Відьминому зорові предстала панорама зимового міста — шпилі його храмів були ніби списами, спрямованими до неба, на пагорбі красувався древній замок, під замковою горою стояли будівлі, з димарів яких віяв пар. Поміж домів, вуличками та провулками, прогулювалися люди — родинами, компаніями чи поодинці. Відьма хотіла була летіти, та побоялася, що люд помітить — обставини змусили її прокрадатися черепичними стріхами будинків міста, їхніми сніговими шапками. Але виявилося, безпосередньо дахами не зручно, оскільки не видно було святкового вбрання вулиць. Первісний план було змінено у найкоротший термін... Обережненько, тихесенько відьма балансувала тепер на крижаних доріжках водостоків, які відбивали майстрові промені... Коли закінчувався було водостік — перед нею повставала вулиця, що відділяла її від наступного етапу мандрівки без мети...
-— Куди я йду? Чого я прагну? —— запиталась Ольжинка, посміхнулася, і без жалю перелітала заваду. Тіль-тіль досягла була центральної площі міста, як погляд привернула наряджена ялинка, відьма сплигнула з водостоку ратуші на верхівку-срібну зірку, гірляндою скотилася на іграшку-кулю, з неї сплигнула на іграшку-кубик, а звідти — серпантином аж до землі...
-— Чудесно... —— думала відьмочка. Вона раділа з усього; ген одинокість бентежила, бути на святі одному — дуже сумно...
Ольжинка бликала на льодах, відбивалася від снігу, зглядувала людям до очей, бавилася, наче мала дитина, кружляла в такт віденського вальсу, бігала, стрибала, танцювала, знову бігала та стрибала, знову..., допоки відчуття вечірньої втоми не загнало до невеличкої кав'ярні. Сиділа була в ній і ніжним дотиком погладжувала вушко чашечки, та що за несподіваність — проти неї сів сам професор...
-— Доброго дня Вам, панночко, — привітався він...
-— Добрий день, —— боязливо відповіла Ольжинка...
-— Чудове свято сьогодні... —— лукаво завважив професор...
-— Так, маєте рацію... —— прошепотіла відьмочка...
-— Я прийшов, щоб здійснити свій обов'язок — забрати Вас із собою та усадити Вашу світлість до каруселі, —— посміхаючись інформував професор Ольжинку...
-— Але ж...
-— Перепрошую..., від закону каруселі не втечеш — рано чи пізно він обов'язково візьме тебе до моїх обіймів...
-— Але ж я не людина, а відьма... —— голосила Ольжинка...
-— То не вадить, адже Ви бачили, як працює механізм часу... Нумо руки до кайданів! —— погрозив професор...
...А що Ольжинка?
Впустивши чашечку та блюдце на підлогу, вскочила вона зі стільчика, мовбито зробила дикарка, й ридаючи подалася геть надвір... Професор гучно з того сміявся. Відьма бігла не знала куди й вирішувала для себе — самогубство у майстровому вогню або ж силком до професорових кайданів, третього не дане було. За перше була можливість близькості до майстра, за друге — відсутність болю — вона обрала перше, бо дуже любила майстра. Настав час — до повітря... Поглинув пак відьму вогонь сонця-майстра — яка ж жорстока стихія... Спалив до дрібнесеньких чорних крупиць, попіл розвіяв по близькому всесвіту космічний вітер... Ольжина таки пішла до нікуди — якось сумно стало без неї... А маститий професор спокійнісінько поправив мантію у шиї, та наразі полетів до механізму — що за кам'яне серце... Втрата відьми була йому байдужа...