Інна. Частина друга

Іван Юзич

Сторінка 2 з 17

Там можна буде грiтись, залишати прапори, необхiднi речi.

Для оперативного реагування на полiтичнi подiї зано­во активiзуємо групу пiдтримки Руху. Зараз вона висту­патиме групою пiдтримки литовської незалежностi. Очно чи телефоном одразу з готовнiстю пропонують послуги понад три десятки учасникiв Громади.

 

Гурт пiд синьо-жовтими прапорами стає дедалi чисельнiшим. Долучаються знайомi i незнайомi литовськi українцi, ту­ристи, що випадково опинилися в наших краях.  Довiдав­шись напередоднi про тривожний розвиток подiй, прибули непосидющi львiв'яни. Прихопили з собою величезне зна­мено, транспарант "Україна з Литвою!"

Дехто записується у внутрiшню охорону Парламенту. Iншi трудяться на спорудженнi барикад з дощок, армату­ри, дроту — смiховинних проти гусениць.

Є серед членiв Громади, вiльнюсцiв, i такi, що, зау­важивши нас по телевiзору (з площi перiодично ведеться трансляцiя), приїжджають вмовляти: "Спам'ятайтесь! Краще розiйтись. Адже дома — дiти!"

Їх теж зрозумiти неважко.

Насувається раннiй зимовий вечiр. У свiтлi лiхтарiв скiсно миготять дрiбнюсiнькi дощовi краплини. Щоби зiгрiтися, люди спiвають, танцюють, розпалюють збоку вiд майдану вогнища з привезених дров.

Хтось iз наших стиха затягає "Червону калину". Iншi виструнчуються, пiдхоплюють. Приєднуються натренованими голосами приїжджi. Враз утворене непроникне кiльце слу­хачiв пiдбадьорює схвальними вигуками.

Виконуємо "Повiяв вiтер степовий", "За Україну, за її волю", "Ой там на горi Сiч iде", ще кiлька патрiотич­них. От коли знадобилась пiдготовка у хорi!

На площi складається свiй мiкроклiмат (якщо можна, одначе, сказати "мiкро"). Сюди несуть бутерброди, тiстечка, чай, каву, сигарети. Кооператори роздають iз величезних паруючих бакiв гарячi ковбаски.

Ось жiнка випекла чудо кулiнарiї — багатоповерховий, що сам тане у ротi, торт. Вгощає по скибочцi. А зовсiм ветха — пучка духу — бабуся купила з пенсiї в'язку сушок. Й навряд чи хтось зважився б назвати цi сушки менш смачними.

Нам, нелитовцям, увага особлива. Щойно встигаєш по­дякувати, перехиливши, пiсля вмовлянь, кришку термоса з чаєм чи кавою (їсти й пити, правду кажучи, не хочеться — насичує сама атмосфера), вже невблаганно, категорично пiдступає з гостинцем хтось iнший.

Незнайомi безперестанку пропонують допомогу, нiчлiг, дарують сувенiри, цiкавляться справами. Простими, неви­багливими словами розповiдають iсторiї свого життя. В подiбнi, — а раптом чекає найгiрше? — хвилини спiвроз­мовники розкриваються, говорять, не приховуючи нiчого, без прикрас.

Немало колишнiх полiтв'язнiв, репресованих. На тлi загальної доброзичливостi вiд цих людей з довiрливо-не­захищеними поглядами вiє особливою просвiтленiстю: вид­но, що потрапляли в табори й на заслання щонайперш найкращi. Декотрi доволi пристойно розмовляють ук­раїнською. Згадують далекi, вiд самих назв яких тягне мороком, населенi пункти. Одностайно, не змовляючись, стверджують, що найбiльше там у повоєннi роки було саме українцiв i литовцiв. Довго перераховують iмена, прiзвища тих, хто лишився в Сибiру на вiчний спочи­нок.

Непрошенi прозорi краплини петляють зморшками дубле­них старечих щiк. Ми теж слухаємо з перехопленим гор­лом. Он де, зокрема, розгубилися сили нашого народу, виснажились його соки!


В якийсь момент натовп стрiмко прорiзала знайома, висока й пружна, у короткiй свiтлiй шубцi, фiгурка.

— Ви теж тут, Iнно?

— Де ж iще бути? Чергуємо з друзями й спiвробiтника­ми.

 Енергiйно поривчастi її рухи. Завзяттям сяє чисте, з тонким рум'янцем на щоках, лице. На губах, не дивлячись на тривогу й напруження, проступає натхненна, войовнича й чомусь, начебто, трiшки замрiяна, усмiшка.

Без сумнiву, ця боротьба, цей рух — її, може не­усвiдомлена, стихiя. Менi одразу пригадалась поема Лєр­монтова "Литвинка". Певно, саме така дiвчина пiдштовх­нула автора до створення образу прекрасної героїнi, готової понад усе – вище навiть кохання — поставити любов до Вiтчизни.

 

Суботнього ранку заглядаю до громадської школи. В пустому класi лише одна — зосереджена, сумлiнна, котрiй недалеко добиратись, — дiвчинка. Вiдпустити iнших бать­ки не зважились.

Учителi серйозно, мовби нiчого не сталося, проводять з єдиною ученицею заняття. Наче ненароком, часто погладжують її бiляву голiвку.

 

День протiкає у крайньому напруженнi. Ледь не щого­дини повiдомляють про загрозливi маневри вiйськової технiки.

Регулярнi збори осередку з примiщення переносяться на площу.

На нiч бере морозець, дошкуляє пронизливий вiтер. За пiвнiч, як не прикриваємо її тiлами, промерзла в ле­генькому пальто до кiсток, вiдчула бiль у нирках, сек­ретар Громади. Учора вона набiгалась чи не найбiльше з нас: приймала участь в екстренних засiданнях, пiдпису­вала звернення, виступала на телебаченнi. Кому по до­розi, вирiшуємо провести її.

Як при кожному теперiшньому розставаннi, обнiмаємось, цiлуємось iз тими, хто зостається.

Лунко крокуємо — транспорт уже не ходить — темними пустими провулками. Вiдпровадивши, з кiлькома супутни­ками поспiшаємо по домiвках.

 

Невдалiк вiд Пiвнiчного мiстечка — району Вiльнюса, де дислокуються вiйськовi, — притискає до стiн навальний гуркiт попереду.

На повнiй швидкостi, серединою вулицi, пролiтають бронетранспортер, машина зв'язку, два "урали". Ззаду безпорадно кидається з боку в бiк "Швидка допомога".

Фари вантажiвок затемнено, кузови наглухо задраєно: тих, хто всерединi, везуть, немов кошенят у мiшку. Якщо на захоплення, то, вочевидь, дрiбного об'єкту.

Майже водночас iзвiдкись долiтає могутнє, нiби удари в лiтаври, нерiвномiрне бухання — дике й неприроднє для сонного мiста.

Рвонувши щосили, змокрiлий, добiгаю додому. Де­ренчить скло у вiкнах. Мiцно спить донька. "Напали на телебачення!" — обурено шепоче з-перед телевiзора дру­жина.


Хоча телевежа й далеченько, з балкона дев'ятого по­верху видно блукаючi навколо неї променi прожекторiв. Висвiчують крайнеба вогненнi, супроводжуванi, як громом, ударами звуку, спалахи — пострiли танкових гармат. Густо, навiжено, нiби хмиз у палахкочучому багаттi, потрiскують автоматнi черги.

Вертаюся до кiмнати. На екранi — Голова Верховної Ради. Хто упiзнав би надмiру м'якого, розслабленого викладача консерваторiї?! Мужнiй погляд, твердий, уро­чистий голос. Ще одне рiшуче "нi" грубiй силi, марiонетковим комiтетам, їх московським натхненникам. Литвi бути вiльною!

Молода, вишукано скромна диктор, пiднявши телефонну трубку: "Сюди йдуть". Телевiзiйний керiвник: "Нам зали­шилося бути в ефiрi кiлька хвилин".

При всiй тривозi неможливо не вiдзначити — з яким самовладанням, з якою бездоганною гiднiстю тримаються!

Без звуку з кiнця пiдвального коридору щурами випов­зають кремезнi, нiяк не солдатської комплекцiї, пля­мисто-зеленi фiгури. Нишпорять, тицяються в дверi. Насунувшись ближче, помiтили приховану камеру. Знешко­дили.

 На секунду — кольорове маєво прапорiв бiля Парламен­ту.

 Ще за мить — сiре, мертвотне шипiння екрану.

 

 У розпачi вiд безпорадностi, накручую номер вiдомого львiвського дисидента. Колись приїздив до Вiльнюса, но­чував у нас вдома — зайвого лiжка не було — на пiдлозi. Тепер — депутат Верховної Ради.

Пiд невгамовну канонаду наговорюю на диктофон про щойно бачене. "Сьогоднi розповiмо на мiтингу в пiдтрим­ку Литви".

Перемовляюсь зi "штабом". Молодий мiнiстр охорони краю неодноразово, аби запобiгти можливим жертвам, звертався з проханням розiйтись. Площа вiдповiдала од­ностайним: "Нi!"

Наскiльки легше було б стояти там, серед своїх!

Цiєї нескiнченної ночi, здається, мало хто спить. Жахом вдаряють все новi подробицi про застрелених, роз­чавлених гусеницями. Тi, хто мешкає в районi телебашти, сповiщають про розтрощене вiд детонацiї вiконне скло, переля­каних дiтей.

 

Паралельно слухаємо радiо. У всiх — крiм офiцiйних радянських — радiостанцiй на устах Литва. Особливо опе­ративнi повiдомлення, нищiвнi коментарi видає росiйська

"Свобода".

Вклинився i незнайомий, з потужним виразним сигна­лом, передавач. Безперервно транслює популярну легку мелодiйку "Ламбада". В паузах — металевий розмiрений голос по-росiйськи: "Наказом вiйськового коменданта Вiльнюса! Заборонено масовi зiбрання! Заборонено вiдлу­чатися з робочих мiсць! Заборонено в'їзд i виїзд без спецпропускiв! Заборонено користуватись кiно-, вiдеока­мерами, магнiтофонами, фотоапаратами, множильною технiкою... Вводиться комендантська година! Порушникам – суворе покарання!"

Знов життєрадiсне вихляння "Ламбади", знову набiр заборон, погроз, — i так далi, по циклу. Он як, вияв­ляється, приходить диктатура — в упаковцi легковажного мотивчика.

Прикмети нового й у телефоннiй трубцi. В розмову дружини з подругою втрутився стороннiй: "Дзвонiть, дзвонiть, додзвонитесь!" — голос, пiсля чого зв'язок перервався. Нiяк не хоробра за натурою дружина набрала номер знову й продовжила бесiду,  i далi назiваючи речi своїми iменами.

Десь близько п'ятої густе механiчне ревiння змушує пiдбiгти до вiкна. Пiдмерзлою на узбiччi дороги травою вiд телевежi суне важкий танк. Могутнiй ствол гармати, загрозливо похитуючись, нацiлений у бiк за­рослого рiдкими кущиками пустиря. Туди такої пори мiг забрести хiба що який безпритульний собака. Чи дiйсно хтось усерйоз вiрить в "бойовикiв "Саюдiса""?

На пiвкiлометра за танком, закривши нижнi поверхи житлових будинкiв, розтягся брудно-жовтий шлейф димової завiси. Пiд її захистом, вервечкою, як каченятка, при­тислись одна до одної десятка з пiвтора темно-зеле­них, червонозоряних бойових машин.

"Герої" нiчної роботи квапляться за нагородами й пiдвищеннями.

 

На свiтанку — дома всидiти неможливо — поспiхом зiбравши дочку, рушаємо на площу.

Усi розбiйницькi потуги виявились марними. Вiльнюсцi iгнорують мегафоннi погрози, що їх вигукує безпорадно метушли­вий вiйськовий "газик". Не вагаючись, oбдирають, де-не-де порозклеюванi за нiч, заповненi заборонами листiвки. Тролейбус на найближчiй до  проспекту Гедимiнаса зупинцi порожнiє - пасажири їдуть до Парламенту.

Втиснувшись крiзь вузенький, мiж будiвельних плит, прохiд, що веде на майдан, з не меншими труднощами пробиваємось до iмпровiзованих стендiв.

Трагiчнi, великого формату, кадри — фотосвiдчення ночi.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: