Неймовірні пригоди Барона Мюнхгаузена в Україні (Розділи з повісті)

Ігор Січовик

Сторінка 4 з 6

Коли ж розплющився, то побачив поперед себе щось схоже на трон. Він був збитий із кісток та людських черепів. А на ньому сидів, хто б ви думали? Не повірите — сам чорт Харитон Дурило! На таку зустріч я не сподівався.

— О, давні знайомі! — вигукнув Дурило, потираючи від задоволення свого писка, трохи схожого на банан. — Яким вітром, пане-бароне, тебе сюди закинуло, так сказать?

— А ви, пане Харитоне, яким чином у Раю опинилися? — здивувався і я не менше.

— Так сказать, мене кум влаштував по знайомству.

— У рай?

— Який у біса Рай! — усміхнувся хитро Дурило, — Це що не є справжнісіньке Пекло! А я в ньому — начальник!

— Нічого не второпаю, пане Дурило. Адже я налаштувався до Раю.

— Ми, чорти, мудрі на вигадки. Я — ха-ха — наказав своїм люциперам поміняти дороговказ місцями — от і вся робота. Ласкаво прошу, так сказать, до Пекла!

— Красно дякую, одначе я збирався до Раю!

— Пане-бароне! Навіщо тобі здався той Рай, так сказать. Там таке чиниться, що від нудоти збожеволіти можна! А у нас тут — справжнє життя! Хе-хе! Можу навіть продемонструвати, так сказать, наочно. А для початку заграю тобі на балалайці. Побачиш, як ногами задригать мої харцизяки!

У відповідь я, панове, узяв та й запитав Харитона Дурила, чи не боїться він, що я розповім про Пекло шановній публіці?

— А чого мені боятися? З Пекла ще ніхто не вертався живим. У цьому відношенні у нас тут залізний порядок. Як у Пеклі, так сказать!

Ледве встиг Дурило це проказати, як прочинилися бічні двері, і до зали заволокли якусь людину — вона була без голови.

— Знайомся, бароне, це, так сказать, газетний писака. Він, бачиш, утратив голову через необережність — надто прямолінійно змалював порядки у нашому закладі. А мав би поетичне перо, то спокійно ходив би над нами, маючи всі достатки, наго-роди і привілеї. Можливо, я навіть узяв би його до себе особистим писарчуком.

Звичайно, панове, я не втримався. Я намагався достукатися до совісті цього ката, але мої спроби виявилися марними. Двері прочинилися знову, і на ношах занесли людину із простреленим серцем.

— А цей чолов'яга був, так сказать, лихвар, — мав справу з гривнями. Просив його, халамидника, щоб дав грошей на ремонт Пекла, та ще моїй чортисі Дуньці на прикраси, то він закомизував, мовляв, гроші потрібні для раю, аби поліпшити умови для відвідувачів. Не міг дурень втямити, що я сам намагаюся поширити своє володіння на всю територію України! Гей головорізи з охорони Кравбіса! Передайте, так сказать, трупик сусідам через стінку. Там таких мучеників люблять, навіть святими їх роблять.

Знову широко прочинилися двері і до нас наблизився невисокий сивуватий чортяка з вічною посмішкою на вустах і симпатичними ріжками.

— Бароне, це, так сказать, творитель і тлумач пекельних законів. Гей ти, харцизяко Чортвине, ану витлумач нашому дорогому гостеві якийсь мудрий закон.

— Е, хі-хі-ха-ха-хо-хо! Одну хвилинку. Значить, так: "Кожен має право на життя після смерті".

— Правда, здорово?! Він у нас, так сказать, розумний. Має на це не одну бомагу, хоча й липові. Бароне, знаєш, ким він марить бути? Навчати уму-розуму діточок, так сказать. Можеш уявити, скількох ангелочків він оберне на чортенят! Ну, йди, йди, Чортвине, але не забудь покликати Чортійчука, мого завідувача канцелярії.

— А я вже давно, пане Дурило, під дверима стовбичу. Що зволите?

До нас наблизився облізлий чортисько, весь покритий нагородами, як коза реп'яхами.

— Та ось, пан-барон Мюнхгаузен збирається розповісти світові, які ми нібито негарні... То як з ним бути, так сказать?

— Відпустити на волю пана-барона!

— Душа в тебе, Чортійчуку, ніжна. Ти вже одного піїта виправдав, так сказать, у суді. Ну не встиг він, так сказать, вийти з-за ґрат на грішну землю. Здоров'я, так сказать, забракло. А тепер з нього мученика зробили, моляться, як на ікону.

Харитон Дурило погрозив Чортійчукові позолоченим копитом:

— Не можна бути таким добрим, не можна! Ти, як не є, у Пеклі працюєш, а не в сусідському Раю. То що ми, так сказать, з цим бароном вчинемо?

— У нас, ваша чортяча темносте пане Дурило, вища диявольська справедливість. Хай своє слово скаже головний пекельний судило Біскун.

У супроводі двох чортів до зали увійшло велике страховисько з чорними вусиками під писком і коштовним годинником вище копита.

Дурило позіхнув і стомлено повернув голову до Біскуна.

— Організуй, чорте, панові Мюнхгаузенові невеличку екскурсію Пеклом. Він такі речі любить, так сказать. Може, переконається, що у нашому Пеклі всіх тримають по справедливості.

Пара дебелих чортів підхопила мене під руки і потягла слідом за Біскуном.

Я опинився у святій святих... вибачте, панове, у залі, де утримували клієнтів Пекла, або, як їх тут називають, грішників.

Головний судило Пекла Біскун, наче вправний екскурсовод на вулицях мого Берліна, знайомив мене з утримувачами Пекла.

— У цьому казані вариться великий державний злочинець, він підібрав два шаги, які загубив на дорозі його чортяче преподобіє Харитон Дурило. Погляньте ліворуч — там відбуває повинність пан, який обізвав його темність Дурила е-е-е... дурнем, чим завадив йому виконувати обов'язки начальника Пекла. А отут відмиває гріхи, пане Мюнхгаузене, так званий правдолюб. Йому, бачте, не сподобалося, що нехристь Харитон Дурило мав намір покласти квіти до пам'ятника духовному Пророкові України. Не розуміє простолюдина, що для нашого начальника це не ба-жання, а службовий обов'язок.

Я, панове, поцікавився у Біскуна, хто це там у казані весь час то потопа, то вирина. Страх на нього дивитися.

— Знаєте, чого він вимагає? Не менше і не більше, як закрити наше Пекло! А нас усіх перевести на роботу в лазню! А за рахунок нашої території розширити райський куточок. Ми його тут так очорнимо, що до кінця Пекла не відмиється. Пий, дорогенький, юшечку, пий на здоров'я! Вибачте, бароне, але мені час влаштовувати нових поселенців, та й вам пора до дідька Дурила.

Я не стримався і звернув увагу судила Біскуна на один казан, де купалася якась жіночка.

— О, то наш давній клієнт леді Уляна. Раджу триматися від неї якнайдалі. Дуже небезпечна бестія серед цієї братії. Вона, бачте, потрапила сюди за крамолу: намагалася викрасти паливо, яке призначалося для розігрівання казанів. Ну ми й пришили їй статтю за розкрадання дровець в особливо великих масштабах. Аби вона відчула, як то бути у Пеклі без дров, ми її годину кип'ятимо у гарячій смолі, а годину тримаємо у крижаній воді. Єдина біда: вона від того тільки поздоровшала. Кажуть, загартувалася від наших експериментів.

Я подякував Біскунові за змістовну екскурсію і разом із ним повернувся до Харитона Дурила, де на мене вже чекав ще один служитель Пекла чорт Базаров. Як пояснив мені Дурило, Базаров очолював митну пекельну службу. Він був німий — не міг по-тутешньому зв'язати двох слів, зате роботу свою знав досконало, мито міг здерти навіть з мертвого. Чорт Базаров продемонстрував свої здібності на мені. Він показав мені табличку, де було написано: як моє прізвище? Я відповів: барон Мюн-хгаузен. Базаров підняв угору табличку з написом: штраф 5 гривень за іноземне прізвище. Друга табличка запитувала: з якої я країни? Я відповів: з Німеччини. Перед моїм носом так і вродилася табличка: штраф 10 гривень за перетин кордону без його згоди. Чергова табличка запитувала: чи маю я дозвіл на вуса? Я розгубився. І знову був покараний на 7 гривень за відсутність дозволу на носіння вусів.

— Годі вже мучити барона Мюнхгаузена! — припинив цей спектакль Харитон Дурило. — Час уже й за працю братися, а то наше Пекло й так на чесному слові тримається. До речі, бароне, до мене у вас ніяких запитань не виникло?

— Та є одне. Чому ваша темність ніколи не сивіє?

— Бароне, я не з тих, хто сьогодні такий, а завтра, так сказать, інший. Затямте, я ніколи не сивію і не червонію. Гей, Чортійчуку, то що ми вчинимо з цим бароном Мюнхгаузеном? Колись він мені залив смальцю за шию, так сказать. Тож треба віддячити по-чортячи!

— А що ви з нього візьмете, ваша темність, — сказав канцелярист Чортійчук, — відпустимо на всі три вітри.

— Як це відпустимо?

— Здеремо з нього шкуру — і відпустимо!

— Мудрий ти в мене, харцизяко! Роби, так сказать, як знаєш!

На мене накинулося двоє головорізів Кравбіса, але не на того напали. Я схопив їх руками, вдарив лобами і щосили турнув у напрямку Харитона Дурила.

Ту ж мить пекло заходило ходором, щось загуло, посипалося, і все довкола вкрила густа пилюка. Я з котячим спритом вибрався з-під руїн і мені очі засліпило яскраве ранкове сонце. У виламі над собою я побачив чисте небо і здивовану го-лову мого Пирія, що зазирала в нього. Раптом вона мовби всміхнулася і просто на мене впав довгий повідець. Я здогадався: мій Пирій весь час розхитував дороговказ, намагаючись дістатися до свіжої травички і тим самим викликав обвал...

Я обв'язався повідцем, і Пирій став повільно відступати, витягуючи мене нагору. Коли до поверхні лишалося кілька ліктів, я почув серед стогону, що долинав із руїн пекла, невдоволений вигук Дурила:

— Бісів ти сину, Чортійчуку! Скільки разів тобі казав: пора, так сказать, братися до ремонту Пекла! А ти собі маєтки будуєш! Виходить, наше Пекло наскрізь прогнило... От і гинемо в ньому від власної глупоти...



ЯК Я З УКРАЇНСЬКОГО РАЮ УТІК


Я дав собі тверде слово барона-козака: досить з мене пригод, від яких і звихну-тися можна, і, осідлавши Пирія, потюпав вузенькою стежкою, сподіваючись вибратись на широкий тракт, який виведе мене на Запорожжя.

— Стій! Сюди заборонено! — почув я суворий окрик, а вже після того запримітив незнайомця зі зброєю в руці.

— Уже й по землі пройти не можна, — проказав я у відповідь, намагаючись розглянутися довкола.

— Можна, та не всім.

— А як же звати пана, чий маєток ви охороняєте?

— Шановний не прикидайся дурником, ніби й справді не тямиш, куди їдеш...

— А куди мені ще їхати, не до Раю ж... Додому добираюся, на матінку Січ.

— Я бачу, ти хитрий, козаче. Сам пробовкався, що до Раю звернув... Так би одразу й сказав, а то завів як піп на Водохреща!

Сумніву не було — десь недалечко Рай.

1 2 3 4 5 6

Інші твори цього автора: