Інна. Частина перша

Побачиш їх i в штабi "Саюдiса", де, заспанi, неголенi, нудяться чеканням по закутках.

Це — кур'єри з України. Доставлюванi ними макети ви­дань рiзномастих неформальних об'єднань повертаються назад стосами преси. Паралельно повним ходом iде виго­товлення книжок, брошур, летючок, плакатiв — усього, що має стати ковтком кисню в умовах задухи.

Гостям важко до кiнця довiритись литовським легаль­ностi й спокоєвi. Всюди ввижаються кагебiсти, пiдступ, провокацiї. Може навiть трапитись, що той, хто їде до нас уперше, сходить на однiй iз ближнiх станцiй; до Вiльнюса ж, перестраховуючись вiд арешту на перонi, до­бирається iншим транспортом.

Тривоги небезпiдставнi: в Українi не рiдкiсть — зат­римання, побиття, конфiскацiї.

Трапляються й печальнi курйози, як от. З неабиякими труднощами доставивши вантаж до рiдного мiста, залишив­ши його в автоматичнiй камерi схову, кур'єр телефоном, що прослуховувався, сповiстив замовникам номери скринь­ок. Тираж газети — кiлька тисяч примiрникiв – тільки й бачили.

Нерiдко житель Литви, що обслуговує ксерокс, друкує у борг чи безкоштовно — "заради святої справи". А iнший, заламавши непомiрну цiну, годен на цiй же справi нагрiти руки.

Iнколи не вивезене вчасно, згубивши цiннiсть, ство­рює мороку зi зберiганням, щоби, урештi, пiти в макула­туру.

Окрiм залiзничного, не забутi й iншi види транспор­ту: лiтак, приватнi автомобiлi. А скiльки подiбних чу­мацьких шляхiв веде до менших мiст Литви, в Латвiю, Естонiю? Все iще жорстко пiдконтрольнi на Українi й цiлком доступнi у нас, ксерокси стали поважною зброєю.

Моя безпосередня участь у цiй, сповненiй пригод, де­що дивнiй для кiнця двадцятого сторiччя епопеї незначна й епiзодична.

Надаю гiнцям довiдки. Час вiд часу влаштовую ночiвлю, допомагаю завершити макет. Можу виступити в ролi вантажника. Бува, що телефонний дзвiнок розбудить з невiдкладного приводу посеред ночi.

Декотрi ж члени Громади сприяють кур'єрам безперерв­но, на постiйнiй, так би мовити, основi. Внесок їх у забезпечення України альтернативною iнформацiєю воiсти­ну неоцiненний.

Працюючи в Громадi, вiдкриваю у собi якостi, про котрi й не пiдозрював. Те, чого найбiльш лякався, вихо­дить краще: здатен, виявляється, непогано ладнати у ко­лективi.

Причина, скорiш за все, у тiм, що, не народившись революцiонером, непримиренним бiйцем, сповiдникiв навiть протилежних поглядiв сприймаю не як ворогiв, не як противникiв, а, радше, як жертв.

Усi ми — продукт iснуючого устрою, всi так чи iнакше причетнi до його неподобств. Усiм треба розпрямлятись, витравлювати багаторiчний, що в'ївся у плоть i кров, налiт невiгластва й рабства. Наче в дитячiй загадцi: "Якого дерева найбiльше у лiсi? — Кривого."

Одним перемiни останнього часу даються легко, а хтось вiдстає, запiзнюється. Почнеш дiлити на чорне та бiле — швидко опинишся насамотi, в оточеннi своїх прек­расних гасел. Хiба не абсурд — релiгiйна iдея непомиль­но розрiзнити пiсля смертi праведних та грiшних? У кож­ному намiшано всiлякого...

Сам я, може, найпокривленiший. Не почуваюся вправi будь-кого судити або проганяти з Громади. Адже тим, хто береться за вiдродження українства, доводиться мати справу з залишками нацiональних почуттiв, роздмухувати жарини, чудом вцiлiлi на попелищi.

А закинутим на чужину дiсталося особливо. Емiграцiя — стан недобрий, стресовий, розрив по-живому. До нього можна звикнути, та неможливо змиритись. Як, скажiмо, ставитись до того, що твоя дитина приносить з садочка чужу для тебе, i вже рiдну їй, мову?

— Нема серед нас нормальних, — рiзко, без манiвцiв, заявив один iз нових знайомих, схильний до крайнiх, ло­бових висловлювань. — Кого не вiзьми — там, у батькiвських краях, щось зрадив.

Приглядаючись до тих, хто звертається у Громаду, помiчаю, наскiльки складнi у них долi, як багато психiчно травмованих, спраглих пiдтримки. Як готовно вiдгукуються на вдалу iнтонацiю, чуйне слово! Стосовно них хотiв би стати не провiдником, а, по мiрi сил, лiкарем.

У той же час, тi, кому довелося вдосталь блукати свiтами, цiкавiшi вiд тих, хто живе осiло. Незмiрно бiльше, нiж можу вiддати, набираюся знань та досвiду вiд них, чимало що вiдкриваю й переосмислюю.

Зауважую також, як негусто здiбних i охочих терпляче пiклуватися реальними, недосконалими людьми. Навпаки: декотрi теоретики, палкi трибуни, як дiдько ладану бо­яться конкретних адресатiв своїх промов та теорiй.

З трибун теж, звiсно, необхiдно. Але куди ефек­тивнiше, нiж метати громи з пiднебесся, наблизитись до людини, вислухати її, розпитати про справи, вiдповiсти на наївнi, можливо, запитання. В уражених українофобiєю — явища, малозрозумiлого iноземцевi, викликаного сторiччями гонiнь та наклепiв, — нейтралiзувати почат­кову агресивнiсть, постаратись хоч трiшки вiддалити вiд презирства до своєї й чужої нацiональностi у бiк поваги до них. Коли не виправити окремих осiб — хiба стане кращим суспiльство?

Якби достатньо часу — можна б, здається, "достука­тись" до кожного. Тiльки де ж його вiднайти, той час?

Втрачаю розумiння iз давнiми, зi спокiйнiших днiв, товаришами. Коли чую на питання: "Чому присвячуєш дозвiлля?" — вiдповiдь: "Самовдосконалююсь" або "Пере­читую Борхеса", — дивуюсь: як можна тепер вдовольнятися лише цим?

Призначеного дня я очiкував Iнну у великому, прохо­лодному фойє iнститутського корпусу. 

У джинсах, спортивних майцi i тапочках, збiгала вона сходами, стискаючи в руцi довгасте пластмасове поделко.

Ми вiдшукали самотню лавчину, перед якою буйно роз­кинув вiчнозелене листя iмпровiзований сад: олеандри, фiкуси й пальми в масивних, пофарбованих у зелене, ка­дубах.

Перегляд на свiтло слайдiв виявив, що Iнна постави­лась до спiльної екскурсiйної мандрiвки значно сер­йознiш вiд мене — пiдмiтила й зафiксувала он скiльки пейзажiв, мiзансцен, панорам Таллiнна.

— Ви майстерно фотографуєте, — не мiг не зазначити я.

— Нiчого особливого. Просто це хобi, — ледь за­шарiлась вона. — Колись мiркувала — якщо дома спалахне пожежа, найперш кинусь рятувати шухляду зi слайдами.

Окрiм мойого захеканого, на морському березi, зобра­ження, Iнна одразу ж запропонувала вiдiбрати на пам'ять скiльки завгодно кадрiв, що подобатимуться, обурено вiдхиливши згадку про незручнiсть чи будь-яку ком­пенсацiю.

— Пусте. Люблю дарувати, — запевнила, процитувавши стрiчки сучасного поета: "Щобiльше вiдiрвеш вiд серця — тим бiльше у нiм зостається".

"Ну й дивна дiвчина, — чудувався я подумки. — Хто б iще ладен був так безкорисливо, заради першого стрiчно­го, старатись?"

А вона дивилася спокiйно й вiдкрито — лише знайома, на цей раз трiшки задерикувата, усмiшка чаїлась у кути­ках губ.

Я вибрав, намагаючись якнайменше порушити цiлiснiсть того, що лишиться, декiлька кольорових рамочок. Ще раз гречно подякував.

На цьому формальний регламент невмисного зiткнення двох стороннiх людей мiг би вважатися вичерпаним. Але щось уже заважало пiдвестись i вирушити у справах — розпрощавшись, можливо, назавжди. Нiби прикипiвши до лавчини, ми продовжували бесiду, скрадливо, мiж тим, вивчаючи одне одного.

Виявилось, що фотографування пов'язане у Iнни з за­хопленням, що не обiйшло й мене — гiрським туризмом.

Зрозумiло, не тим, "матрацним", коли за оплаченою путiвкою переповненi групи натужно, пiд пильним оком iнструктора, шкандибають вiд однiєї, забезпеченої хар­чем i теплим нiчлiгом, бази до наступної. Туризмом спортивним: коли декiлька чоловiк за картою й компасом на свiй страх i ризик долають (заздрячи, в свою чергу, альпiнiстам) маршрут, орiєнтирами на якому часто слугу­ють лише обелiски ранiш тут загиблих. В такому походi, куди потрапляють, як звичайно, люди не з гiрших, навiть уявити годi якiсь претензiйнi вередування, хтивi жарти, а виникає дивовижна, чиста атмосфера пiднесеностi й взаємовиручки.

З'ясувалося також, що свого часу ми проходили, нез­начно розминувшись, майже ту саму дiлянку Пiвнiчного Кавказу.

Звичайно, зринули спогади. Про перевали з чудернаць­кими назвами — Чiпер-Азау, Дунгуз-Орун, Кiчкенiкол, заснiженi пiки, кришталевi льодовиковi озера, заквiтчанi рододендронами схили. Про те, наприклад, як понад гiрським хребтом, на тлi рерiхiвських барв при­захiднього неба, незрушно височать, ледь бiльшi од ма­кових зерняток, тури, а завдяки надчистому повiтрю мож­на навiть розгледiти, коли котрийсь час вiд часу велич­но повертає голову, мiкроскопiчнi завитки рогiв.

Не забракло й бувальщин, потiшних випадкiв. Скажiмо, про безнадiйно розмочену грозою, що налетiла з-за скелi, гiтару, яку зметикували поколоти на тонкi трiсочки i використати на паливо — замiнивши музику посеред снiгу й камiння напрочуд смачним чаєм.

Або — варiант класичний — не встигнувши до темряви вийти на заплановану стоянку, пiвночi блукали, ковзаючи на мокрих схилах, забрьохавшись по вуха. Спинилися, де прийдеться, щоби вранцi, поглянувши, розреготатись: до розшукуваного мiсця — рукою подати, кружляли поночi са­ме навкiл нього. Чого ж би то не смiятись, — заради та­ких-от вражень i подаєшся в гори!

За розмовою ми не зчулись, як годинниковi стрiлки засвiдчили, що обiдня перерва добiгла кiнця.

Почуття, наче пiднявся на пiвгодини у прекрасне, незрiвнянне нi з чим високогiр'я, нiс я пiсля зустрiчi разом iз крихiтним, в нагруднiй кишенi, подарунком.

Подiї накочуються хвилями. Якось у суботу й недiлю центр Вiльнюса потрапляє в полон бiло-червоно-бiлих прапорiв. То проводиться — за неможливiстю зiбратись у Мiнську — з'їзд Народного фронту Бiлорусi.

Iншим разом — неймовiрно! — можна посидiти на першо­му в Союзi офiцiйному форумi некомунiстичної партiї — Демократiв Литви.

Набирає обертiв полiтична дiяльнiсть i в Українi. Тi з членiв Громади, кому не сидиться на мiсцi, при першiй-лiпшiй можливостi, використовуючи вiдпустки, вихiднi, правдами й неправдами роздобутi вiдгули, ли­нуть туди.

Стараюсь не втрачати таких нагод — вiдпрацьовуючи одданi громадським справам години вечорами, по ночах, збуваючись наднормових робiт та кар'єрного просування — i я.

Найчастiше потрапляю в Захiдну Україну. Темп перемiн тут вражаючий. На органiзацiйних зiбраннях ледь проб'єшся у переповнений зал, втиснешся з коротким привiтанням мiж численних уславлених ораторiв.

Тут зародилися й швидко мiцнiють осередки Народного Руху.

...