Інна. Частина друга

Люди, що руками намагаються спинити танк. Спотворенi страхом i люттю обличчя вiйськових. Прекрасне, знiвечене гусеницями, тiло чотирнадцятирiчної Лорети. Обсмаленi, не всi ще розпiзнанi, трупи в моргу.

В одному мiсцi, посеред натовпу, дiловито постукує молоток. До всуцiль облiпленого червоними бляшками стовпа прибивають радянськi ордени, значки, медалi.

Понашпилювано на дроти барикад, накидано пiд ноги есесесерiвських паспортiв, документiв з комунiстичною символiкою, грошових купюр з зображенням Ленiна. На во­дозливних трубах — фотографiї зрадника-омонiвця, що пе­рейшов на бiк напасникiв. Пiд парканами — цiлi гори творiв класикiв марксизму. Куди не глянь - малюнки, плакати, уїдливi написи. Герой особливо саркастичних карикатур - Президент Союзу, недавнiй, з кривавою вiдзнакою на лобi, лауреат Нобелiвської премiї Миру.

Неспiшно зводиться тихе зимове сонце. Десятки тисяч уст зосереджено повторюють за священниками слова моли­тов. На зарослих щетиною обличчях, в блискучих вiд безсоння очах тих, хто вiдстояв нiч, — умиротворенiсть i достоїнство. Чого нiяк не чекав — нема нi краплини жорстокостi або злоби. Здавалось би, пiсля всього, що сталося, треба б, найперше, палати благородним гнiвом. Навпаки — довкiл панує всеохоплююча, небачена нiж­нiсть.

Близький подих смертi звiльнив людей вiд суєтного, змусив згадати про вiчне. Усвiдомлення беззахисностi життя викликало зворушливу чуйнiсть, попередливiсть до кожного.

Тiльки звикла до масових акцiй, непомiтно пiдрiсши на них, трьорiчна донька нiяк не усвiдомить трагiчної величi моменту. У захватi вiд рiзмаїття барв i багатолюддя жваво розмахує, сидячи у мене на шиї, прапорцем.

Пiд'їзд будинку, де живуть нашi, переповнений. Люди куняють, сидячи на сходинках, грiються бiля радiаторiв. З квартир час вiд часу виносять поїсти гарячого. 

Коридор "штабу" завалено сумками — переважно речi прибульцiв з України. Господарi переклеюють шибки смужками паперу — щоб не повилiтали у разi вибухiв. Так чинять в усiх навколишнiх будинках. 

Квартиру, з огляду на її надзвичайно зручне розташу­вання: вiкна до вiкон iз Парламентом, на центр площi, — уподобали кореспонденти.

Крутиться в'юном, не присяде й на хвильку, репортер "Бi Бi Сi" — дрiбна, розкуйовджена, в потертiй дублянцi, дiвчина. Вибiгає то на балкон, то униз, у натовп, розпи­тує, занотовує великими каракулями i поспiшає передати по телефону кожну подробицю, кожну новину.

На диванi, рядком, опустивши на колiна приголомшливу апаратуру, сидять троє-четверо японцiв. Скiльки їх насправдi, визначити нелегко. Час вiд часу один повер­тається знадвору, — тодi, як зграйка горобцiв, обмiню­ються жвавими попискуючими звуками, — а iнший тут же виходить. Кумедно кланяючись, дякують за чай; допивши, знов застигають — одинаковi, нiби фарфоровi статуетки за склом у шафi, з вибачливими усмiшками й ошелешеними поглядами. Так вони i працюють — злагоджено, непомiтно, скрiзь поспiваючи з фотоапаратами й диктофонами.

Французи ж поводились розв'язно. Пили вино, порозби­вали горнятка. Господиня втiшена, що забрались.

Побували i латвiйськi оператори з бригади уславлено­го молодiжного кiнорежисера. Одному з них бiля телевежi добряче вперiщили прикладом автомата.

Надходить звiстка про прибуття до Вiльнюса представ­ницької московської делегацiї. Найколоритнiша в нiй фiгура — земляк, український поет, що досяг немалих ступенiв у союзнiй столицi.

Одразу народжується iдея скласти до нього звернення.

Їдучи додому за друкарською машинкою, про всяк випа­док беру супутника: щойно на автобуснiй зупинцi невiдомi в цивiльному, напавши на жiнку-редактора ук­раїнських радiопередач, намагалися вiдiбрати магнiто­фон. Щастя, що вiдстояли перехожi.

Поки вертаємось, лист уже готовий.

"Ми, українцi, що проживають у Вiльнюсi протягом ба­гатьох рокiв, є свiдками та активними учасниками подiй останнього часу. Добре знаючи народ, серед якого живе­мо, з усiєю вiдповiдальнiстю заявляємо, що сьогоднiшнє самовизначення литовського народу є виявом його спо­конвiчного прагнення до незалежностi, яке вiн висловлює спокiйно й гiдно. Дiї армiї в Литвi не були спровоко­ванi анi дiями громадян Литви, анi службою охорони краю, а є неприхованою, брутальною агресiєю.

Рiшуче протестуємо проти застосування вiйськової си­ли в Литвi. Ми пiдтримуємо законно обраний уряд Ли­товської Республiки, вважаємо, що всi спiрнi питання повиннi бути вирiшенi мирним шляхом.

Звертаємось до Вас не тiльки як до заступника Голови Ради Нацiональностей, а й як до свого спiввiтчизника, з проханням зробити усе, вiд Вас залежне, щоб припинити кровопролиття. Несправедливiсть, вчинена тут, неминуче обернеться бiдою i для українського народу, потягне за собою нескiнченний ланцюг злодiянь. Просимо Вас також зустрiтись iз нашими представниками."

Пiдписують голови осередкiв, виборнi особи Громади.

Ще надумуємо виготовляти  плакати. Кольоровi олiвцi, пастель, акварельнi фарби — використовуємо усе, що є пiд рукою.

"УКРАЇНЦI ЛИТВИ! БУДЬМО У ВАЖКУ ХВИЛИНУ РАЗОМ IЗ ЛИ­ТОВСЬКИМ НАРОДОМ!", "ВIЛЬНА ЛИТВА — ВIЛЬНА УКРАЇНА", "НЕ ВМИРАЄ ДУША НАША, НЕ ВМИРАЄ ВОЛЯ. Т. ШЕВЧЕНКО" — литовською й українською мовами, поки не закiнчується картон.

Основне ж заняття — дзвiнки на Україну: в редакцiї, агентства, посадовим особам, представникам демократич­них органiзацiй. Зв'язкiв за час дiяльностi накопичи­лося вдосталь. Не упускаємо можливостi попрацювати й на iншi канали. 

Спростовуєм незлiченнi, запущенi Москвою, "качки". Це не становить труду: брехня настiльки примiтивна й суперечлива, що стає незручно за тих начебто фахiвцiв, хто її розповсюджує.

Про криваву нiчну акцiю говориться, наприклад, що вона була проведена на прохання робiтничої делегацiї задля її захисту. Кiлькiсть жертв побоїща, яке намагаються зоб­разити дрiбною сутичкою, непомiрне — пiсля найширшого розповсюдження реальних цифр - занижується. Складу "комiтету нацiонального порятунку", що представляє нiбито пiв-Литви, навести нiхто не годен: називанi причетними до нього дiячi одразу ж спiшать вiдхрести­тись.

Почуваємо, що нашi слабенькi зусилля є часткою вели­кої важливої справи. На порозi третього тисячолiття iнформацiя може виявитись потужнiшою, aнiж танки.

... Насувається ще одна, може, вирiшальна, нiч. Якщо в дiях нападникiв є логiка, то пiсля захоплення Будинку друку, Литовського радiо i телебачення, телевежi, Вiльнюського радiовузла, вокзалу, аеропорту та ще бага­тьох першочергово важливиx для життя республiки об'єктiв, слiд чекати завершального кроку - штурму Парламенту.

Як острiв посеред людського моря, височить модерна будiвля Верховної Ради. Протягом дня, долаючи пости охоронцiв — прискiпливих, надзвичайно серйозних юнакiв i дiвчат — я бував усерединi.

Мiшки з пiском, розкладачки, протигази, маскувальних тонiв унiформи рiзко контрастують iз величною розкiшшю обстановки. Подейкують, що все готове, аби в останню мить пiдпалити Парламент (повноваження, на випадок найгiршого, передано представникам за кордоном). Тут, де стривожено, перехресно пробiгають сонми великих i дрiбних урядовцiв, журналiстiв, гостей, безумовно, вер­шаться масштабнi справи. Але мене чимскорiш вабило назовнi, в буяння стихiйної людської повенi.

Барикад i загороджень iще побiльшало. Ближнi вулицi, окрiм щiлин-проходiв, перекрито будiвельними плитами. Якщо щось розпочнеться, тиснява стане страшнiшою вiд куль.

Хоч пiд рiзними приводами вмовляємо одне одного йти додому, нiхто вiдлучатися не поспiшає.

Час вiд часу виникає заворушення, з уст в уста пе­релiтає звiстка про наближення вiйськової колони. Вмить усi, нiби залiзнi ошурки в магнiтному полi, розверта­ються в один бiк. Хапаючись за руки, пiдбадьорюють себе вiдчайдушним скандуванням. Стрiмголов вискакують з пiд'їздiв тi, хто заходив погрiтись. Серце стискається передчуттям, уява домальовує брязкiт гусениць, трiск пострiлiв.

Заглядаю — подзвонити додому, довiдатись про останнi новини — до "штабу". Тут можна приймати рiзноманiтнi телестанцiї: на даху Парламенту дiє антена малопотужно­го передавача.

Незважаючи на  кульмiнацiю  небаченого воєнного конфлiкту на берегах Перської затоки, де зчепились ба­гатосоттисячнi, оснащенi найсучаснiшою технiкою, арма­ди, увага свiту прикута сюди, до майдану, де чинить беззбройний опiр тиранiчному монстровi населення ма­ленької республiки.

А увiмкнеш на хвильку Москву — надривно завиває му­зика. На сяючiй iлюмiнацiєю сценi шкiряться у гримасах, перекидаються через голову, судомно вихляють гумовими тiлами розфарбованi, строкатi блазнi. Ходять по залу, — як минулої ночi бiля телевежi, — променi прожекторiв. Безтурботна, вичепурена публiка плеще в долонi, захо­диться реготом.

На площi ж незмiнно хлюпочуть над головами рiзно­колiрнi полотнища. Вiдпочилi руки переймають древко з iнших, закляклих вiд холоду.

Непохитно стоїть, притупуючи вiд холоду, виснажений, пропахлий димом безiменний оборонець. Обмахує краплину з-пiд носа, сторожко поглядає довкiл, i, надiйно маскуючи власну тривогу, намагається ще й збадьорити жартом  невiдому  жiнку,  що волею долi опинилась плiч-о-плiч.

А жiнок навкруги чимало. Вони, на кого лягає основ­ний, невдячний житейський тягар, i тут не прагнуть до ведучих ролей, iгнорують хитросплетiння полiтики. Iдея, котрiй вiддаються, як коханню — емоцiйно, беззастережно — втiлюється у щось конкретне: принести їжi, теплого одягу, пiдтримати власною присутнiстю. Першими реагують на заклики, безстрашно линуть м'якими, вразливими грудьми назустрiч загрожуючiй Литвi небезпецi. Недарма, видно, ймення бiльшостi країн — жiночого роду.

 Упали бар'єри вiдчудження, соцiальнi, нацiональнi, якi завгодно, межi. Випадково зiбранi разом почувають себе єдниним цiлим, рiднiшими, нiж члени сiм'ї.

I, — якщо зважитись на блюзнiрство перед пам'яттю щойно загиблих, перед тими, хто зостався калiкою, — коли б iще так пiзнав себе, так усвiдомив власну велич народ Литви? Якби не днi страшної загрози, коли ще так вiдчув би рядовий громадянин необхiднiсть свого життя, — будучи, разом з тим, готовим без вагань покласти його на вiвтар жаданої, безцiнної Свободи? Чи бували ще ко­лись тi, хто полишив сьогоднi повсякденнi справи, вiдкинув особистi iнтереси, такими єдиними? Такими вiльними? Такими щасливими, зрештою? Де, коли ще панували таке щире братерство, така всепронизуюча любов? 

Юрба — визначав колись класик — сукупнiсть людей, що дотикаються своїми найгiршими сторонами. Ой, чи так? Я став мимовiльним свiдком, як тут, у юрбi, вихлюпнулось на­зовнi найпрекраснiше в людях — те, що за iнших обста­вин, може, так i лишилось би незужитим, змарнувалося в буденних клопотах.

Значення подiбних дiб переважує роки.

Закiнчується ще одна напружена нiч.