Допоки пан-товариш Михайло ніжився зі своєю коханкою, моя мама, щоб від-волікти мене від цього неподобства, покликала мене на прогулянку.
Раптом вона сполошилася, у неї занепокоїлися вуха. Я почув її нагальний наказ: "Негайно тікай якнайдалі!"
Я, звичайно, нічого не зрозумів, бо мав розуму, не більш ніж у кота, але все ж кинувся хтозна-куди, відчуваючи собачим розумом загрозу.
Одначе, тікаючи, я встиг помітити крайнім поглядом, як моя матуся, царство їй небесне, підбігла до дерева, вхопила зубами злощасний механізм і кинулася з ним за найближчі дерева. Я достеменно знав, що моя мама пройшла спеціальну підготовку у школі для собак високоповажних осіб. Далі сталося непоправне — пролунав вибух, а потім у вухах задзвеніла мертва тиша.
За кілька хвилин сюди прибіг Михайло з пістолетом у руках. Ми з ним наблизилися до глибокої вирви, але від моєї мами на дереві залишився висіти лише нашийник, посічений дрібними осколками.
— Ти хто такий? Як тут опинився? — запитав пан-товариш ні живого ні мертвого Акакія.
— Та це ж я! Я! — раптом ожив Акакій. — Михайле, це я, Дурилло! Чи не впізнаєш?
— Ти? — здивувався Михайло. — Яким тебе вітром сюди занесло?
— Бандити привезли — хотіли знищити за борги.
— Ну, Акакію, вважай, ти народився удруге. А я двічі твій хрещений батько.
— Усе йде за планом. Цього не дано зрозуміти нікому, крім обраних. Ми ще вивернемо цей світ навспак, як кожух із шкурою, та так, що Земля заскрипить від жаху!
— Михайле, ти вважаєш, ніби усе це сплановано?
— Так, ми взяли дану ситуацію у ручне керування.
— Хто це ми, якщо не секрет?
— Ми, нові комуністи! Так от, зарубай на носі: ти мене тут ні з ким не бачив, дивись, щоб моя кобра не дізналась. А тебе підключаємо до партійної роботи. Затям: наші люди є скрізь. Ми ще повернемось у новій якості, але цього разу непереможними. І тоді багатьом нашим ворогам життя, що тривало досі, здаватиметься суцільним раєм... Ми їм повторимо і 17-й, і 21-й, і 33-й, і 37-й, і 47-й роки разом узяті!
— Слухай, Михайле, поясни мені таке: невже ти й справді віриш у комуністичну ідею?
— На вірю, Акакій, і ніколи не вірив, але вона єдина, що може об'єднати мільйони задрипанців і виштовхати нас на гребінь подій, тобто привести до влади. Зрозумій, дурнику: світом, як казав наш пахан, Маркс, править капітал. Для його здобуття потрібна влада, диктаторська влада — щоб навіть комар не пискнув! Демократія — це лише сходинка до диктатури! Збагнув? До речі, ти добре влаштувався після розвалу Союзу?
— Працюю інженером у проектному інституті. Він ледь на ладан дихає...
— Михайле, я твій боржник. До кінця життя. Лише одне прохаю: подаруй мені оце цуценя. Як талісман. Його ріднi я зобов'язаний життям.
Отак я опинився у новій родині, де мені довелося стати свідком багатьох історичних подій.
ПЕРШЕ ПРИШЕСТЯ САТАНИ
Дуська штовхнула чоловіка під бік.
— Слухай, какашко, ти даси мені додивитися останній сон? Крутишся, як гівно в ополонці!
— Розумієш, Дусь, мені дуже страшно, мене мучать кошмари...
— Які кошмари? Куди дивиться твій начальник охорони?
— При чому тут начальник охорони? Чи він мені в лоба залізе...
— Що там у тебе, какашко, розповідай, може, я чимось зараджу. Спорожни свою душу як на духу.
— Доведеться, бо не знаю, куди й подітися... Він другу ніч приходить...
— Хто? Прізвище у нього є?
— Сатана.
— Цікаво, цікаво...
— Це тобі, Дусь, цікаво, а мені не дуже... Я, правда, не впевнений: чи він справжній, чи, як зараз кажуть, віртуальний... Дусь, ану глянь на мою шию, чи не лишилося там якогось знаку?
— Є, какашко, є! Наче хто душив!
— Це він душив! Сатана! Я його не тільки бачив, я з ним розмовляв.
— Що він від тебе хоче? Може, грошей? Дай йому мільйон зелених, хай відчепиться.
— Я пропонував, але він не депутат. Грошей, бля, не бере.
— Що його цікавить?
— Душа. Моя душа його цікавить.
— Душа? Що він за неї пропонує? Мільярд? Два?
— Чи тобі, Дусь, своїх 15 замало?
— Ой лишенько! Чи ти, вважаєш, ніби це багато? Як кіт наплакав. Затям дурню: грошей ніколи не буває багато. Ти хочеш, щоб твоя донька, син і двоє онуків лишилися голі?
- За душу він пропонує вічне президентство.
— То погоджуйся! Правда, я не впевнена, чи є вона в тебе, ота душа?
— Я не знаю, але якщо добре пошукати, може й, знайдеться... Треба попросити міністра охорони здоров'я...
— Оцього бовдура Кендюха? Та цей коновал зроду-віку не знає, де знаходиться вухо, а ти про якусь душу патякаєш! Для чого сатані твоя душа?
— Розумієш, Дусь, душами заволодівають для того, щоб ними правити.
— Він хоче тобою правити? Я цього не дозволю! Тобою, який стоїть вище Бога? Адже ти один і караєш, і милуєш... Ну що, скажи, той Бог зробив — він хоч одного злочинця схопив за руку? Жодного не покарав. А у твоїх тюрягах їх — десятки тисяч!
— Якщо чесно, Дусь, то серед них, може й, набереться пару десятків бандюг... Знаєш, я перед ним безсилий, як кролик перед удавом. Коли ти спала, він прийшов до мене уві сні, взяв за руку і повів у робочий кабінет. Я сідаю за стіл, а він — навпроти мене. І наказує набрати номер губернатора Одеси, і сказати, що той цап смердючий, і змусити його попісяти в ліжко.
— Ну й молодець, сатана! Спритний на витівки! Знає, що в Одесі веселі люди живуть. Цікаво, а що далі, какашко?
— Я, звичайно, вихопив із шухлядки пістолет, та він у моїх руках перетворився на якусь гидоту. Я понюхав, а воно, сама знаєш, чим пахло... А потім сатана стис мене за горло, і ледь не задушив... Довелося підкоритися. Губернатор доповів: наказ виконано, одначе йому дуже неприємно лежати у мокрому. Попросив дозволу замінити постіль.
— І він від тебе відчепився?
— Де там! Змусив серед ночі влаштувати у столиці салют!
— Він що — дурний?
— Гадаю, і люди так подумали.
— Мабуть, твій футбольний маґнат Чмуркіс напоумив сатану з цим салютом — він салютує з приводу і без, чи не після кожного забитого гола. Таким робом, він міг би наказати тобі пальнути куди-небудь із ракети?!
— Думаєш, не наказав? Наказав! Сьогодні з газет прочитаєш: крилатою ракетою ми збили якийсь літак, а під Києвом у квартиру влучили.
— Після того, сподіваюсь, він від тебе відстав? Чи ще щось сказав?
— Звичайно. Сказав, що я дурень.
— По чому він помітив?
— Каже, лише справжній дурень може так відверто нищити цю державу. Якби, мовляв, на моєму місці був підісланий ворог, то й він хоч би заради видимості робив щось корисне для неї. Я, звичайно, йому пояснив, що я людина пряма і не люблю гратися у демократію. Як косити, то з плеча. Сатана засміявся, а потім зізнався, що лише завдяки йому я став президентом. Мовляв, багато претендентів було, але саме мене, засранця, він обрав, оскільки більшої гидоти, ніж я, ніде не зустрічав. А я його, Дусь, питаю: і чеського президента, Ґавела, він призначив?
Ні, каже, на Ґавела він жодного впливу не має, його голими руками не взяти, у нього з ним несумісне біополе — проти розуму не попреш!
А президенти Росії, питаю, — його робота? А він мені: не твоє свиняче діло, мен-ше знатимеш — більше проживеш! Ще раз полізеш із дурними запитаннями — я те-бе швидко заміню. Таких, як ти, каже, придурків — ціла черга від Банкової до парламенту, а може, навіть і довша. А тоді сатана мені, каже, нібито у нас погані справи зі СНІДом. Я відповідаю: погані — кожен сотий віч-інфікований. І він до-дає: справді, погані, а треба, щоб були ще гірші! Не виправишся, я тобі покажу — і лобом об стіл!
-Та я б йому, какашко, усі патли обірвала!
— Сатана й каже: я тобі під виглядом гуманітарної допомоги підкину заражених СНІДом шприців, а вже твої лікарі свою справу зроблять. І знати не будуть. По дитячій смертності ти молодчина — перше місце у світі! А от по пенсіонерах відстаєш — на хрена тобі здалися 15 мільйонів дармоїдів? Тільки хліб псують. А вони, сам знаєш, живучі, як таргани. Можеш уявити, скільки пенсій перейде на твої закордонні рахунки!
— Я, Дусь, як підскочу та як зарепетую, мовляв, жодного тугрика на книжці не маю. Якщо доживу до пенсії, то навіть за квартиру нічим буде заплатити. І знаєш, що він зробив? Поплескав у долоні — і мій комп'ютер сам увімкнувся, а на екрані поповзли мої рахунки... Знаєш, Дусь, проти лому — нема прийому. Я дав слово трохи почистити пенсіонерів. Сама розумієш, важко буде. Трохи легше з моїми пердунами — вони дохлі, як осінні мухи, а от із сталінськими й хрущовськими — нічого не вийде: їх двома Чорнобилями не витравиш.
— Ну тепер, какашко, він від тебе напевне відстав!
— Еге ж, бля, відстав. Я йому про всяк випадок подякував за моральну підтримку. Навіть у гості запросив. Може й, справді, Дусь, із ним варто підтримувати дружні стосунки? На моїх холуїв надія невеличка — ох, з'їдять вони мене рано чи пізно, з'їдять!
— Какашко, а він, той сатана, симпатичний?
— Не скажу, щоб дуже симпатичний, а що інтелігентний, — це факт! У пристойному фраці, здається, у пенсне на оці. І в циліндрі на голові. Знаєш, на кого він схожий? Нізащо не вгадаєш — на Щербицького! Навіть його голосом розмовляв.