Ну нічого, зараз все виправимо. Так! Кави, хліба, масла...ну все, ноги на плечі — і вперед. О!.. Ще молока.
Я дивлюся на неї. А молоко навіщо, думаю. Знизав плечима: треба так треба. Це для мене. Гроші віддам. Ну шуруй!
Я пішов. Виходячи з під'їзду, я глянув на її байк і подумав, чому б не поїхати за продуктами на ньому, але відмовився від цієї думки, і пішов пішки.
Ходив я довго. Купив найкращої кави, найкращого хліба, найкращого масла і най —найкращого молока для неї.
Знаєте, коли стояв вже біля дверей, то не міг зрозуміти, що я маю робити: чи відкривати їх ключем, чи дзвонити. Стояв, хвилин з кілька, поки все-таки наважився відкрити ключем. І ось виявилося, що його в мене немає. Довелося дзвонити. Ніхто не відповідає." Ну все,— думаю. — пішла. І байка біля будинку наче не було. Ой горе. От не щастить так не щастить!!!"
Господи, не глухі ж тут живуть! Чого ти руку на дзвінку тримаєш? Досить уже, відчинила я тобі двері!
Тільки тепер я помітив, що весь цей час тримав руку на дзвінку.
- Вибач.
Та нічого, заходь. Де ти так довго тинявся? Може, товариша зустрів ?.. Та ні. Я...я продукти купував.
- О! То, певне, золоті продукти?
Я каву тобі шукав.
Мені? Ти зовсім здурів? Я ж кави не п'ю. Це тобі, дурнику. Я роблю отакенні очі, мовляв, не зрозумів гумору.
Ти бачив себе у дзеркало? — хитаю головою. — То подивися. Тобі зараз треба багато-багато кави. Ну добре, іди вже.
Заходжу на кухню, обід вже на столі. Ну й швидка ж вона!
Пройшло вже кілька днів, як вона живе зі мною. Три чи чотири. За цей час Слава зробила з моєї квартири щось неймовірне. Такого нещадного прибирання вона ніколи не зазнавала. Завдяки Славі тепер все блищало, особливо коли сонце заглядало у миті вікна. І, знаєте, трохи дивно було скрізь бачити своє відображення: у меблях, дзеркалах і навіть у кружці і ложці. Раніше ніхто з моїх дівчат ніколи не звертав уваги на те, що діялося у мене в квартирі. Тим паче ніхто не намагався щось прибрати щось чи помити; навпаки: швидше вони залишали щось своє у різних кутках моєї домівки, на зразок спідньої білизни на дверях чи ще десь там, де вона бути не повинна.
Одного ранку я прокинувся, і настрій у мене такий хороший-прехороший був, особливо коли бачиш це свято чистоти і порядку, яке влаштувала мені Ярослава. Я відчув промінчик вже не по-весняному теплого сонечка і посміхнувся. Дивлячись у стелю, я думав свою думу. Знаєте, люблю я полежати у теплому ліжечку і подумати про щось своє, особливо коли знаєш, що не потрібно нікуди іти. Спочатку я почав думати про дівчат, чому вони всі такі різні. Потім я вирішив, що про це я подумаю іншим разом, і почав міркувати над більш болючим для мене питанням: я намагався зрозуміти, чому це Слава раптом так несподівано повернулася до мене. Думав я, думав і зупинився на тому, що я їй небайдужий. Весь цей час мене мучила думка, як довго вона залишиться зі мною. Врешті-решт я вирішив спитати її.
Глянув на годинник — щось до одинадцятої. Пізно. Мене насторожила тиша, що весь цей час панувала тут. Моє серце почало все голосніше гупати і, коли воно почало просто-таки вилітати з грудей, я встав. Тримаючись за стіни, я дійшов до її кімнати і з розпачем виявив, що жодні ознаки її проживання відсутні. Виглянув у вікно: так і є —байка немає. Все, це все. Падаю в ліжко і починаю курити. Лежав я так годину з лишком і дійшов висновку, що це або я якийсь хворий, або Слава якась не така.
- Хлопче, ти і досі в ліжку? Дванадцята. Агов! Може мені пожежників викликати? Що за димова завіса?! — Я навіть не чув, як гупнули двері. Та це ж Слава! Вона повернулася! І за що я її так... Заходжу на кухню: — Привіт!
- Слухай, Мартинчику, ти знаєш, де хліб, масло, інше. Зроби собі бутерброди, я занадто пізно сьогодні...
- Славо, навіщо ти приїхала? — Вона якось завмерла і пильно подивилася на мене. — Я маю на увазі, тобі щось потрібно? З якою метою ти повернулася? Вона продовжувала снідала, наче я нічого і не питав.
Добре, а де ти була? І на скільки ти у мене плануєш затриматися?
- Скільки дозволиш, стільки й житиму.
Добре, думаю, хоч це добре. Вона, виходячи, повернулася і каже:
До речі, квіти у мене. Я їздила квіти поливати. Тепер я мав відповіді хоч на деякі свої питання.
Того вечора я довго не міг заснути, різні думки лізли мені в голову. Я навіть кілька разів ходив курити і пив снодійне, але чомусь не допомагало. Тоді я вирішив лягти, заплющити очі і думати про щось приємне, бо слоників рахувати у мене ніколи не виходило. Я довго ще крутився... і от прийшла Слава. Вона ввімкнула світильник і заходилася читати мені казочку. Я нічого не слухав, а просто дивився на неї і відчував близькість її тіла. М'яке світло лампадки падало на її личко, що схилилося над книгою, і на золоте її волосся. Губки її ворушилися, промовляючи слова, брівки її іноді хмурилися; і мені захотілося обійняти її і сказати все, що так давно хотів сказати.
Вже крізь сон я відчув, як вона вкрила мене і, постоявши наді мною певний час, поцілувала у чоло. Засинаючи, я все ще відчував приємний дотик її губів до лоба.
З того часу пройшов майже тиждень. Ярослава поводилася як і раніше і ніяких глибоких чи будь-яких почуттів між нами не виникало. Я спостерігав за нею. Думав, що той поцілунок не випадковий, але вона поводила себе, як мій давній товариш. Знаєте, я навіть наважився запитати її про той поцілунок. Але вона просто глянула на мене, і все. Сказала, що це мені привиділося чи наснилося, бо вона читала мені казку " Спляча красуня": знала, що я не чув жодного слова...
З того часу пройшов майже тиждень, і ми жили разом. Як два давніх друга. Взагалі-то майже весь цей тиждень я дома не був — робота. Та все одно мене постійно мучила думка про те, чому вона приїхала.
Здається, була п'ятниця, а може й ні, не пам'ятаю. Я повернувся додому, а вона саме складала свої речі. Вона їхала. Ярослава їхала, покидала мене. Я просто-таки остовпів. Схопив її за руку, подивився у вічі: " Славо... Славочко, ти чого?"
Вона мовчала. Можливо, думала. Видно було, що вона нервувалася. Знаєте, в такому стані я бачив її вперше.
Мені набридло... набридло бути тобі сестрою, матір'ю, другом... будь-ким. Тільки не...— вона сказала це якось занадто різко, чи, може, мені здалося.
- Чого ж ти тоді приїхала?!
Телепень! Я крикнув на неї. Я переступив межу, перехилив чашу... Вона завмерла, підняла голову і глянула мені у душу. Тільки тепер я помітив сльозив її очах. Потім одна, а за нею друга і третя покотилися по щоках, і мені захотілося цілувати ті очі і ті щоки.
Я думала, я... не байдужа, — останнє слово вона майже не вимовила, я здогадався.
Серце моє стиснулося від болю, але я знав. Що її не зупинити. Вже нічого не зміниш, не зараз. Зараз вона поїде.
Я завмер і думав. Думав про те, що зараз вона поїде. І я не зможу знайти її. Згадував, як мені було погано без неї. Я навіть не відразу зрозумів. Що вона пішла, коли гупнули двері. Я кинувся до вікна:
- Славо! Славочко! Зачекай хвилинку! Прошу, благаю, зачекай! Я зараз...миттю...
Я біг сходами, повторюючи: "зачекай..я миттю...тільки зачекай..." Вибіг на вулицю. Вона вже сиділа верхи, мала їхати.
Ярославо, Славочко...залишайся. Вибач мені, я не повинен був так себе поводити, — вона мовчала. — Слухай, залиш мені свою адресу, чи хоча б номер телефону, —Слава підвела очі, наче чогось чекала, — ...ручку... зараз...чекай-но.
Ручки у мене не було. Я взяв ключі і викарбував номер її телефону на дверях. Тоді вона одягнула шолом і, не прощаючись, завела байк.
Я подзвоню! Я обов'язково подзвоню! — крикнув я, але вона вже не могла чути цього.
Я довго думав, куди її запросити, і вирішив: в кіно. В той час ішов досить непоганий фільм, який швидко набув популярності. Я зателефонував Славі і сказав, що у мене зовсім випадково виявилися квитки до кінотеатру, аж два. Також запитав, чи згодна вона провести зі мною цей вечір. Вона трохи помовчала і сказала:
— Смішний ти. Випадково? Тоді добре, чого добру пропадати?
Вона погодилася, і мав заїхати по неї близько сьомої. Коли я підходив до її дверей, то дуже нервувався. Я дуже хотів, щоб усе було якнайкраще. Подзвонив. Вона довго не відчиняла. Потім легенько штовхнула двері і побігла назад до ванної кімнати. Уже звідти гукнула: " Привіт. Я зараз, хвилинку." І справді, через хвилинку вона вийшла, підійшла до мене і сказала: "Який ти сьогодні... дай на тебе подивитися." Я покрутився перед нею, як у дзеркало, вона схвально кивнула, посміхнулася, і ми пішли. У кіно я весь фільм просидів як на голках. Мені хотілося обняти ЇЇ, чи поцілувати... чи притулитися у крайньому випадку. Та тільки під кінець я наважився обняти Славу за плечі, і, побачивши, що вона не протестує. Спочатку легенько, а тоді міцніше пригорнув її до себе. Вона поклала голівку на моє плече. Так ми і додивилися фільм.
Потім ми вийшли, я рукою все ще пригортав її до себе. Я зловив таксі, вона назвала адресу. Слава весело щебетала, а я просто сидів, дивився на неї і слухав її голос. Так я довго дивився і слухав, аж раптом у мене дзенькнуло у голові і я враз зрозумів, що кохаю цю дівчину, кохаю давно. Від цієї думки у мене в очах потьмарилося, очі забігали, думки з шаленою швидкістю проносилися одна за одною: я не знав, що робити. Та все ж одна думка зачепилася: " сказати їй".
Тільки тепер я помітив, що Ярослава дивиться на мене, наче чогось чекає.
- Що з тобою, Мартинчику? " Сказати їй.. зараз сказати їй..."
- Слухай, Славо...Славочко...знаєш я...я був дурний. Я вже давно... — я не міг підібрати потрібних слів, вони тікали від мене, думки плуталися. — Славочко, я не міг зрозуміти, що зі мною, я не знав...я не думав, — тут я зробив паузу, потім наступні слова просто вилетіли самі по собі: — я кохаю тебе.
Тільки тепер я наважився підвести очі і побачив Славині усміхнені очі, які неначе сміялися з мене так, що мені стало ніяково, тож я знову опустив очі. Тут мені захотілося розповісти про всі свої почуття, страждання, але її очі...