— Годі, Дусь, будемо спати.
— Зачекай, какашко, хвилинку. Я тебе ось про що хочу запитати: ти колись був маленьким?
— Чи ти, Дусь, важаєш, ніби я із яйця вилупився? Звичайно, був. Як усі люди.
— А ти читав казки або книжки про злих правителів і бідолашний народ?
— Звісна річ — читав.
— Скажи, какашко, на чиєму боці ти тоді був?
— Як і всі ми, радянські — на боці скривджених.
— І що ти тоді думав про цих бідолах?
— Чому вони ніколи не повстануть проти своїх гнобителів, адже їх так багато, а цар чи король один з невеличкою купкою придворних.
— То чому зараз ніхто проти тебе не повстане?
— Я тобі, Дусь, поясню. Ти знаєш, що таке ртуть у термометрі?
— Про це навіть дурень знає.
— Так от: коли ця ртуть у купі, вона може бути корисна — показує температуру організму. А спробуй її вилити на підлогу — вона подрібниться на малесенькі кульки, яких просто до докупи не збереш. Вона лише тоді стане одним цілим, коли її зібрати у пляшці. От і я так зробив — роздробив народ на кульки, щоб кожен діяв сам по собі, боровся за своє виживання і не зміг зібратися докупи. А об'єднається він тоді, як рак свисне. Тим більше, що й опозиція спить.
— Не кажи, какашко, інколи вона тебе кусає...
— Хай кусає — ось скажу Мишкові Рудому, то він ту опозицію швидко комуністами заблокує! З нашими лохами можна ще 300 років правити! Я з їхньої шкури і для них же батоги зроблю! Це тобі не чехи, і навіть не румуни!
— До Кореї або Росії. Через Тузлу. Недаремно вони там дамбу збудували...
— Ну, спи, какашко, спи. З нами сатана!
ЕЛІТА
Дурилло попередив Дуську про свій терміновий від'їзд до рідного району, де земляки мали відкрити бойню з його іменем, і передав мене їй на догляд. Дуська, почуваючись незалежною, вирішила відпочити від котячих забав; вона мала намір зайнятися державними справами, тож улаштувати розкішну вечірку, запросивши місцевий бомонд, або так звану еліту.
Мушу зізнатися відверто: я невеликий фахівець із культури й мистецтва, але навіть мене до глибини собачої душі вразило те, що я побачив на цьому збіговиську, як люблять писати президентські газети про мітинги опозиціонерів.
За кілька сот кроків від розкішної дачі піддані президента марили не про шматок м'яса, а бодай про кусень черствого хліба, у поті чола здобуваючи зайву копійчину на продажу кілька разів перепроданого.
А тим часом, у великій залі президентського палацу відбувалося чергове дійство, відоме в історії під назвою "бенкет під час чуми".
Я на правах господаря походжав між столиками гостей, розглядав їхні обличчя, принюхувався до пахощів, ціна яких за моїми скромними підрахунками сягала кількох тисяч євро. Дехто з них намагався мене погладити, хвалив за чудовий вигляд і зачіску, при цьому часто плутаючи мою стать, хоча будь-який дошколярик міг відрізнити мене від суки за досить помітних ознак. Еліті це виявилося не під силу, оскільки вона з голови до п'ят була закохана у себе — у власні портрети, кліпи, фотокартки, скульптурки, афіші, що ними обклеїли навіть громадські клозети у великих і малих містах.
Про що воркують обранці народу, що їх тривожить, чого вони прагнуть — про все це мені хочеться розповісти читачам, тим паче, що пам'ять у мене цупка, і я намагатимусь передати почуте заледве не в стенографічному викладі, при цьому не вдаючись до правки мови на відміну від наших газетярів.
-...Маєчко, ти сьогодні спізнилася хвилин на двадцять — може, щось трапилось? — запитала у відомої естрадної співачки не менш відома естрадна співачка.
— Катастрофа, Лоро, катастрофа! Ти можеш собі уявити, маю зайву кімнату на тридцять метрів, забиту усіляким мотлохом, а знайти путящого плаття так і не змогла! Злидні ми з тобою, Лорочко, у цій нещасній державі. Були б ми в Америці чи Лондоні, нас із тобою на руках носили б!
— Помиляєшся, Маєчко — російська пісня їх не цікавить. До речі, ти щось давно не співала українською мовою? У тебе ж непогано виходило.
— Лоро, чи ти збожеволіла? Щоб я, народна артистка України, так низько впала — нізащо у світі! То коли треба було стати на ноги, одержати звання — доводилося принижуватись... Але не зараз!.. Мій колобок, це я про свого жирного кота Ар-кашу, категорично заявляє: "Щоб я ніде не чув твоїх сільських пісень, бо в олігархів на них оскома!" Хто платить, Лоро, тому і співаю... А ти ще досі гастролюєш по ресторанах?
— Де я, Маєчко, тільки не була: і польською співала, і російською, і чеською, і турецькою, але скрізь мені врешті-решт казали: ми це вже чули... А я ж так добре починала з українських пісень! Погналася за примарним привидом... Пробувала оце повернутися до української, але пізно — всі мене забули... Люди не пробачають зради навіть на підсвідомому рівні...А тепер ось, бачиш, доводиться крутитися у цьому гадючнику...
— Годі, Лоро, перестань! Ти про такі речі говориш, аж смішно.
— Мені не до сміху, Маєчко, мені плакати хочеться, особливо після коньяку... Розтринькала я божий дар на дрібнички... Скажи, люба, чесно: чи хотіла б ти, аби твоє ім'я пам'ятали навіть після смерті?
— Хто ж про це не мріє, моя люба?
— Але ж у нас із тобою немає ні держави, ні народу, ні мови, ні пісні... Який ді-дько нас пам'ятатиме? Хіба що лисий. Тебе, Маєчко, олігархи забудуть одразу ж, як тільки на подіум вийде сімнадцятирічна теличка з платтячком до самої розетки. А наші звання "заслужений" та "народний" залишаться лише на могильних плитах...
— Щось тебе, Лоро, прорвало, як на сповіді. Живи поки живеться, а після нас хоч трава не рости...
Я не дослухав до кінця їхньої розмови і наблизився до сусіднього столика, за яким сперечалися двоє високочолих учених.
-...а я тобі кажу, Христофоре, ніякої Київської Русі, як і України, і в помині не було. Усе це плід розгнузданої фантазії націонал-патріотів! Яка, на твою думку, найдавніша нація на землі?
— Кажуть, євреї.
— І я кажу — євреї. То чому б не допустити, що саме євреї і були першими поселенцями в Україні? Нехай троє, навіть двоє, але ж могли?
— Шановний Алексе Калістратовичу, не розумію, звідки в такому разі в Україні взялися українці з мовою, яка дуже відрізняється від російської, що нею спілкуються у Тамбові чи в Саратові? А вони також претендують на українську історію. Правду кажуть, на кволе дерево всі кози біжать.
— Росіянам не відмовиш. Вони свою історію перелицювали так, що не второпаєш, де правда, а де вигадка. Подивишся здалеку, ніби суцільний шов, а налижешся — білі нитки... Тут така філософія: хто сильніший, той і правий. Доля українців, як у прислуги: "Чого зволите?" Ну й смішні вони, Христофоре, я тобі скажу: усі хапаються за їхню історію, а вони шукають своє коріння у Пскові чи в Хабаровську...
— Як писав Шевченко: "Німець каже: "Ви моголи!" — "Моголи, моголи!.." А взагалі-то пане Алексе, де ваша батьківщина?
— Батьківщина історика там, де більше платять.
— То ви, Алексе, непогано підробляєте?
— Доводиться. Трошки в Ізраїлі, трошки в Росії... Сьогодні ринкова економіка — даєш ту продукцію, яка користується попитом. Кажуть, китайці незабаром прийдуть, то я й для них підготував історичну версію. А ти спробуй мені довести, ніби тут ніколи не було китайців. Піди на троєщинський ринок — скільки їх там. Я особисто маю одного знайомого на прізвище Пекінський.
Від істориків я перейшов до столу з двома акторами.
— Степане, ти маєш заповідну мрію? Наприклад, зіграти, якусь роль?
— Скільки тих мрій, Зіновію, у мені перебуло, однак у нашому театрі за тими ролями не доступишся. Постійно казали: ти до них не доріс. А мені вже за шістдесят... Я давно ті роль переріс: і Ромео, і Гамлета, і Отелло... Між нами кажучи, лишилася одна надія — зіграти роль президента Дурилла. Тільки так можна добути народного. Тим більше, усі в один голос повторюють: ми з ним схожі, як близнята...
— Не кажи, Степане, він он яке цабе, а ти досі заслужений.
— А я все-таки зіграю Дурилла! Бачиш, за отим столом сидить набундючений, як індик, сучасний Нестор-літописець. Маестро Корній Чук творить епічну "Поему про Дурилла".
Мене неабияк зацікавила постать сучасного літописця, як його нарік один з акторів.
Корній Чук не сидів за столом, а пишався собою, як тісто у діжі. Його груди були всіяні орденами, медалями, лавреятськими відзнаками. Нарешті, і я його упізнав. Корній Чук часто зустрічався з президентом. Вони обговорювали уривки з п'єси. Дурилло постійно йому дорікав: "Не героїчно", "Спрощено", "Скучно". На що драматург виправдовувався: "Перепишу!", "Зміню!", "Підсилю!".
Саме в цю мить до нього підсіла Дуська і почала:
— Вельмишановний, Корнію Калістратовичу! Я в захопленні від вашого таланту! Ви так геніально описали життя мого чоловіка, що я просто його не впізнаю: мудрий, розумний, поважний, державний... Але я не про це. Я хотіла б привернути вашу увагу на мою пропозицію, а вже державну премію, я вам гарантую.
— Слухаю вас, Євдокіє Юхимівно.
— Вам, Корнію Калістратовичу, відомо: у видатних державних діячів у всі часи надійними помічницями були...
— Дружини, Євдокіє Юхимівно!
— Я ні на йоту не сумнівалась, Корнію Калістратовичу, у вашій геніальності.
— Я такі речі розумію навіть без слів. Обіцяю, вельмишановна, Євдокіє Юхимівно, сьогодні ж засісти за стіл і написати...
— Корнію Калістратовичу, ви хто — Лев Толстой чи що?
— Не Лев Толстой, але дещо і я маю...
— Я не про те, Корнію Калістратовичу. Я про помістя, дачу... Поїдете на Канарські острови, побудете хоча б з півроку. Там сама природа сприятиме у вашій благородній справі. До речі, назву майбутньої драми можу запропонувати хоч зараз: "Мудра дружина розумного Дурилла".