Айкі

Анатолій Мицкан

Сторінка 3 з 17

Та­то Му­мік чу­хав свої по­ти­ли­ці, ма­ма Ма­му­на не­вдо­во­ле­но ди­ви­ла­ся на сво­го чо­ло­ві­ка, Ча­м­ба зо­всім зні­ти­в­ся, ли­ше Ай­кі, зди­во­ва­но роз­зя­ви­в­ши оби­д­ва ро­ти, че­кав, по­ки ки­ли­мок з при­плю­с­ну­тим до ньо­го зни­зу Бу не опу­с­тить­ся ни­ж­че.

— До­ве­деть­ся пе­ре­ши­ти ки­ли­мо­к. — ска­зав та­то Му­мік. — цей для те­бе за­ма­лий бу­де.

Ай­кі гля­нув на ба­ть­ка і ро­зу­мі­ю­че по­ки­вав го­ло­ва­ми. Ки­ли­мок в цей час опу­с­ти­в­ся до­ста­т­ньо ни­зь­ко, Ай­кі впій­мав йо­го і спро­бу­вав від­де­р­ти від ньо­го Бу. На­ре­ш­ті йо­му це вда­лось. Ма­ле­нь­ке во­ло­ха­те ство­рін­ня без­по­мі­ч­но по­ви­сло у ньо­го на ру­ці, не по­да­ю­чи ознак жит­тя, і Ай­кі спра­в­ді ста­ло йо­го шко­да. Він дру­гою ру­кою по­гла­див Бу по го­ло­ві, вди­ви­в­ся в йо­го за­плю­ще­ні очі. Аж от од­не з них роз­плю­щи­лось і ви­трі­щи­лось на Ай­кі. По­тім ле­д­ве за­ру­ха­лись гу­би і Бу, зда­ва­лось, щось про­ше­по­тів. Ай­кі при­хи­лив до ньо­го оби­д­ві го­ло­ви і вло­вив ле­д­ве чу­т­не "До­сить".

2. Бу

Бу­ло якось на­про­чуд ти­хо. Ти­хо і те­м­но. І так мло­с­но. Ще ні­ко­ли до­сі не бу­ло та­ко­го від­чут­тя. Якось все не­пра­ви­ль­но.

Бу­ло вра­жен­ня, ні­би йо­го хтось три­мав на ру­ках. Ра­п­том ста­ло хо­ло­д­но і мо­к­ро. По­тім якісь зву­ки про­би­ли­ся не­ві­до­мо зві­д­ки. А да­лі ще хо­ло­д­ні­ше. І тут він ра­п­том зро­зу­мів, що йо­го по­ли­ва­ють во­до­ю. Од­нак не бу­ло сил бо­дай од­ним оком гля­ну­ти, що ж то на­вко­ло ро­би­ть­ся. І він ні­чо­го не ро­бив. Але тут хтось аку­ра­т­но при­ві­д­к­рив од­не з йо­го зе­ле­них очей і він по­ба­чив... "Бу!" — ви­р­ва­лось у ньо­го і він під­ско­чив на ру­ках у Ай­кі.

— Жи­вий. — вдо­во­ле­но про­му­ги­ка­ла од­на з го­лів ве­ли­че­з­но­го ута­ка.

— Жи­вий! — за­ре­пе­ту­вав Ча­м­ба, ви­хо­пив Бу з рук Ай­кі і по­чав ці­лу­ва­ти йо­го сво­ї­ми со­ко­ви­ти­ми фі­о­ле­то­ви­ми гу­ба­ми.

— Бу. — ви­р­ва­лось у Бу і він спро­бу­вав вте­к­ти від Ча­м­би, але ні­чо­го з цьо­го не ви­йш­ло.

Со­н­це вже бу­ло зна­ч­но ви­ще.

Ай­кі сто­яв за­до­во­ле­ний і усмі­х­не­ний. З Бу і спра­в­ді все бу­ло но­р­ма­ль­но. Те­пер ве­се­лий Ча­м­ба все не міг на­ці­лу­ва­ти йо­го. І зві­д­ки у цьо­го но­са­то­го та­ка ди­в­на зви­ч­ка: ці­лу­ва­ти ма­лю­ків?

— До­сить!!! — не ви­три­мав Бу мо­к­рих по­ці­лу­н­ків і на­ду­в­ся так, що ви­сли­з­нув з рук Ча­м­би. — І не лий­те на ме­не во­ди, не лю­б­лю я во­ду. — про­ски­г­лив Бу і об­тру­си­в­ся.

— А я лю­б­лю во­ду. Осо­б­ли­во хо­ло­д­ну і сві­жу. — про­бу­р­мо­тів Ай­кі. Він при­сів, за­че­р­п­нув ру­кою тро­хи во­ди з по­ті­ч­ка, над яким усі троє сто­я­ли, змо­чив нею все ще си­ньо­го від уда­ру две­ри­ма но­са і за­до­во­ле­но при­мру­жив усі чо­ти­ри очі. По­тім під­ня­в­ся на но­ги і стри­б­нув у во­ду. Ма­ле­нь­кий по­ті­чок, по­мі­ти­в­ши ве­ли­ко­го Ай­кі, що на­мі­ри­в­ся у ньо­му по­ку­па­ти­ся, враз роз­ши­ри­в­ся і Ай­кі м'я­ко бу­ль­к­нув. По­тім так же м'я­ко ви­плив і по­ма­ле­нь­ко, оче­ви­д­но роз­тя­гу­ю­чи за­до­во­лен­ня, по­гріб уз­довж ма­ле­нь­ко­го ву­зе­нь­ко­го по­ті­ч­ка, який роз­ши­рю­ва­в­ся там, де він плив.

Бу ви­та­ра­щи­в­ся на те, що ро­бив по­ті­чок. Ча­м­ба по­мі­тив зди­ву­ван­ня ма­лю­ка і ска­зав:

— Ти не ди­вуй­ся. Тут-­ка всьо якось не так. Я вже зви­кай-­ка до цей чу­да­ць­кий ос­т­рів.

Бу гля­нув на Ча­м­бу, але тут же від­ве­р­ну­в­ся: в но­са­то­го очі все так же не­зро­зу­мі­ло кру­ти­ли­ся.

— А я кра­ще в га­ря­чий во­да по­та­ля­пай-­ка. — ска­зав Ча­м­ба, ки­нув ку­дись ло­па­ту і ско­чив услід за Ай­кі. Бу ще бі­ль­ше зди­ву­ва­в­ся. Ча­м­ба ж хо­тів у га­ря­чій во­ді та­ля­па­тись, а стри­б­нув у хо­ло­д­ний по­ті­чок. Але хо­ло­динй по­ті­чок враз за­па­ру­вав там, де в ньо­му та­ля­па­в­ся Ча­м­ба. Там він і спра­в­ді був га­ря­чим.

— Як до­б­ре. Як до­б­ре. — му­ги­кав Ча­м­ба. — ще би трі­ш­ки га­ря­чий душ... — Бу і зо­всім ото­ро­пів, ко­ли пі­с­ля цих слів під­ле­ті­ла ма­ле­нь­ка ро­же­ва хма­ри­н­ка до Ча­м­би і по­ча­ла ря­с­но по­ли­ва­ти йо­го га­ря­чою во­до­ю. Бу на­віть під­су­нув ла­пу під стру­ме­ні, щоб спро­бу­ва­ти: во­да і спра­в­ді бу­ла та­кою, як хо­тів Ча­м­ба. Чу­да­сі­я.

— Ей, тут-­ка всьо так, як ти сам-­ка то­го хо­ті­ти. — про­кри­чав Ча­м­ба. — Я хо­ті­ти га­ря­чий во­да — во­на га­ря­чий, Ай­ка хо­ті­ти хо­ло­д­ний — во­на хо­ло­д­ний. Ти ка­жеш, ти не лю­би­ти во­да, так стри­бай-­ка сю­да і тут-­ка не бу­де во­да.

Бу не­до­ві­р­ли­во гля­нув на Ча­м­бу.

— Чу­єш, шьо ка­жу. Всьо бу­ти так, яка ти за­хо­ті­ти. Ска­жи: там-­ка, де я стри­бай-­ка, не бу­ти во­да — і во­на там-­ка не­ма. Да­вай-­ка, не бо­їсь.

Бу по­ві­в­ся. Він пі­ді­йшов до по­ті­ч­ка, гля­нув на ньо­го, по­ше­п­ки ска­зав "Там, де я стри­б­ну, не бу­де во­ди" і тіль­ки на­ва­жи­в­ся стри­б­ну­ти, як по­чув крик Ча­м­би:

— Ей-­ка. Ти го­ло­сно ска­за­ти, то­ді спра­в­дя по­лу­чи­тись.

— Го­ло­сно, го­ло­сно. — про­бу­р­мо­тів Бу, а то­ді про­кри­чав. — Там, де я стри­б­ну, не бу­де во­ди! — про­кри­чав так го­ло­сно, що аж все на­вк­руг за­ти­х­ло: пе­ре­став дзю­р­ча­ти по­ті­чок, зди­во­ва­но ви­трі­щи­в­ся на ньо­го Ча­м­ба, обе­р­ну­ли­ся оби­д­ві го­ло­ви Ай­кі, стих ві­те­рець... і тіль­ки бу­ло чу­ти, як плю­х­ну­в­ся у во­ду Бу.

— Ма­бу­ть-­ка не тре­ба так го­ло­сно. — му­ги­к­нув Ча­м­ба, ви­тя­гу­ю­чи з во­ди мо­к­ро­го і зло­го Бу. — І чо­го б це во­но не по­лу­чи­тись? Мо­же ти не зо­всім за­хо­ті­ти? Або не за­хо­ті­ти зо­всім?

Цьо­го ра­зу Бу мо­в­чав. Об­тру­си­в­шись, він ви­рі­шив сі­с­ти і ні­чо­го не го­во­ри­ти. Він на­пе­в­но об­ра­зи­в­ся, бо на­ду­в­ся так, як ні­ко­ли до­сі, і до­в­го не зду­ва­в­ся. Ча­м­ба та­кож мо­в­чав, бо не знав, що го­во­ри­ти. Він від­чу­вав про­ви­ну за те, що під­ста­вив ма­лю­ка. Тіль­ки Ай­кі про­до­в­жу­вав за­до­во­ле­но хлю­па­тись у во­ді, аж по­ки і йо­му це не на­бри­д­ло і він не ви­ліз на бе­ріг.

Бу і Ча­м­ба си­ді­ли один бі­ля од­но­го і мо­в­ча­ли. Ай­кі пі­ді­йшов до них, сво­єю ве­ли­че­з­ною тін­ню за­сту­пив їм оби­д­вом со­н­це і ви­ди­ви­в­ся од­ні­єю го­ло­вою на Бу, дру­гою — на Ча­м­бу.

— Ві­ді­йди, ти ме­ні со­н­це за­сту­па­єш! — од­но­ча­с­но про­кри­ча­ли Бу і Ча­м­ба, по­тім зди­во­ва­но пе­ре­гля­ну­лись і зно­ву за­мо­в­к­ли, від­ве­р­ну­в­шись один від од­но­го. Оби­д­ві го­ло­ви Ай­кі та­кож пе­ре­гля­ну­лись і він пі­ді­йшов до Ча­м­би.

— По­ку­пай­ся ще тро­хи. — про­ше­по­тів Ай­кі на ву­хо Ча­м­бі. Той встав і стри­б­нув у во­ду. Ай­кі всі­в­ся бі­ля Бу, але здри­г­ну­в­ся від кри­ку Ча­м­би: "Ай-­ка, хо­ло­д­но! Я за­бу­ти за­хо­ті­ти га­ря­чий во­да... Уу­у­у­у... те­пер-­ка до­б­ре". Ай­кі по­хи­тав оби­д­во­ма го­ло­ва­ми, а Бу під­ско­чив, роз­ре­го­та­в­ся і зду­в­ся.

— Сядь ка­мі­н­чи­ком і по­слу­хай, що я то­бі ска­жу, мій лю­бий Бу. — по­чав бу­ло Ай­кі.

— Я не Бу. — огри­з­ну­в­ся Бу і по­ди­ви­в­ся пря­мо в очі Ай­кі, од­нак, не вто­ро­па­в­ши, в які з чо­ти­рьох очей ди­ви­ти­ся, від­ве­р­ну­в­ся. — Я Гі­ль­ді­ус Ма­кай о'Му­та­ка Нго­бі.

Ай­кі зди­ву­ва­в­ся, але зу­мів не за­смі­я­ти­ся:

— То те­бе, мій лю­бий Бу, так зо­вуть?

Бу по­ві­ль­но по­ве­р­нув до ньо­го го­ло­ву, по­чи­на­ю­чи на­ду­ва­ти­ся.

Ай­кі по­спі­хом усмі­х­ну­в­ся на всю ши­ри­ну сво­їх ро­тів і Бу зду­в­ся.

— Ме­не, на­пе­в­но, те­пер усі бу­дуть на­зи­ва­ти Бу. — сум­но мо­вив ма­лий.

— То­бі хі­ба так не по­до­ба­єть­ся? — спи­тав Ай­кі.

— Те­р­пи­мо. — від­по­вів Бу.

Ай­кі по­кру­тив у ру­ках якусь тра­ви­н­ку і зно­ву спи­тав:

— А ти то зві­д­ки тут взя­в­ся?

Бу тро­хи по­ду­мав, і від­по­вів:

— Я з ос­т­ро­ва Бу...

— Ха! От я й ка­жу, що Бу. — ви­гу­к­нув Ай­кі.

— Про­с­то всі чу­ки, тоб­то, та­кі, як я, ко­ли тре­ба і не тре­ба, ка­жуть "бу". І ос­т­рів наш на­зи­ва­єть­ся Бу­та­м­бі­я. А тут я ви­па­д­ко­во. В нас на ос­т­ро­ві ні­ко­ли не бу­ває во­ди. Але вчо­ра, я не знаю зві­д­ки, над ос­т­ро­вом по­ча­ла лі­та­ти на­гла хма­ри­на і по­ли­ва­ти чу­ків. Ми всі ки­ну­лись вті­ка­ти, хто ку­ди, а я, ду­р­ний, так пе­ре­ля­ка­в­ся, що по­біг аж на край ос­т­ро­ва і зва­ли­в­ся з ньо­го. Сю­ди, на ваш ос­т­рів я впав сьо­го­дні уно­чі, а зра­н­ку ме­не роз­бу­ди­ли твої ма­ма і та­то.

— Кру­то. — при­знав Ай­кі і по­кли­кав Ча­м­бу.

Той ви­ско­чив з во­ди і під­біг до ута­ка.

— Ча­м­бі­но, ти чув іс­то­рію Бу?

— Іс­то­рію Гі­ль­ді­у­са Ма­кая о'Му­та­ки Нго­би. — по­пра­вив йо­го Бу.

— Шьо?! — зди­ву­ва­в­ся Ча­м­ба. — Гі­ль­ді­ус Ка­кай є'Ку­я­ка Дго­рі?

Ай­кі по­ди­ви­в­ся на Ча­м­бу і ска­зав:

— Кра­ще не по­вто­рюй. — то­ді зве­р­ну­в­ся до Бу. — От ба­чиш, то­бі і спра­в­ді кра­ще бу­ти про­с­то Бу, мій лю­бий чук.

Ча­м­ба, пе­ре­вів по­гляд з Ай­кі на Бу, хі­хі­к­нув і ска­зав:

— Чук Бу, в ме­не до­б­рий вух, я всьо чуй і то­бі ка­зай, шьо я та­кий же ла­пух, як і ти.

Бу ви­ди­ви­в­ся на Ча­м­бу.

— Та­ка, та­ка. Ла­пух, як і ти. Ба­чиш моя ло­па­та? — Ча­м­ба по­ди­ви­в­ся на свої ру­ки, по­ба­чив, що там не­має ло­па­ти, го­ло­сно скри­к­нув і ки­ну­в­ся її шу­ка­ти, так і не до­го­во­ри­в­ши, що хо­тів ска­за­ти. За ньо­го до­го­во­рив Ай­кі:

— В це важ­ко по­ві­ри­ти, але ла­пух він рі­д­кі­с­ний. Зна­єш, для чо­го йо­му ло­па­та? Він со­бі вбив у го­ло­ву ду­р­ну ду­м­ку: знай­ти скарб. От він і бро­див сво­їм ос­т­ро­вом, шу­ка­ю­чи, де б це по­ча­ти ко­па­ти. Аж от знай­шов і по­чав роз­ко­п­ки. Ко­пав, ко­пав, аж весь свій лі­та­ю­чий ос­т­рів зго­ри до­ни­зу пе­ре­ко­пав і ви­пав че­рез ді­р­ку, яку сам же й зро­бив у своє­му ос­т­ро­ві. Ви­пав і сю­ди ге­п­ну­в­ся. От так і жи­ве тут вже дру­гий рік. Все мрі­яв про той день, ко­ли я ви­ро­с­ту і ме­ні по­да­ру­ють ки­ли­мо­к-­лі­ту­нець, щоб я йо­го на ос­т­рів ска­р­бів від­віз.

— Ос­т­рів ска­р­бів? — пе­ре­пи­тав Бу.

— Так. Він шось та­ке го­во­рив. Я не знаю, чи є та­кий ос­т­рів. Але, мо­же, і є. Він у це ві­рить. Ну і не­хай...

— Є ло­па­та! — ви­гу­к­нув Ча­м­ба. — О. Чуй ме­не. Я ко­па­ти там-­ка у се­бе.

1 2 3 4 5 6 7