Замало й безлічі плюс іще трішки.
Жодне з життів не влаштовує. Жодне.
— Може, іще по життю?
— Та ні, я пас.
Жити можна скільки завгодно.
Жаль, що вмирати — тільки раз.
***
Ні, я не знав біди,
Я не носив хрести —
Очі не відведи,
Руки не відпусти.
Завтра іду на бій,
Завтра мене не ста...
Не розімкни обійм,
Не заховай вуста.
Погляд останній мій...
Завтра мене кудись...
Тільки не зрозумій,
Тільки не схаменись.
***
але я знав людину він був володар пустелі
навіть не пустелі а просто якоїсь пустки
там не було ні оаз ні нафти і нікого живого
і мертвих також там не було майже тисячу років
а хтось прийшов і загарбав оте його королівство
де не було нікого й нічого чим можна володіти
і так відібрали в нього єдину його владу:
не пускати в свою пустелю ні живих ані мертвих
***
М.С.
Прийшов не він.
Не винний і не злючий.
Прийшла вона.
Тендітна і святая.
Не він за неї кішку не замучив.
Не він за неї вітру не облаяв.
Спитав високий небо у святої:
— Кого ти ждеш?
І хто ти взагалі?
— Чи це не тут,
шукаючи спокою,
ходив великий сонце по землі?
***
душа людини — це паркан
маленьких великих різних
але завжди з однаковими словами:
ТУТ БУВ Я
***
І скільки б там на хрести не вішали,
і скільки чого у очах не згасне —
ніхто не звідає щастя більшого,
ніж нещасний.
***
Хлопче, ти ж це несерйозно? Що з тобою?
Яку дзиґу ти проковтнув, яку таблетку?
Учора ти ходив до верби і, обнявшись з вербою,
плакавсь їй,
я вона — тобі
у жилетку.
Хто відповість за твої вцілені у ніщо кіловати?
Якщо очі роззуєш, утіхи не знайдеш, дитино.
Верба не зла, вербі просто плювати,
верба не плаче, її сльози схожі на слину.
Мертвий
Я живіший за усіх живих.
І тепер це точно, а не може.
Дехто з моїх недругів старих
впізнає мене у перехожих.
Ждіть:
мене у гості занесе —
ні з дзеркал, ні з пам'яті не стерти.
Я прийду
утілений у все:
бо я більше, ніж живий —
я мертвий!
***
Спочатку тебе у сутінь загорне.
Це буде історія зі страхітних оповідок.
Потім тобі стане темно, а далі — чорно...
І лише Бог буде тобі свідок.
Надія — це спроба втечі від суду.
Твоя історія
темніша за будь-який льох.
Тебе будуть судити люди,
а свідчитиме Бог.
***
Моє життя не має означених строків.
Я не прагну ніяких долярів.
Мені шість років.
В моїм коридорі не чути кроків.
Колись я виросту і стану татом,
Але мені шість років,
І життя обертається несподіваним результатом.
Якби у мене була душа, не знав би мороки.
Моя нянька виглядає макакою.
Мені ж бо шість років.
Я плакаю.
***
Сонний дверний дзвінок врешті озветься.
Я відкрию тобі, і ти скажеш: "У мене справа."
Зникне щось у серці, а потім не стане й самого серця.
Того славетного серця, котре у мене справа.
Тільки й зціпити зуби. Мудрість усіх наук
Зібрати в тремтячих обурених кулаках.
Холод — найперше, що не зійде тобі з рук.
Холод — єдине, що залишається у тебе в руках.
Холод — утілення тебе; квінтесенція твого стану.
Ти вкриєшся льодом, якщо піде злива.
А серце моє погляне на тебе і не стане.
Те саме славетне серце, котре у мене зліва.
* * *
Вийшовши в поле, помітиш, що небо скрізь.
Вилиєш кров свою, нехай підростають трави.
Хоча їм не до неба: сьогодні, як і колись,
Вони ласуватимуть улюблену свою страву.
Ляж на холодну траву, відчуй, як небо пече.
Визнач, котрий із твоїх днів був останнім.
Не бійся, кров однакова у всіх, кров не тече.
Кров буває тільки в одному стані.
Врешті, отак і виявиться, що небо — це ти.
Тому твоя кров ніколи тебе не полише:
Кров ніколи не вміла нормально текти,
Кров завжди стояла, текло усе інше.
* * *
Я застав нас посеред яблук, у сивім саду.
Здавалось, ти була не вперше уже королева.
Я нас знайшов, я грозився — я нас знайду,
Коли ми ходитимемо крізь тіні дерев та дерева.
Нехай же будуть гіркими усі отакі дороги!
Віднині і назавжди, віднині й назавше!
Але уголос я нам сказав: "Ідіть собі з Богом..."
Самого себе такою добротою здивувавши.
***
Як тобі вмирається, мій друже?
Кажуть, там у вас уже зима?
Досі ту хворобу не подужав?
Досі йдеш між люди крадькома?
Певно, знову сонця не помітив?
Знову засліпився від прозрінь?
Знову наступив на чиїсь квіти?
Знову наступив комусь на тінь?
Пам'ятаєш зорі у калюжах?
Все одно не стало все як слід...
Як тобі вмирається, мій друже?
Як тобі плюється на цей світ?
Самотність з ускладненням
Окрім степів, тут одна лише ніч, ніч без упину.
Здається, наш поїзд у захваті від навколишньої діри.
Цей упертюх віслюк зупиняється на три години
Перш ніж простояти як мінімум іще півтори.
Така вже ніч. Навіть небо зупинилось. Небо навіть.
Стоїмо у чотирьох неосяжних степів на розі.
Ніч править своє. А часом і наше править.
Просто бере і зупиняє поїзд на півдорозі.
Треба було купувати якщо не колеса, то хоча б копита.
Зроду б не знали про існування мерзенних колій.
Страшенно хочеться попоїсти і попопити,
А темно взагалі так, що хоч повиколюй.
Але чи хто-небудь із нас здогадується, які ми ниці?
Звинувачувати ніч у відсутності електрики та чаю!
Це неправда, що ніч цікавлять такі дрібниці.
У мене підозра, що вона навіть поїзда не помічає.
* * *
Вина моя вже більше не питання.
Бо істина не тільки у вині.
Тому й здається, ніби не востаннє
Мені так добре, ніби не мені.
Візьми те щастя й кинь його додолу!
Одна вина лиш не буває хибна.
Я щастя мав доволі. Та ніколи —
Коли воно було мені потрібне.
***
чим красивіша радість
зсередини
тим потворніша
вона ззовні
це доля вигнанця коли
помираєш від передозу
панацеї яку так довго шукав
а її ж насправді невичерпно
а вона ж насправді скрізь
а ніхто ж не любить любові чужої
ніхто не любить смерті чужої
тому і своєї
Все те саме
Рушу шукати виходу і пам'ять посію.
Дверей не знайду у жодній стіні.
Вернуся з діагнозом амнезія.
Потішу тих, хто винен мені.
Ім'я згадаю. Згадати б решту...
Або хоч колір її волосся.
Бо фотографії таки брешуть.
А віршів — не збереглося.
***
Вчорашня мрія пішла незримою.
Вчорашня мрія зійшла на атоми.
Воно й не дивно. Кого я втримаю,
Допоки протяг гуля кімнатами?
А я ж борюся. Читаю максими.
Ліплю шпарини своїми тінями.
Вмикаю двері свої на максимум,
Щоб хтось попався хоча б на мінімум...
Ломіться, любі, ліпіться в череду.
Ловіться, милі, хто певен повені.
І навіть ті, в кого все попереду —
У кого руки ще неціловані.
Пройдіть стежинами піднебесними.
Топтав для вас їх — ви ще нескорені.
Землі ж не бійтесь. Усе по-чесному.
Отож заходьте. Пускайте корені.
***
Тому й на серці в нього не шкребе.
Тому й вино у нього пренебесне.
Крім ноти до, він знає ноту бе,
Тому й, бува, сидить, ані шелесне.
А вийде з себе — йде ловити ґав.
Це також діло — виловити ґаву.
Крім ноти бе, він знає ноту гав,
Тому й, бува, валує без угаву.
Тому й кохає зовсім не Її.
Тому й живе, не квилячи, без Неї.
Ми крапки з ним розставили над ї —
Коли не нас любили з усієї.
У нього ні прикутого крила.
У нього ні розкутої провини.
Ніхто його, крім мене, не пола.
Крім мене, він не має половини.
Ми на дахах, на вістрі, на межі,
На помежів'ї Всесвіту із раєм...
Ми одне одному доводимось чужі.
І одне одного не знаємо навзаєм.
Але він друг, він добрий, хоч і злий.
По півдуші повидано на брата.
Насправді, ми з ним друзі нерозлий.
Тому й приходьте, розливайте, нате.
***
Кажуть, ми будем вічними.
Нам такий шлях наврочений.
Ходить кільми магічними
Хлопчик, ніким не хочений.
Завтра піде зигзагами.
Люди ми чи не люди ми?
Станемо завтра магами —
Що з ним робити будемо?
Хто його бачив голого?
Тлінний король одягнений.
Ще раз засяде в голову —
В вічність його затягнемо...
Хащі по ночах місяться.
Місять і навіженого.
Ждуть після злого місяця
Сонця свого скаженого.
То й не ідемо далі ми.
То й отакої коїмо.
Хлопче, ходи спіралями...
Ситі такою грою ми...
Сонце орбіти змінює.
Сонце вбиває променем.
Всі ми йдемо по лінії,
Всі проминаєм промином.
Хто нас з собою братиме?
Хоч би якою піснею...
Ми ідемо квадратами.
Хлопчик іде і плісніє.
Три бажання
У пам'яті стане розлад.
Ти схочеш не мати меж.
І прийдеш до мене зозла,
і цілуватимеш.
І зійде та пам'ять рання,
і скотиться шкереберть.
Кохання — це три бажання,
які називайте "смерть".
Бо в пам'яті все — ікона.
Конаю на честь твою.
І скажеш мені: виконуй,
і виконаю.
***
Мене нема, мала.
Тебе тим паче.
Ані крила.
Холод собачий.
Кому дати здачі?
показати ушу?
Ще раз тебе не побачу —
правило напишу!
***
Простір іде болотами.
Містом простує мер.
Мухи когось обсотали —
Думають, що помер.
Я, як і личить болеві,
Вкотре у нім ущух.
Завтра підніме голову —
Порозганяє мух.
***
Сім величезних фігур, що стоять одиноко.
Кожна з них на півстоліття перестоїть будь-кого.
Але напис під ними ще більше впадає в око:
"НА ЦЬОМУ МІСЦІ СЕМЕРО ЧЕКАЛИ НА ОДНОГО".
Війною війнуло раптом. Схопило дих.
Вцілієш — згадаєш кожну свою судому.
Війна, як відомо, — діло для молодих...
Поважна причина не йти додому...
А тоді, як вона минула, замарив дим.
Тож і не розбереш, де тут наші, а де тут німці...
Якщо вже не можна стати отим одним,
здобудь собі місце хоча б у сімці.
***
Життя триває.
Любов буває.