Інна. Частина перша

Іван Юзич

Сторінка 4 з 18

Багато хто у яскравих народних костюмах. Самокритично аналiзу­ють iзроблене, визначаються на майбутнє.

Моє коротеньке, пiд кiнець зборiв, повiдомлення про реєстрацiю у Вiльнюсi українського товариства i пропо­зицiя, в обмiн на культурну пiдтримку, допомогти у дру­ковi, викликають несподiваний фурор. Веселi, енергiйнi юнаки та дiвчата, взявши у полон, провадять на не­офiцiйну частину — святкування "Андрiя".


А тут, у модерному, на мiськiй окраїнi, клубi, стiльки цiкавинок, талантiв — голова паморочиться!

Менi вiддають почестi, яких нiяк не заслуговую. Про литовськi подiї мушу переповiдати ще i ще i ще раз — iнтерес викликають найменшi подробицi. "Атгiмiмас" ("Вiдродження") — газета "Саюдiса" — виявляється найк­ращим, безцiнним подарунком. Блокнот заповнюю прiзвища­ми, адресами, контактними телефонами. Кишенi набиваю грiшми — замовлення на передплату литовських газет, пе­ресилку пiдручникiв з мови.

Для бурхливого, з символiчною дозою алкоголю, застiлля, iгор, пiсень, танцiв, вiдтворення старовинних обрядiв, короткою виявилась груднева нiч. Повертаючись, маю десятки нових, немало з яких вже лагодяться у гостi, друзiв.


Оскiльки тяга до заснування осередкiв iснує в кiль­кох мiстах республiки, товариство назвалось Громадою українцiв Литви.

Зустрiчi у Вiльнюсi проходять по недiлях, коли видiлив невеличку залу Палац профспiлок.

Майже щоразу загальну увагу  вiдтягає  якась несподiванка. Чи то з'являється свiжий, з неординарною долею, мешканець Литви, чи цiкавий гiсть з України.

Обговорюючи найрiзноманiтнiшi — вiд вузько-громадсь­ких до всепланетних — теми, важко укластися в рамки вiдведених двох з половиною годин. Iнколи дискусiя саме у розпалi, коли її перериває чекаюча за дверима бiло­руська "Сябрина". Тодi можемо спуститися в кафе i, зсу­нувши столи, продовжити за фiлiжанкою кави. Адже ми так довго не мали нагоди спiлкуватися рiдною мовою!


Атмосфера зiбрань зазвичай напружена. Найсупереч­ливiший, що робить її вибухонебезпечною, пункт — полiтика.

Здавалося б, iз самого початку акцентувати на нiй недоцiльно. Iнакше отримаєш замiсть задекларованого ши­рокого об'єднання українцiв Литви крихiтну, вузькоске­ровану групку.

Беззастережно пiдтримувати "Саюдiс" готовi одиницi. Чимало землякiв пiдпало пiд вплив органiзацiї "Вєнiбє-Єдiнство-Єдносць", що, як тiнь, намагаючись протидiяти всiм його крокам, виникла слiдом за "Саюдiсом". А багато хто полiтики сахається, як вогню, i, почувши ризикованi вислови, може вiдiйти назавше.

Та лiдер наш, керуючись, вочевидь, благородними замiрами, настiйно прагне розвернути стерно на вiдверто просаюдистський курс. Наполiг також, аби статус учасни­ка Громади узалежнити вiд рiвня володiння українською мовою. При такiй лiнiї вiн, як ведучий засiдань, доволi часто потрапляє у скруту, губить темп, конфузиться. Iнодi, через незгоду, хтось виходить, хряпнувши двери­ма. Було, що з цiлком надуманого приводу — рiзного ставлення до зiткнень у Закавказзi — покинуло збори пiвтовариства.

Менi, котрий мав спершу намiр якнайретельнiш пригля­нутися з тiнi, доводиться часом, для порятунку станови­ща, втручатись, перехоплювати iнiцiативу.

Брати слово — адже все лишень налагоджується — про­бує немало хто, та пороху, як правило, старчає ненадов­го. Я теж попервах мимрю, червонiю, не одразу знаходжу, як звернутись до кiлькох десяткiв майже незнайомих, та­ких у бiльшостi солiдних людей. Але, оскiльки пом'як­шувати напруження начебто вдається, в конфлiктнi миттєвостi уже завважую спрямованi у свiй бiк погляди.


Занепад пануючої в суспiльствi iдеологiї спричинює рiст впливу релiгiї.

Щойно заснувалося товариство, до нього почали вчаща­ти священики: то сивий, ветхий, з десятирiчним табiрним стажем, то молодий, з екстравагантною борiдкою, вельми обiзнаний у сучаснiй фiлософiї.

Слухаючи їх не без iнтересу, я, однак, не здатен був перейнятися мiстичним, що дозволило б прилучитись до проповiдуваного, почуттям. Найпереконливiший доказ упертий мозок стрiчав десятком контраргументiв. Зросло­му в помiрно вiруючому середовищi перешкаджало пiзнiше, що зумовило свiдомий вiдхiд вiд будь-якої релiгiї, пiзнання свiту.

Немало ж слухачiв виявляють бiльшу податливiсть. Чи не найлегше перехiд дається схильним до вiри: вiд ко­мунiстичної до християнської, схоже — лише крок. I ще, помiчаю: досить зачепити релiгiйну тематику — нiзащо не виплутатись до кiнця зiбрання.


Зрозумiло, не оминули таку компанiю, як наша, фiлери iз всемогутнього, нарощуючого, подейкують, незважаючи на перебудову, штати, КГБ. Як до цього поставитись?

Менi, хоч нiтрохи не вiльному вiд страху, вiдкрите його виказання здається надмiрною розкiшшю. Оскiльки усiх непроханих гостей на чисту воду нiяк не виведеш, краще, аби не загострювати становища, про них i не зга­дувати: адже сумнiватись треба б у кожному порiвну. Чи не шкiдливiше вiд стукача — розповсюдження взаємних, здатних унеможливити будь-яку конструктивну дiяльнiсть, пiдозр.

Схильнi до подiбного теж, на жаль, вiднаходяться.

Але, незважаючи нi на що, якийсь здоровий, досить несподiваний для мене, дух дозволяє маленькому, такому нестiйкому ще, колективовi неухильно просуватися впе­ред, долати усi труднощi.

У випробуваннях поступово виламується кiстяк Грома­ди. З вiдходом слабких лишаються тi, хто ладен працюва­ти, не жалiючи себе.


Ми робимо розвiдку про вiльнюськi мiсця проживання Шевченка. Вiдшукуємо могилу iншого українського велета — Якова Головацького. Готуємо й заслуховуємо на зiбран­нях iсторичнi доповiдi. Звикаєм до нових слiв "емiгрант", "дiаспора", "iмперiя". Зустрiчаємось як iз литовськими, так i заїжджими з України митцями, найперш лiтераторами. На Рiздво приголомшуємо Вiльнюс небачени­ми тут убраннями прибулих зi Львова вертепiв.

Проводимо, аби сповiстити про утворення Громади шир­ше коло землякiв, кiлька концертiв.


Згадку про один iз них пiд час останньої зупинки оживила випадкова попутниця. I в образi, й у поведiнцi її вчувалося щось незвичне: не тiльки те, як смiливо й безпосередньо, — що не зовсiм характерно для її народу, — звернулась, вiдрекомендувавшись першою (в Литвi можна бачитись як завгодно часто, лишаючись, через брак вiдповiдного приводу, незнайомими). Звуком iменi — Iнна (вимовила саме так, хоча литовською — "Iна") — не здо­гадуючись, розбудила непомильно знаний мотив.

"О, панно Iнно, панно Iнно!"

... Ледь зiп'явшись на ноги, товариство ризикнуло запросити зi Львова естрадний театр пiснi. Вiн об'єднав творчi особистостi настiльки яскравi, що спiвпрацю їх в одному гуртi уможливив хiба що той нечуваний, свiтанко­вий час.

Художнiй керiвник театру, широко вiдомий, за перека­зами, як неперевершений виконавець народних пiсень i талановитий композитор, при особистому контактi вия­вився чи не найскромнiшим, найiнтелiгентнiшим серед ар­тистiв. Середнього зросту, кремезний, старiючий, чи то самозаглиблений, чи просто втомлений з дороги, вiн, ко­ли ми перед виступом показували гостям мiсто, спрокво­ла, начебто неуважно, крутив довговолосою розкуйовдже­ною головою, доброзичливо, але вкрай лаконiчно, вiдповiдав на питання.


Концерт привабив глядачiв, рiзними вiтрами, у рiзний час вирваних з України. Декотрi встигли достатньо поти­нятися свiтом, iншi тут, у Литвi, народились. Хтось визначився активним прибiчником нацiональних вiдрод­жень, а хтось пiдiйшов безпосередньо з промосковського мiтингу.

Щедро обдарованi, хвацькi, iронiчнi хлопцi виконува­ли перед ними власнi пiснi, музику, читали пародiї, розiгрували скетчi.

Чудовi, проникливi, високохудожнi твори змушували будь-кого — навiть тих, хто, може, свого часу покинув Україну з прокляттям на устах, — вiдчути себе живою, невiд'ємною її часткою. Та приявнi у декотрих номерах гострi, вихопленi прямо з жаровнi львiвських полiтичних баталiй, пасажі частина публiки стрiчала "на ура", а частина — насторожено, ледь не вороже. Формальна роз­кутiсть нерiдко епатувала законсервованi смаки дiаспор­ника. Iнодi, як вияв напруження мiж сценою й залом, в шаленiючi оплески вривався злостивий, недоречний вигук.

Так тривало, допоки iз-за кулiс, з розкiшною дванад­цятистрункою на широкому ременi, не зринув той, кого лишень годину тому бачили начебто втомленим i апатичним — невпiзнанно молодий, високий i ставний, казковий ли­цар. Шляхетна хода, переможний погляд, замрiяна усмiшка вмить прикували загальну увагу.

Ледь забринiли понад зачаєною тишею негучнi, все на­ростаючi перебори, пролунали вступнi, молитовно вимов­ленi слова: первородне, вiдновлене пiсля довголiтнiх пiдмiн, "панно", трепетне, нiби крильця метелика, "Iнно", — а вже виникло щось таке, вiд чого присутнi наче знялись над землею, зависли у невагомостi.


О, панно  Iнно, панно Iнно!

Я - сам. Вiкно. Снiги...

Сестру я вашу так любив,

Сестру я вашу так любив —

Дитинно, злотоцiнно.

Любив? — Давно. Цвiли луги...

О, панно Iнно, панно Iнно,

Любовi усмiх квiтне раз,

Любовi усмiх квiтне раз,

   Любовi усмiх квiтне раз — ще й тлiнно...

 

Нi, так проспiвати можна тiлькипо-українськи!

Розбуджена  мелодiєю лiрична перлина юного, ще не зламаного, Тичини, милозвучнiсть асонансiв i алiтерацiй "солов'їної"  мови, неперевершена  майстернiсть, знавцем народного  мелосу, виконання, змусили випадково зiбра­них, нашорошених блукальцiв i страждальцiв, забувши незгоди й суперечностi, перетворитися на єдину, безтiлесну, вдячну й сприйнятливу iстоту, а коли завмер останнiй акорд — божевiльно, до водяних пухирiв, роз­товкати долонi, недовiрливо, новонароджено роззираючись довкола. 

 Скромно, нiяково, нiби повернувшись iз iншого, вит­вореного мистецтвом свiту, всмiхався автор. Посеред талановитих, яким нiчим дорiкнути, артистiв вiн примуд­рявся пiднятись на голову.

Для мене ж той випадок став найвищим, найчистiшим, з яким доводилося стрiчатись, виразом кохання — самозре­ченого, довiрливого, боязкого, безнадiйного, — а iм'я невiдомої, раптово явленої з безоднi часу Iнни — його символом...

 

Остогидле, навiжене — трапився автобус iз невiдла­годженим глушником — ревiння моторa, тягучi, нескiнченнi кiлометри. 

Давно вже насунулась темрява, позаду лишилась побли­мувати вогниками Рига, а додому ще ой як неблизько!


...

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: