом мозку, побоїв. Може, що вiд землякiв.

От тобi й внутрiшньолитовський конфлiкт!

Нi на мить не припиняється чергування довкiл Верхов­ної Ради. Хто тiльки, виступаючи на цьому неперервному мiтингу, не засуджував збройний напад! I литовськi, найрiзноманiтнiшого спрямування, полiтичнi, громадськi й культурнi дiячi, i численнi гостi з iнших республiк, в тiм числi депутати Верховної Ради України, i бунтiвний єпископ Росiйської православної церкви, й армiйський, що вiдмовився виконувати злочиннi накази, пiдполковник... Незлiченна кiлькiсть як титулованих, так i безiменних, об'єднаних неприйняттям насильства.

Справедливостi ради, слiд зазначити, що серед ли­товцiв далеко не всi включались у боротьбу — немало стверджували, що їх це не торкається.

Про мої вiдвiдини площi здогадуються, щойно заходжу в примiщення, — пропах димом вогнищ. Часто вiтаються перехожi, яких не можу впiзнати, — так багато перебува­ло пiд нашими прапорами. Iз подивом дiзнаюсь, скiльки живе навкiл українцiв — патрiотiв незалежностi Литви, котрi з тих чи iнших причин не прилучились до дiяль­ностi в Громадi.

Один з них виявився особливо колоритним, потрапив на шпальти газет. Височенного зросту, кремезний "українсь­кий Геракл" перебрався у Литву з Чернiгiвщини. Вийшов на площу в робочiй спецiвцi, з дружиною й трьома сина­ми, прихопивши самостiйно виготовлений синьо-жовтий прапор:

— Вони не пройдуть! Ми страх уже загубили! Остогидло плазувати! — розкотисто гримiв, незмiнно збираючи нав­коло гурт слухачiв.

Прибувають новi гостi з України. Включаються у чер­гування,   передають  кошти  на  потреби  Литовської Республiки. Вiдзначився науковець з Днiпропетровська, що пожертвував чималу суму — гонорар за винахiд.

В Парламентi українцi, переважно студенти, створили загiн внутрiшньої оборони. На честь їх поряд з будiвлею Верховної Ради урочисто пiднято синьо-жовтий прапор.

Вивiшенi на людних мiсцях, плакати Громади рясно укрилися вiдгуками, коментарями, часом надзвичайно атракцiйними. Якби здогадатися зберегти — чудовий експонат для музею! Але хто має час фiксувати iсторiю — ми у нiй живемо.

Напiвпiдпiльно виходить, схожа спершу на листiвки, незалежницька преса. Коли в сизiй вiд сигаретного диму, захаращенiй кiмнатi тимчасової редакцiї надиктовую статтю для урядової газети, зiзнаємось взаємно з жур­налiсткою, давньою знайомою, що рiдкiснi вiльнi хвилини вiддаємо читанню улюблених поезiй. Така, видно, потреба цього перенапруженого, спресованого часу.

Виступаю на радiо. Робота його налагоджується в не­пристосованому примiщеннi, при мiнiмумi технiчних засобiв. Компонованi на ходу, здебiльша в прямому ефiрi, з неминучими численними накладками, передачi цiкавiшi, певно, нiж будь-коли.

Особисте втратило першочергове значення. Буденним, самозрозумiлим для тих днiв здавалось, наприклад, що допитуваний iнтерв'юерами на лiкарняному лiжку багатодiтний батько, який втратив бiля телевежi обидвi ступнi, твердо, безкровними губами, вiдповiдає: "Нi, не жалкую i не каюсь. Якби довелось, вийшов би на захист iще раз".

На десяток кiлометрiв, з ночi — покручена мовчазна колона до Палацу Спорту для прощання з загиблими.