Неймовірні пригоди Барона Мюнхгаузена в Україні (Розділи з повісті)

Ігор Січовик

Сторінка 2 з 6

І не тому, що воно у мене кам'яне, тут справа інша: я людина, яка над усе полюбляє пригоди, а отже, живу в постійних мандрах, і мені завжди бракує вільного часу на амурні справи. І все ж про один випадок із власного життя я таки розповім.

Неподалік моєї гарбузової хати самотньо мешкала симпатична молодиця на ймення Варвара. Вона була весела жінка, за якою, мов рій очманілих гедзів, увивалися парубки і навіть деякі одружені чоловіки. І тільки я один не звертав на неї жодної уваги, поглинений власними клопотами, що повсякчас оточували мене тісним колом.

І все ж я помічав, що Варвара не проходила повз мій двір, аби не зачепити мене бодай словом. Як людина бувала у бувальцях я збагнув, що на мене готується сердечний наступ, і зайняв глуху оборону по всьому фронту. Та чи міг я здогадатися, що Варвара володіла чарами, яким не могла б протистояти навіть фортеця?

Хоч як я намагався чинити опір, але врешті-решт здався, коли якось увечері Варвара запросила мене додому намантачити косу. Я погодився тільки з оглядки на своє добре виховання.

У Варвариній світлиці на мене чекав стіл, вгинаючись від усіляких наїдків, з-поміж яких мене найбільше приваблювали вареники.

— Ах, бароне! — вигукнула Варвара, — ви такий мовчазний, такий скромний — слова кочергою не витягнеш! Але я вже знаю, як вам розв'язати язика — збігаю до сусідки Горпини і позичу в неї хоч пляшечку вишнівки.

Господиня пішла собі, а я лишився на самоті, розглядаючи всілякі хатні прикраси: вишиті рушники, барвисті хідники та скатертини.

Аж якась невидима сила потягла мене до прочинених дверей, що вели до комірчини. Я забрався у неї заради цікавості, що жила у мені навіть уві сні. Там я побачив звичайну ступу і щось схоже на мітлу, без чого в господарстві ніяк не обійтися. Мені мимоволі пригадалися казки, де розповідалося про не зовсім по-бутове призначення цих речей. Мене охопила дитяча спокуса доторкнутися до них. Я і сам незчувся, як опинивсь у тісній ступці із мітлою в руках. Ви не повірите, але сталося, мов у казці: мене піднесло догори, а потім викинуло у прочинене вікно. Я, мов птаха, злинув у тепле безхмарне небо і за якусь мить мало не зіткнуся з Місяцем. Досить було махнути мітлою праворуч, як я вже пролітав над Санкт-Петербургом. Ба більше, пролітаючи поблизу російської столиці, я навіть побачив саме той шпиль, до якого колись був припнутий мій кінь.

Махнув мітлою ліворуч — і піді мною пропливли знайомі обриси турецьких мечетей. Мені страх кортіло зазирнути до власного будинку, залишеного у Німеччині напризволяще, але я вчасно пригадав, що треба повертатися до Варвариної хати. Щойно я приземлився і поставив речі на місце, як у світлицю повернулася весела Варвара із червоною карафою під барвистим рушником.

— Бароне, я відчуваю, ви тут щось накоїли... Чи не так? — запитала вона подозріло, метнулася до комори, і я побачив, як вона рукою помацала свою ступку. Та, мабуть, була ще тепленька...

— Нічого, пані Варваро, просто шукав коси, щоб намантачити, як ви просили...

— Ой лишенько! — сплеснула Варвара в долоні. — Я й забула, що позавчора віддала косу ковалеві Вакулі.

— Тоді навіщо ви мене запросили?

— Треба ж було якось відвернути вас від паперів та парубоцьких звичок. От я і вдалася до хитрощів. До речі, бароне, сьогодні мій день народження.

— Але ж я без квітів, без подарунка... Чому ви, пані Варваро, не попередили?

— Не переймайтеся, бароне, і квіти будуть, і подаруночки. Мене вітатимуть родичі...

Заледве Варвара проказала ці слова, як прочинилися двері та вікна, і її хата ущерть заповнилася гістьми.

То були гноми, домовики, упирі, відьми, чорти, вовкулаки та всяка інша нечисть, про яку я в дитинстві читав у казках. Вони танцювали довкола Варвари, подавали їй дивні неживі квіти, яких я ніколи не бачив на землі, і вручали подарунки — якісь черепи та скелети, а вона навзаєм щедро пригощала їх зеленими пиріжками з очима і хвостиками.

Я здогадався: Варвара — відьма, а її родичі диявольське поріддя!

— Ви-вибачте, — проказав я не своїм голосом, — я, здається, не туди потрапив...

— Туди, туди! — заспокоїла мене Варвара — Будьте як удома. Тільки не прикидайтеся, бароне, божим ягнятком! Я давно зрозуміла: ніякий ви не барон — ви справжнісінький чортисько на ймення Мюн! Певніше, далекий Вельзевулів родич. У вас такі самі довгі пальці, борідчина, а на голові мають бути ріжки. І хвіст, звичайно, сховався у шароварах... Ласкаво прошу до нашої компанії!

Варвара хотіла торкнутися моєї голови, де, на її думку, мали стирчати чортячі ріжки, але я щосили турнув її від себе, а сам кинувся до комірчини. Скочив у ступу, махнув віником — і стрілою вилетів у темне вікно.

Гості укупі з Варварою подалися слідом за мною, але було вже пізно: у цей час я кружляв довкола Місяця, куди мене не раз закидала щаслива доля.

Тієї ночі я облітав ті місця, з якими були пов'язані мої минулі дивовижні пригоди.

Лише назавтра я приземлився поблизу своєї гарбузової хати, де залишив ступку з мітлою, а сам подався ловити улюблених щук.

На превеликий жаль, я не зачинив вікна, і коли повернувся з річки, не долічився літального причандалля — воно зникло безслідно. Звичайно, то була Варварина робота! Я пішов до її хати і там на дверях побачив папірець, де карлючками було нашкрябано:


Продаєцця хата

із хлівом та

погрєбом.

Звертацця

до дідька

Мюна!


Я насварився кулаком у небо, зірвав триклятого папірця і подався додому. Чи міг я тоді передбачити, що доля зведе мене з Варварою ще один раз?



ЯК Я НА ЛИСІЙ ГОРІ ПОБУВАВ


До Києва я прибув з важливим дорученням 7 липня.

Можливо, не всім відомо, тож доведеться пояснити: цього дня українці святкують празник Івана Купали. Водночас на сумнозвісній Лисій горі мав відбутися традиційний відьомський шабаш.

Відвідини Лисої гори стали б для мене подією, що її не можна порівняти ні з моїми численними мандрівками до найвіддаленіших куточків землі, ні з моїми пригодами упродовж усього життя.

Не треба бути провидцем, щоб передбачити: така затія абсолютно нездійсненна, бо шлях на Лису гору простим смертним заборонений.

І все ж, панове, я ризикнув проникнути у святу святих... перепрошую, у саме лігво нечистої сили. Як мовиться, чим чорт не жартує, поки Бог спить.

Добре повечерявши, ми з Пирієм потрюхикали до Лисої гори. Але на підході до неї мій кінь несподівано зафоркав, замотав головою, а потім злякано скосив назад карі очі. Я злегенька підхльоснув його батіжком, але Пирій раптом закляк і вдарив підковою об бруківку, аж довкола розсипалися іскри. Довелося прив'язати коня до тину, яким, мов паском підперезалася крайня хата, після чого набравшись хоробрості, поволі рушив до підніжжя страшної гори.

Десь за милю від неї мене перепинило суще чортзна-що, чим насправді воно й виявилося, — з ріжками на голові та з писком, достоту таким, як у сусідської свині Хіврі.

— Гасло! — заверещав чорт писклявим голосом.

Я розгубився, і не міг придумати нічого іншого, як щось пробелькотіти, показуючи рукою на горло.

— От харцизяка! Знову до чортиків гаспидського зілля набрався! Двох слів не стулить! Ходи, ходи, може, наші дадуть тобі бубни, тоді знатимеш, як поводитись у такий грішний день!

На знак згоди я кивнув головою, і, похитуючись, наче маятник, прослизнув першу варту.

Різними стежками до головного шляху стікалося відьомське й диявольське кодло. Попереду стовбичило троє дебелих чортів, пропікаючи очима гостей. Мені не лишилося нічого кращого, як піти на пробій.

— А ти куди прешся?! — грубо схопив мене за плече один із рогатих. — Такої мармизи, як у тебе, в наших краях ми не бачили...

— Чого ти з ним панькаєшся! Хапаймо за руки-ноги — і в криницю його. Там йому жаба цицьки дасть!

— О, бароне! — озвався позаду знайомий голос. — Куди це вас чорти несуть?!

Я не помилився — переді мною стояла моя давня знайома — відьма Варвара, у чиїй ступці я облітав заледве не півсвіту.

— Та не в рай же, пані Варваро! — не в рай, — відповів я голосом приреченого.

— Хлопці! — гукнула до чортів Варвара. — Покиньте його, сто бісів у ваші груди! Навіщо він вам здався — це наша людина... перепрошую, мій добрий приятель дідько Мюн!

— Але ж, Варваро, де його роги?!

— Побували б ви, хлопці, тьху, братове чорти, у таких бувальцях, як барон, перепрошую, дідько Мюн, то й вам би роги обламали. Чи не бачите, що він у козаків служить? Послухай, Адамчику, він зі мною, я за нього ручаюся! Клянуся чортовою матір'ю!

— Дивися, Варваро, щоб помилочки не вийшло. Сама розумієш, за всю історію Лисої гори, сюди не прокралася жодна людина!

У мене відлягло від серця — невже справді здійсниться моя давня мрія — побувати у лігві самого диявола?

— Бароне, то ви справді прикидалися невинним ягнятком? — запитала Варвара, ступаючи поряд мене. — Ну не соромтеся, тут усі свої! Ох, та ви справжній чортисько! — і вона щипнула мене за руку.

— Пані Варваро, куди ви пропали з нашого села?

— Надокучило мені ваше село — нудьга там смертельна, як у церкві! Тепер катаюсь на возі з сестрами та братами під виглядом циган... Самі розумієте, їсти хочеться. А я до того ж іще й долю передбачати вмію...

— То ви, Варваро, віщунка? Може, розкажете мою долю?

— Я знайомим принципово не ворожу, а то проклянуть.

— Гаразд, он де чимчикує чортик з блудними баньками. Можете, пані Варваро, сказати, ким буде його прапрапраправнук?

— Це для мене раз плюнути! Далекий нащадок злодійкуватого чорта Омелюха буде великим чоловіком: володарем Києва, а, може, й усієї України.

Відьмочка Варвара щебетала зі мною, а сама раз-по-раз віддавала чолом на всі боки, вітаючи знайомих.

Тимчасом почало вечоріти. І ось гору повила кромішня пітьма. Нарешті ми дісталися вершини Лисої гори, майданчик якої кишів усілякою нечистю.

Хтось вигукнув: "Світло!"

Спалахнуло вогнище, одначе воно освітлювало лише передні лави гостей. Тоді я побачив, як у небо злетіло двоє кремезних чортів. Вони роздобули невідь-де блідого Місяця і силоміць, за ріжки, потягли його з собою, щоб закріпити над Лисою го-рою. Довкола одразу прояснішало.

Розпочався диявольський шабаш.

1 2 3 4 5 6

Інші твори цього автора: