Може, спробуємо... вірніше, це я хочу спробувати, мені цікаво. Розумієш, тоді я щось відчув...А ти ж відомий... ну..."
"Хто? Відомий хто?"
"Знаєшся на цьому... ну... не знаю. Ґуру, як ти сам кажеш. Чи не так?"
Лі присунувся ближче до Джона. Їх руки торкнулися стегон.
"Ну, лягай...", приречено мовив Джон.
Але того вечора у Джона нічого не вийшло. Точніше, був запал, було спітніле вовтузіння тіл на спекотному ліжку, й місяць сяяв так само, точнісінько так само. Було й вивершення, були й миті спочинку, була й конденсація великого в малому. Але у Джона не вийшло. Він не мав натхнення. Він думав про інше. Найбільшим його прагненням було спекатися душі й фізичної оболонки, стати всюдисущим нічим, бачити, сприймати водночас усе, усвідомлювати кожен мент, кожен текст, кожен звук. Він пестив тіло Лі люто, наче шмагав пестощами. Він думав, Лі не сподобається; він хотів, щоб йому не сподобалося — аби Лі не став таким, як він. У цей акт він вклав усе шаленство, на яке лише був здатен — і швидко видохся.
Лі проводив його до будинку й тримався на пристойній відстані. Лі не став цілувати Джона, він був знічений і потомлений. За місяць він мав їхати до Японії. Через три дні Лі знову запросив Джона до себе — їсти курку.
... монреалець якраз щось торочив про постмодерні віяння у Квебеці, пов'язані з французьким впливом. Ігор увійшов, тримаючи за талію Інгу. Всі чекали лише на нього, щоб піти на фуршет. "Ну, де ти був, янголе!", докірливо шепотнула тітка Амелія. Ігор не відповів. Він став надолужувати пропущене — підійшов до пана Левка, закинув щось малозрозумілим науковим сленгом, потім — до пані Алли, якій висловив своє захоплення її останньою публікацією у Вашингтоні, і так до всіх, потішаючи кожного окремо, як того вимагає неписаний етикет субординованих еліт.
Задзеленчав мобільний. "Вибачте", осяйно посміхнувшись, мовив до когось Ігор. Він відійшов до вікна. "Так? Слухаю?" — "Це я...", Лінів голос. "Ага...", якось несвідомо відповів Ігор. "Джоне, у мене два квитки на літак до Фріско — я продав ще кілька картин. Я хочу, щоб ми з тобою полетіли до Фріско. За все платитиме Фріц. Ти чуєш? Слухатимемо Rammstein..." Зв'язок обірвався. Джон подивився на екран — так і є, закінчився заряд.
"Хто це був, милий?"
"Не має значення... Люба, я їду до Фріско".
Азов, 12-17 серпня 2004
Джон Хорсич