Айкі

Бу пе­ре­ве­р­ну­в­ся. — Ой! — ска­зав Ай­кі і по­клав йо­го на мі­с­це. Бу чо­мусь не на­ду­в­ся.

Ай­кі з Бу ви­лі­з­ли на під­ви­щен­ня, де був мер і си­ді­ли там — від­ди­ху­ва­лись. Ча­м­би з ни­ми не бу­ло: йо­го від тан­ців не ві­ді­рва­ти.

— Ай­кі, да­вай я те­бе спи­та­ю. — ра­п­том ска­зав Бу.

— Да­вай. — по­го­ди­в­ся Ай­кі.

— Ай­кі, ти один чи те­бе два?

— Це як? — не зро­зу­мів Ай­кі.

— Ну ти один та­кий весь Ай­кі, чи вас двоє, ну, я маю на ува­зі, в те­бе ж дві го­ло­ви, ну, мо­же, те­бе два?

— Хе! — ска­зав Ай­кі і за­ду­ма­в­ся. Та­ких пи­тань йо­му ще ні­хто не за­да­вав. Він по­ди­ви­в­ся на Бу. Ма­лий ви­трі­щи­в­ся на ньо­го сво­ї­ми зе­ле­ни­ми очи­ма.

— Ну? — на­по­ля­гав Бу.

— Ну... ну. Шо ну? — від­ма­зу­ва­в­ся Ай­кі. — Один я. Ай­кі. Ну. Ні. Чо­го. Та­ки то­ч­но. Я. Не зна­ю. Все. Все. Один я. Ба­чиш. Весь один. — Ай­кі ви­трі­щи­в­ся на за­кля­к­ло­го Бу так пе­ре­ко­н­ли­во, що той хви­ль­ку по­мо­в­чав, а то­ді ска­зав:

— Зна­чить те­бе два. — ска­зав і по­ди­ви­в­ся на не­бо.

Ай­кі цьо­го ра­зу за­ду­ма­в­ся. Пи­тан­ня бу­ло до­сить про­бле­ма­ти­ч­не, хо­ча йо­му зда­ва­ло­ся, що все і так зро­зу­мі­ло без будь-­яких пи­тань вза­га­лі. Він про­с­то Ай­кі. Один та­кий со­бі. Але цей ди­в­ний Бу до­ду­ма­в­ся ра­п­том пи­та­ти, чи йо­го, Ай­кі, ча­сом не два. Це він, на­пе­в­но, то­му пи­тав, що в ньо­го са­мо­го го­ло­ва-­то од­на-­од­ні­сі­нь­ка. Бі­д­ні во­ни — од­но­го­ло­ві. Але в Ча­м­би та­кож го­лів-­то: раз-­два і... та­кож од­на. Так са­мо, як і в Бу, але Ча­м­бу не ці­ка­в­лять вся­кі ду­р­ни­ці. Як до­б­ре бу­ти ла­пу­хом. Ла­пу­шиш со­бі і ні­ко­му го­ло­ву не мо­ро­чиш. Мо­ло­дець Ча­м­ба.

— Ай­кі? — раптом спи­та­ло щось по­за­ду.

Бу обе­р­ну­в­ся і по­ба­чив ута­ка, який сто­яв і ди­ви­в­ся дво­ма го­ло­ва­ми на Ай­кі.

— Ай­кі! — цьо­го ра­зу утак тро­хи ро­зі­зли­в­ся. Бу што­в­х­нув Ай­кі в бік. Той не­охо­че по­ве­р­нув од­ну з го­лів, яка, пе­в­но, ще ду­ма­ла над пи­тан­ням, за­да­ним Бу.

Не­зна­йо­мий утак зра­дів, ко­ли Ай­кі на­ре­ш­ті по­ба­чив йо­го.

— Ай­кі, бе­ри цьо­го. — він ти­к­нув па­ль­цем в Бу, Бу від­са­х­ну­в­ся від йо­го жи­р­но­го па­ль­ця. — і то­го. — він по­ка­зав ку­дись у на­товп, але Бу зро­зу­мів, що то має бу­ти Ча­м­ба і шви­д­ко по­біг йо­го шу­ка­ти.

По­між тан­цю­ю­чих ніг ве­ли­ких ута­ків бу­ло не­ле­г­ко знай­ти Ча­м­бу. Бу про­яв­ляв не­аби­яку май­с­те­р­ність, про­ш­ми­гу­ю­чи між ніг ута­ків, але од­ні­єї но­ги йо­му об­ми­ну­ти не вда­лось. Він сту­к­ну­в­ся в неї, а її вла­с­ник схо­пив йо­го на ру­ки і по­чав об­да­ро­ву­ва­ти мо­к­ри­ми по­ці­лу­н­ка­ми.

"Знай­шов" — по­ду­мав Бу, на­ма­га­ю­чись від­ве­р­ну­тись від за­до­во­ле­но­го Ча­м­би.

— До­сить! — на­ре­ш­ті не ви­три­мав Бу. Ча­м­ба ото­ро­пів:

— Ти чьо кри­ка­ти?

— Сам та­кий. — об­ра­зи­в­ся Бу. — не­си ме­не до Ай­кі, те­бе там тре­ба.

— Ме­не? — зди­ву­ва­в­ся Ча­м­ба і по­біг ра­зом з Бу. Че­рез мить зу­пи­ни­в­ся і спи­тав:

— А ку­ди бі­г­ти?

— Ту­ди. — ря­в­к­нув Бу, ти­ць­ну­в­ши па­ль­цем в сто­ро­ну під­ви­щен­ня, на яко­му за­ли­ши­в­ся Ай­кі.

— Ай! — скри­к­нув хтось по­бли­зу.

— Ой. — ска­зав Бу і ви­тя­г­нув па­ль­ця з ву­ха пе­ре­ля­ка­но­го ута­ка.

Ча­м­ба хі­хі­к­нув і по­біг.

Ко­ли Ча­м­ба при­біг, Ай­кі сто­яв якийсь за­кло­по­та­ний, а утак, що при­йшов по ньо­го, з не­те­р­пін­ням че­кав на Ча­м­бу з Бу.

— Ми тут-­ка! — від­ра­по­р­ту­вав Ча­м­ба, а Бу на­ре­ш­ті вда­ло­ся зі­ско­чи­ти в ньо­го з рук.

— Пі­ш­ли! — ска­зав утак і пі­шов.

— Ку­да? — спи­тав Ча­м­ба, а Бу по­ди­ви­в­ся на Ай­кі, але той тіль­ки по­вів пле­чи­ма і пі­шов слі­дом за ута­ком.

— Ку­да? — ви­гу­к­нув Ча­м­ба. — Я не хо­ті­ти хо­ди­ти. Я хо­ті­ти тан­цю­ва­ти ре­ґ­ґі. — і Ча­м­ба зно­ву за­та­н­цю­вав, але по­ба­чив, що Ай­кі з Бу вже да­ле­ко і по­біг за ни­ми.

7. Дзи­го­ва об­се­р­ва­то­рія

Ай­кі, Бу та Ча­м­ба до­сить до­в­го йшли за не­ві­до­мим ута­ком. Ча­м­ба всю до­ро­гу не­за­до­во­ле­но бу­р­кав, де­ко­ли про­бу­вав тан­цю­ва­ти, але, од­но­го ра­зу за­шпо­р­та­в­шись і ле­д­ве втри­ма­в­шись на но­гах, ви­рі­шив іти но­р­ма­ль­но.

Бу­ло те­м­но, але утак зло­вив у ку­щах сві­т­ля­ч­ка і осві­т­лю­вав до­ро­гу.

Во­ни за­бре­ли ку­дись аж під кві­ту­чий па­горб. Му­зи­ки з пло­щі Ну­м­пі-­дук­сь­ко­го мі­с­та вже не бу­ло чу­ти. Ай­кі ви­ди­ви­в­ся на­го­ру. Кві­тів зо­всім не бу­ло ви­д­но, але він то­ч­но знав, що во­ни ма­ють бу­ти десь там.

Ра­п­том утак зу­пи­ни­в­ся, по­сві­тив сві­т­ля­ч­ком пе­ред со­бою і Ай­кі по­ба­чив, як він щось шу­кає в тра­ві кру­то­го схи­лу па­го­р­ба. То­ді утак по­ве­р­нув од­ну із сво­їх го­лів до ньо­го і ска­зав:

— Від­ве­р­нись.

Ай­кі від­ве­р­ну­в­ся. Ча­м­ба ви­ди­ви­в­ся на ньо­го. То­ді щось хло­п­ну­ло. Ай­кі по­ве­р­ну­в­ся і по­ба­чив, як утак ви­ки­нув сві­т­ля­ч­ка в тра­ву.

— І шо да­лі? — спи­тав Ай­кі.

— Хо­ди сю­да. — ска­зав утак. Ай­кі пі­ді­йшов до ньо­го. — І ти сю­да. — Ча­м­ба теж пі­ді­йшов. — І ти. — Бу не­смі­ло на­бли­зи­в­ся до ве­ли­ко­го во­ло­ха­то­го за­ду Ча­м­би, яко­го те­пер не бу­ло ви­д­но, а тіль­ки від­чу­т­но мо­к­рим но­со­м. Утак обі­йшов їх усіх, став по­за­ду Бу, під­няв йо­го і по­са­див Ча­м­бі на ру­ки.

— То ме­ні? — зра­дів Ча­м­ба. Бу на­ду­в­ся.

— Пі­ді­йдіть бли­ж­че до го­ри. — на­ка­зав утак. Во­ни пі­ді­йш­ли. Ай­кі сто­яв пе­р­шим і йо­му зда­ло­ся, що в го­рі ні­би ді­р­ка. Але то­ч­но він не міг ска­за­ти, бо ма­ло­-що бу­ло ви­д­но, аж по­ки він не пі­ді­йшов бли­ж­че і не на­ма­цав її.

— Ді­р­ка. — ска­зав Ай­кі.

Ра­п­том утак що­си­ли впе­р­ся в Ча­м­бу, той, ле­д­ве втри­ма­в­ши Бу на ру­ках, бе­х­ну­в­ся в Ай­кі, Ай­кі зма­х­нув ру­ка­ми і впав у ді­р­ку. Ча­м­ба ра­зом з Бу на ру­ках впав за ним.

— Усе. — ска­зав утак і спо­кій­ні­сі­нь­ко по­чав за­лі­п­лю­ва­ти ді­р­ку тра­в'я­ни­ми две­ри­ма.

Ай­кі, Бу і Ча­м­ба тим ча­сом по­ві­ль­но ко­в­за­ли яко­юсь аж ду­же гла­д­кою по­ве­р­х­не­ю. Ста­ва­ло стра­ш­ну­ва­то, бо аж геть ні­чо­го не бу­ло ви­д­но. То­ді Ай­кі, який ко­в­зав пе­р­шим, не втри­ма­в­ся на но­гах і впав. Так шви­д­кість збі­ль­ши­лась, до то­го ж Ай­кі від­чув, як во­ни ко­в­за­ють ку­дись вниз. По­за­ду за­ре­пе­ту­вав Ча­м­ба. Він, на­пе­в­но, та­кож впав, і ви­пу­с­тив з рук Бу, який за­ве­ре­щав тро­хи да­лі зза­ду.

Ай­кі на­ма­га­в­ся зло­ви­ти­ся ру­ка­ми хоч за що-­не­будь, але все на­вко­ло бу­ло гла­де­нь­ким і тро­хи мо­к­рим. Ай­кі зро­зу­мів: во­ни ко­в­за­ли яки­мось гла­д­ким ту­не­лем.

— Аа­а­а­а­а­а­аа!!! — за­ре­пе­ту­вав сам Ай­кі, ко­ли від­чув, що шви­д­кість про­с­то не­ймо­ві­р­на. Всі спро­би вхо­пи­ти­ся за щось ру­ка­ми бу­ли ма­р­ни­ми, аж по­ки Ай­кі не зло­вив щось во­ло­ха­те. Від­ра­зу він зля­ка­в­ся, бо не знав, що це. Але страх шви­д­ко змі­ни­в­ся ра­ді­с­тю, бо це, як не як, був шанс зу­пи­ни­тись. То­ді Ай­кі що­си­ли сми­к­нув за те во­ло­ха­те, що бу­ло у ньо­го в ру­ці. По­за­ду за­ре­пе­ту­вав Ча­м­ба. Ай­кі від­чув, що від цьо­го сми­кан­ня шви­д­кість не зме­н­шу­єть­ся і сми­к­нув ще раз. Зно­ву за­ре­пе­ту­вав Ча­м­ба. "Бо­їть­ся бід­до­ла­ха" — по­ду­мав Ай­кі і зно­ву сми­к­нув.

— Пу­с­ти мій но­га! Ба­за­в­люк! — за­ре­пе­ту­вав Ча­м­ба.

— Ой. — ви­р­ва­ло­ся в Ай­кі і він від­пу­с­тив во­ло­ха­ту но­гу Ча­м­би.

Шви­д­кість бу­ла та­кою, що аж у ву­хах за­кла­ло. Не­мов який ві­тер сви­с­тів до­вко­ла і бу­ло тро­хи хо­ло­д­но. Але най­бі­ль­ше бу­ло стра­ш­но. І то так стра­ш­но, що, ко­ли ра­п­том ту­нель за­кін­чи­в­ся і Ай­кі впав на ку­пу со­ло­ми, він все ще не ві­рив, що по­ра пе­ре­ста­ти бо­я­ти­ся. Од­нак він встиг до­ду­ма­ти­ся, що тре­ба як­най­шви­д­ше від­ско­чи­ти вбік. Тіль­ки він це зро­бив, як на йо­го мі­с­це ге­п­ну­в­ся Ча­м­ба і ото­ро­пів від по­ба­че­но­го. Ай­кі та­кож ото­ро­пів. Зго­ри впав Бу, сту­к­ну­в­ши Ча­м­бу по го­ло­ві, але той ні­чо­го не від­чув, бо ні­як не міг вто­ро­па­ти, ку­ди це во­ни по­тра­пи­ли.

Ай­кі про­тер очі і пе­ред ним по­ча­ла про­яс­ня­ти­ся ка­р­ти­на. На­вко­ло ку­пи со­ло­ми, на яку во­ни всі троє впа­ли, бу­ло тіль­ки не­бо і да­ле­кі по­оди­но­кі ос­т­ро­ви. Аж те­пер Ай­кі по­мі­тив, що він осо­би­с­то сто­їть са­ме на не­бі. Йо­му ста­ло стра­ш­но і він під­ско­чив. Але зно­ву при­зе­м­ли­в­ся на своє не­бо. Во­но бу­ло тве­р­дим. "Скло" — по­ду­мав Ай­кі і по­мі­тив, що не­бо по­ді­ля­ло­ся на се­к­то­ри, які і спра­в­ді скла­да­ли­ся зі скла, по яко­му хо­ди­ли ута­ки, на яко­му сто­я­ли ди­в­ні сто­ли, з яко­го у сто­ро­ну не­ба сти­р­ча­ли ди­в­ні тру­би.

Ра­п­том до них пі­ді­йшов утак, при ви­гля­ді яко­го в Бу ви­лі­з­ли очі на чо­ло, а Ай­кі впе­р­ше в жит­ті від­чув се­бе мі­зе­р­ним. Утак, що пі­ді­йшов до них, був втри­чі бі­ль­ший від Ай­кі. Од­ні­єю ру­кою він вхо­пив йо­го, а дру­гою Ча­м­бу з Бу і по­ніс їх ку­дись.

Не­вдо­в­зі во­ни по­ба­чи­ли пе­ред со­бою двох ута­ків, від ви­гля­ду яких їм не ста­ло кра­ще. В од­но­го з них бу­ло три, а в дру­го­го аж чо­ти­ри го­ло­ви. Бу важ­ко ко­в­т­нув все те, що від по­ба­че­но­го за­стря­г­ло у ньо­го в го­р­лі і по­ду­мав: "А я ду­мав, дві го­ло­ви — це ба­га­то­".

Ве­ли­че­з­ний утак на­ре­ш­ті по­клав їх всіх трьох на скля­ну під­ло­гу і пі­шов ку­дись.

Три­го­ло­вий і чо­ти­ри­го­ло­вий про щось спе­ре­ча­лись. Але од­на з го­лів чо­ти­ри­го­ло­во­го по­мі­ти­ла Ай­кі, Бу і Ча­м­бу:

— Уля-­ля. То ви вже тут? Люкс. В дзи­го­вій об­се­р­ва­то­рії вас да­в­но че­ка­ють. Я Рі­го­бер, а то. — Рі­го­бер по­ка­зав на три­го­ло­во­го: — Ку­бік.

— Здра­с­тя. — че­с­но при­ві­та­в­ся пе­ре­ля­ка­ний Ча­м­ба.

Рі­го­бер роз­смі­я­в­ся трьо­ма го­ло­ва­ми, а че­т­ве­р­та ска­за­ла:

— Ви, ма­буть, зля­ка­ли­ся, але вам ні­чо­го бо­я­ти­ся. Сьо­го­дні, Ай­кі, ти ге­рой там на­го­рі. Пра­в­да?

— Ага. — про­ми­м­рив Ай­кі.

Рі­го­бер ува­ж­но роз­ди­в­ля­в­ся трьо­ма го­ло­ва­ми при­бу­лих, че­т­ве­р­та на мить за­ду­ма­лась і якось ти­хо ска­за­ла:

— Чу­єш, Ку­бік, а та­ких не­ма на не­бі.

Той, що зва­в­ся Ку­бі­ком, та­кож ува­ж­но роз­ди­ви­в­ся Бу і Ча­м­бу дво­ма го­ло­ва­ми — тре­тя в цей час ми­р­но спа­ла — і ска­зав:

— Не­ма.

Рі­го­бер під­пер ру­ка­ми бо­ки.

— А зна­єш, Ку­бік, тре­ба план №2.

— У нас не­ма ви­бо­ру.