Айкі

— про­му­ги­кав Ай­кі.

Ча­м­ба, зда­єть­ся, зро­зу­мів. І во­ни всі троє пі­ш­ли. Ку­ди — во­ни не зна­ли. Мо­же Ай­кі знав, але він ні­чо­го не го­во­рив.

Вже спра­в­ді по­чи­на­ло сме­р­ка­ти. Бу раз-­по-­раз гли­пав на не­бо і ду­мав: "Чи то день та­кий тут ко­ро­т­кий, чи так ба­га­то всьо­го бу­ло?"

— Всьо. Ве­чьор. Пи­па. Кра­н­ти. Ха­в­чик. Тан­ці. Ді­в­ки. — по­чав му­ги­ка­ти Ча­м­ба. Ай­кі не зве­р­тав на ньо­го ува­ги. Бу та­кож уже звик. Він тіль­ки роз­ди­в­ля­в­ся по сто­ро­нам. Цим не­зна­йо­мим і ди­в­ним мі­с­том йо­му по­до­ба­лось іти. Од­нак те­пер уже во­ни чо­мусь ні­ко­го не зу­стрі­ча­ли. Ди­в­но якось. Од­нак Бу та­ки по­мі­тив яко­гось ута­ка, який хо­ва­в­ся у ті­ні бу­ди­н­ку, а по­тім чу­х­нув у ку­щі і втік. Це бу­ло щось схо­же на Му­мі­ка, та­та Ай­кі, але Бу не був впе­в­не­ний. Як­що то Му­мік, то він, на­пе­в­но, спі­шив за ки­ли­м­ком-­лі­ту­н­цем.

— При­йш­ли. — ска­зав Ай­кі.

— Ку­да? — спи­тав Ча­м­ба.

— Уже? — зди­ву­ва­в­ся Бу.

— Ага. — від­по­вів Ай­кі.

Во­ни при­йш­ли на мі­с­це, з яко­го бу­ло ви­д­но пло­щу. Ну ще не зо­всім ви­д­но, але, при­най­мі, чу­ти. Бу спо­до­ба­лось те, що він по­чув. Ча­м­бі, зда­ва­лось, бу­ло ці­л­ком все­-рі­в­но — він, ма­буть, вже звик, і тіль­ки Ай­кі з за­хо­п­лен­ням слу­хав: адже це все для ньо­го. Бу ро­зу­мі­ю­че по­ди­ви­в­ся на йо­го до­во­ль­ні го­ло­ви і про­до­в­жу­вав слу­ха­ти. А слу­хав він чу­д­ні спі­ви. Змі­ша­ний хор всі­ля­ких го­ло­сів: і жі­но­чих, і чо­ло­ві­чих, і ди­тя­чих — спі­вав якусь ди­в­ну і ча­ру­ю­чу пі­с­ню. Бу­ло ці­ка­во, а що там, на пло­щі, ро­би­ть­ся.

От во­ни і при­йш­ли на пло­щу. Са­ме тут зав­жди від­бу­ва­ло­ся свя­то в честь но­во­го до­ро­с­ло­го ута­ка. Сьо­го­дні ним був Ай­кі. От він і сто­яв пе­ред пло­щею, на якій бу­ла тіль­ки ку­па ута­ків, які, по­ба­чи­в­ши Ай­кі, враз за­мо­в­к­ли.

— І це все? — зди­ву­ва­в­ся Бу.

— За­ра взриш. — ска­зав Ча­м­ба і під­што­в­х­нув Ай­кі. Той тро­хи зля­ка­в­ся і пі­шов упе­ред.

Всі чо­мусь і да­лі мо­в­ча­ли. Ко­ли Ай­кі ви­йшов на се­ре­ди­ну, всі об­сту­пи­ли йо­го ко­лом, в яко­му опи­ни­ли­ся Ча­м­ба і Бу. На під­ви­щен­ня, пе­ред яким са­ме сто­яв Ай­кі, під­ня­в­ся якийсь по­ва­ж­ний утак, пе­в­но мі­с­це­вий на­ча­ль­ник, і ви­рі­шив щось го­во­ри­ти.

— То мер. — про­ше­по­тів Ча­м­ба на ву­хо Бу.

— Хто та­кий мер? — спи­тав Бу.

— Я. — ска­зав мер.

Всі ве­се­ло за­пле­с­ка­ли в до­ло­ні, ві­та­ю­чи ме­ра.

— Це я при­йшов сьо­го­дні при­ві­та­ти на­шо­го ве­ли­ко­го Ай­кі...

— За­ну­да. — ска­зав Ча­м­ба.

— Хто за­ну­да. — спи­тав Бу.

— Я. — ска­зав мер. — від іме­ні всьо­го ос­т­ро­ва Ну­м­пі-­ду...

Ай­кі по­хи­тав оби­д­во­ма го­ло­ва­ми. Він знав, що мер за­ну­да. Але тре­ба бу­ло слу­ха­ти, бо тіль­ки пі­с­ля йо­го за­ну­д­ної про­мо­ви по­чнеть­ся свя­то. А він йо­го так че­кав.

— Кін­ча­є. — ска­зав Ча­м­ба че­рез пів­го­ди­ни.

— Хто кін­чає? — спи­тав Бу.

— Я. — ска­зав мер. — на­ос­та­нок на­шо­му ве­ли­ко­му Ай­кі і тим, хто з ним по­ле­тить, хоч це і не за пра­ви­ла­ми, але це я, мер, та­кий до­б­рий і да­рую вам усім... — мер по­ди­ви­в­ся на Ай­кі, пе­ре­вів по­гляд у на­товп, Ча­м­ба по­ди­ви­в­ся на Бу, Бу спро­бу­вав вза­га­лі ні на ко­го не ди­ви­ти­ся, то­ді Ча­м­ба ви­ско­чив на се­ре­ди­ну пло­щі, по­бли­ж­че до Ай­кі, Бу по­спі­хом роз­ди­ви­в­ся по сто­ро­нах і чу­х­нув услід за Ча­м­бо­ю. — Ага, ото во, де ви. Я вам усім трьом про всяк ви­па­док вру­ча­ю... му­бі­ль­ні ну­м­пі­до­ни з під­клю­чен­ням до "Ну­м­пі-­ду сі­м'я".

— Ура !!! — за­ре­пе­ту­ва­ли ута­ки на пло­щі і по­ча­ли пле­с­ка­ти в до­ло­ні.

Ай­кі зди­ву­ва­в­ся, Ча­м­ба зра­дів, а Бу зля­ка­в­ся.

— Шо то? — спи­тав Ай­кі.

— М...м...м...му­бі­ль­ні ну­м­.­.­.­м­.­.­.­м­.­.­.­м­пі­до­ни. — про­за­пи­на­в­ся Бу і не­вин­ни­ми, ні­чо­го не ві­да­ю­чи­ми очи­ма по­ди­ви­в­ся на Ай­кі.

Ай­кі ви­ди­ви­в­ся на чу­ка і зі­тхнув.

— То ми го­во­ри­ти в ну­м­пі­до­ни. То кру­то. Йьо. Я та­кий хтів. — за­кри­чав Ча­м­ба і під­ско­чив до ме­ра.

Мер на­гну­в­ся зі сво­го по­ді­у­му, від­што­в­х­нув Ча­м­бу в сто­ро­ну і ки­нув щось в Ай­кі. Той ото­ро­пів і на­віть не по­мі­тив, як у ньо­го на по­ясі за­сві­ти­ла­ся якась зе­ле­на шту­ч­ка. Ча­м­ба від­ра­зу ки­ну­в­ся до Ай­кі, вхо­пив ту шту­ч­ку і по­чав роз­ди­в­ля­ти­ся.

— Та то ж Ду­кія, моя са­ма су­пер. Я та­кий хтів. Ну ше мо­же Ну­м­пі­до­л­ла. — про­му­ги­кав Ча­м­ба і по­ві­сив Ду­кію на­зад на по­яс Ай­кі, який так до­сі і не вто­ро­пав, що то бу­ло.

А мер тим ча­сом ки­нув щось у Бу. Той спро­бу­вав від­ско­чи­ти, але не встиг і у ньо­го на по­ясі за­сві­ти­в­ся че­р­во­ний ну­м­пі­дон. Ча­м­ба ки­ну­в­ся до Бу, вхо­пив йо­го ну­м­пі­до­на і по­чав роз­гля­да­ти йо­го.

— Аа­а­а­ай. Це Ну­м­пі­до­л­ла. Я та­кий хтів. Чьо та­кий не моя? Тіль­ки не Ута-­кел.

Зда­єть­ся Ча­м­ба по­чи­нав роз­ча­ро­ву­ва­ти­ся в ну­м­пі­до­нах. Але в цю мить мер і в ньо­го ки­нув од­ним, який від­ра­зу ж за­сві­ти­в­ся си­ню­ва­тим сві­т­лом на йо­го по­ясі. Ча­м­ба за­вмер і до­в­го не на­ва­жу­ва­в­ся ди­ви­тись на сво­го ну­м­пі­до­на. По­тім не­смі­ло на­ма­цав йо­го ру­кою і по­чав від­че­п­лю­ва­ти від по­яса.

Ме­ру на­бри­д­ло че­ка­ти і він уро­чи­с­то ви­гу­к­нув:

— Свя­то по­чи­на­єть­ся! Торт!

Тіль­ки він ви­кри­к­нув "торт", як під гу­ч­ні сви­с­ти і опле­с­ки на­тов­пу пе­ред Ай­кі з'яв­и­в­ся ве­ли­че­з­ний-­пре­ве­ли­че­з­ний торт. Ще на­віть бі­ль­ший від Ай­кі. Бу за­кляк. Сам Ай­кі за­був про ну­м­пі­до­на і ви­трі­щи­в­ся на то­р­та. Ча­м­ба вже від­че­пив сво­го ну­м­пі­до­на від по­яса і, за­плю­щи­в­ши очі, під­ніс йо­го до но­са.

— Тіль­ки не Ута-­кел, тіль­ки не Ута-­кел. — ше­по­тів Ча­м­ба. Аж от, тіль­ки він на­ва­жи­в­ся гля­ну­ти на сво­го ну­м­пі­до­на, як десь уго­рі на всю пло­щу за­ве­ре­ща­ло:

— Шу­хе­е­е­е­е­ер!!!

Щось ге­п­ну­ло­ся з не­ба. Щось ду­же го­ло­сно і мо­к­ро чма­к­ну­ло на зе­м­лі. Щось, ма­буть, ви­рі­ши­ло спа­с­ку­ди­ти всім свя­то.

В на­сту­п­ну мить Ча­м­ба ні­чо­го не ба­чив. По­тім він лі­вою ру­кою зма­х­нув гу­с­ту кре­мо­ву ма­су з очей і по­ба­чив пе­ред со­бою пе­ре­ля­ка­но­го Бу­бу­ха, який си­дів та­кий со­бі весь у кре­му се­ред ру­їн ве­ли­че­з­но­го то­р­та.

— Снай­пер. — про­ше­по­тів Ча­м­ба. — Пря­мі­сь­ко у торт. Су­пер. — то­ді він все ж та­ки на­ре­ш­ті гля­нув на сво­го ну­м­пі­до­на, що йо­го три­мав у пра­вій ру­ці. Очі йо­го по­ві­ль­но збі­ль­ши­лись, ніс по­зе­ле­нів і він ледь чу­т­но про­ше­по­тів: — Ута-­кел.

— Я ж ка­зав, шо він ше ге­п­не­ть­ся. — ска­зав Ай­кі, та­ля­па­ю­чись у кре­мі. — Та­ко­го то­р­та за­ва­ф­ляв!

Ай­кі не спо­до­ба­лось те, що зро­бив Бу­бух. А Бу­бу­хо­ві, ма­буть, спо­до­ба­лось. Він си­дів по­се­ред ку­с­ків то­р­та і сма­ч­но ча­м­кав, зли­зу­ю­чи йо­го ре­ш­т­ки з кре­мо­вих рук. Та ра­п­том він за­мовк і ви­ди­ви­в­ся на на­товп ута­ків, який ото­чив йо­го. Во­ни всі: хто бі­ль­ше, хто ме­н­ше — бу­ли за­ля­па­ні кре­мом, де­хто та­кож об­ли­зу­ва­в­ся, але ні­хто не зда­ва­в­ся Бу­бу­хо­ві при­яз­ним. То­ді го­ре-­лі­тун по­чав шу­ка­ти сво­го ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця, на­ре­ш­ті знай­шов, шви­д­ко ско­чив на ньо­го, але він не по­ле­тів. То­ч­ні­ше по­ле­тів, але якось кво­ло. Пе­в­но то­му, що був та­кий кре­мо­вий. На­товп ще тро­хи роз­сту­пи­в­ся, да­ю­чи йо­му мо­ж­ли­вість роз­бі­г­ти­ся. Бу­бух роз­бі­г­ся, зно­ву ско­чив на ки­ли­м­ка і по­ле­тів. По­пе­т­ляв тро­хи в не­бі і впав десь се­ред бу­ди­н­ків.

На­ре­ш­ті зно­ву за­го­во­рив мер:

— Ну шо? Торт!

І на мі­с­ці ста­ро­го то­р­та з'яв­и­в­ся но­вий, ще на­віть бі­ль­ший від ста­ро­го.

Всі за­хо­ди­ли­ся шви­д­ко йо­го на­рі­за­ти взя­в­ши­м­ся не зна­ти зві­д­ки здо­ро­вим то­р­то­вим но­жем. Бу си­дів і зди­во­ва­но ди­ви­в­ся за тим, як ута­ки їдять: та­кож дво­ма го­ло­ва­ми. "Ну хоч якась ко­ристь" — по­ду­мав Бу. — "Дво­ма го­ло­ва­ми і бі­ль­ше, і шви­д­ше по­їш".

Ча­м­ба їв од­ні­єю го­ло­вою, але їв в де­кі­ль­ка ра­зів бі­ль­ше і шви­д­ше від будь-­яко­го дво­го­ло­во­го ута­ка.

На­ре­ш­ті то­р­та з'їли. То­ді мер зно­ву за­го­во­рив:

— А те­пер бу­де стіл!

І по всьо­му пе­ри­ме­т­ру пло­щі з'яв­и­в­ся до­в­же­ле­з­ний стіл з ку­пою рі­з­но­ма­ні­т­них страв на ньо­му. Ута­ки ве­се­ло ки­ну­лись до сто­лу, а мер у цей час зно­ву взяв сло­во:

— Му­зи­ка!

І на пло­щу ви­бі­г­ли ута­ки-­му­зи­ки з ди­в­ни­ми па­ло­ч­ка­ми. Во­ни ста­ли на під­ви­щен­ні бі­ля ме­ра і по­ча­ли гра­ти. Бу не зро­зу­мів, як це у них по­лу­чи­лось, але їх­ні па­ло­ч­ки враз по­ви­тя­гу­ва­лись і ста­ли рі­з­ни­ми ін­стру­ме­н­та­ми: ба­ра­ба­на­ми, тру­ба­ми, флей­та­ми, ще чи­мось, але чим — Бу не знав.

Якось так за­хо­ті­лось тан­цю­ва­ти. Бу ди­ви­в­ся до­вко­ла і в ньо­го ме­ре­х­ко­ті­ло пе­ред очи­ма. Ута­ки так ве­се­ло і смі­ш­но тан­цю­ва­ли. Вся пло­ща ду­рі­ла, тіль­ки ста­р­ші і по­ва­ж­ні­ші ута­ки си­ді­ли за сто­ла­ми і на­ми­на­ли все, що на них бу­ло — пе­в­но по­спі­ша­ли, по­ки за сто­ли не сі­ли мо­ло­д­ші. Так по­ду­мав Бу. Але від­ра­зу йо­му до­ве­лось пе­ре­ду­ма­ти, оскі­ль­ки те, що з'їда­ло­ся, від­ра­зу ж з'яв­ля­ло­ся зно­ву. Ото ос­т­рів! Бу він все бі­ль­ше і бі­ль­ше по­до­ба­в­ся. То­ді ра­п­том він знай­шов у на­тов­пі Ча­м­бу. "На­ре­ш­ті цей те­ле­пень до­ду­ма­в­ся не ма­ха­ти ло­па­то­ю" — по­ду­мав Бу. Ча­м­ба і спра­в­ді не ма­хав ло­па­то­ю. Во­на ми­р­но сти­р­ча­ла у ньо­го з-за по­ясу.

— Бу! Бу­кай сю­да! — за­кри­чав Ча­м­ба, по­мі­ти­в­ши Бу.

— Бу­кай сю­да? — сам се­бе пе­ре­пи­тав Бу. — ори­гі­на­ль­но. — і по­чав тан­цю­ва­ти ра­зом з Ча­м­бо­ю.

6. Пи­тан­ня дня

— Фу­у­у­ух... — про­кря­х­тів Ай­кі, гу­ч­но всі­в­ши­ся. — Вто­ми­в­ся я.

Він ви­тер піт з чо­лів оби­д­вох го­лів. Бу сів бі­ля ньо­го.

— Ото да­ють жа­ру. — ви­гу­к­нув Ай­кі і по­ди­ви­в­ся на Бу, під­мо­р­г­нув йо­му і што­в­х­нув лі­к­тем у пле­че.