Крім того, я відчував, що за цими коментарями криється ще щось, вельми цікаве і про це я допитувався у батька.
Коли і як я навчився писати зовсім не пригадую, зате пам'ятаю, як тато приніс додому друкарську машинку і, коли я виявив цікавість до неї, пояснив що до чого та допоміг мені надрукувати кілька слів на листі до родичів. До речі, те що я навчився писати самотужки, за мінімальної участі в процесі навчання старших, призвело до того, що у мене виробився поганючий почерк, що у подальшому виправити не вдалось, хоч і пробували.
Мама принесла додому посібник з німецької мови — читанку з назвою "Unser Aufbau", що привернула мою увагу незвичними шрифтами і прийшлося батькам задовольняти мою цікавість щодо і алфавітів і правил читання німецьких текстів, а також і навчити кільканадцяти німецьким словам. Синова зацікавленість німецькою мовою дуже батькам імпонувала, тому вони не шкодували часу на сякі-такі заняття зо мною. Тоді ж і польська дитяча книжка мені трапилася. Чи то вона, чи то перше оповідання у ній звалося "Przegody Petrusja", але читати по-польському я не став, бо дуже обурився на поляків, що вони пишуть латиницею та ще й так, що важко запам'ятати їхні правила читання. Тому читати по-польському я навчився вже підлітком.
Знайомство моє з латинським алфавітом та мій потяг до німецької мови, мабуть, подали батькові ідею подарувати мені на шестиріччя альбомчик з двома-трьома десятками закордонних поштових марок, знятих з листів іноземних ботанічних садів до Сільгоспінституту (СГІ), що мав дослідну ділянку з статусом ботанічного саду і листувався з закордоном. З того часу я став колекціонувати марки, проте у війну пропала моя колекція і з того часу я перестав бути колекціонером, але й дотепер маю звичку прибирати цікаві марки, що випадково попадають до рук. Одержавши батьків подарунок, я знову засипав тата запитаннями про країни, з яких мої марки, про те, що на них написано, та що зображено. Батько старався якомога повніше відповісти на ці запитання, хоч бувало, що одразу не міг цього зробити, а потім, мабуть проконсультувавшись десь, відповідав.
Моє перше знайомство з радіотехнікою, фахівцем з якої мені судилось стати згодом, також відбулось у 1932 році — сімнадцятирічний син господарів дому завів собі радіоприймач, таку собі лаковану чорну круглу скриньку з блискучими детальками, від якої відходив шнур з навушниками у яких чувся якийсь шелест. Мені пояснили, що це передача з Варшави. Коли ж я сказав, що нічого не розберу, що говорять, мені пояснили, що це тому, що антену недостатньо високо підвішено. Особливого враження цей прилад на мене не справив, може тому, що я вже був знайомий з телефоном, що був у батьковій конторі.
Восени 1931 року мене віддали у дитячий садок, бо мама й тато були зайняті цілоденно, а бабуся Надія Вериньовська, хоч мешкала поряд, мусила підробляти десь далеко. Раніше, коли вона підробляла у наших сусідів поляків, зо мною проблем не було, але потім все змінилось. У дитячому садку я прийшовся не до двору — одягали мене по-міському, а всі інші діти були одягнені простіше та й ще, як на гріх вихователька, що привела мене у групу, спілкувалась зо мною російською мовою. Отож мене було сприйнято за чужинця і наді мною почали збиткуватись всі хто хотів, навіть моє володіння українською мовою не допомогло. Особливо мені дошкуляли за те, що ходив у в'язаній шапочці з помпоном — "дівчачій", як вважали мої кривдники, її викрадали з гардеробної, грали нею у футбол та волейбол, наряжалися дівчатами, одягали мою шапку та викривлялися у такому наряді. Мама ж моя ніяк не хотіла зрозуміти моє небажання ходити у цій шапчині і замінити її на щось інше, та мабуть і не було на що часи, були важкі.
Проте за місяць-другий настав час, коли ставлення до мене докорінно змінилось, коли я показав своє вміння робити з паперу надувних чортиків, бантиків та інших іграшок. Я зразу став героєм дитсадку і знущання над моєю шапкою припинились, до мене стали звертатись у всяких справах за порадою чи за довідкою і я став одним з лідерів.
Наступного літа (1932 р.) я у садок не ходив, бавився з іншими дітьми, ходив з батьками на купання до Смотричу, ходив з татом на дослідну ділянку Сільгоспінституту (СГІ), на город, відвідував з батьками Кам'янецьку фортецю та інші пам'ятки старовини, побували ми й у краєзнавчому музеї, де бачили мощі якогось дуже праведного ксьондза та дуже грішного когось з графів Потоцьких, старовинну зброю та бойову одіж. Виїжджали і до татового рідного села Адамівки. Восени збирали кукурудзу та кавуни на городі. Тоді ж я вперше у житті побачив похорон — поряд з городом був цвинтар і я, скориставшись зайнятістю батьків на городі побіг подивитись, що то за натовп рухається. Зустрінуті знайомі хлопчаки повідомили, що то ховають померлого. Хлопці удавали , що їм дуже страшно та моторошно бути поблизу покійника, але ж пильнували, коли роздаватимуть коливо. Я теж підбіг з ними за коливом, але побачивши, що піп роздає щось сіре і неапетитне на вигляд, вирішив не тлумитись заради такої їжі.
Зиму 1932-1933 року я не ходив до дитсадка. Чому, не знаю. Може вже восени з'явились ознаки майбутнього голоду. Батьки часто розмовляли про скруту з продуктами харчування, я ж вичитав у прийшовшій газеті про постанову уряду щодо заготівель сільгосппродуктів з метою забезпечення ними населення, чи щось у цьому дусі. Коли прийшла додому мама я радісно повідомив її, що уряд подбав про нас і прийнято відповідну постанову. Мати подивилась у газету та сказала, що я ще мало чого розумію, бо ця постанова означає, що стане ще скрутніше. Скоро так і сталось... Не пригадую, щоб я дуже голодував, але був день, коли чогось попоївши мої батьки пішли до своїх занять, залишивши у хлібниці дві невеликих скоринки хліба, при чому мама попередила мене, щоб я їх не з'їв, бо тоді всім нам ввечері не буде чого їсти. Я ж з'їв ці скоринки хоч і жаль було батьків та їсти хотілося. Коли ж прийшов додому тато, я попрохав пробачення за цю провину. Результат вибачення був бентежливий, щоб не сказати більше — батько розплакався... Одного разу слухаючи розмови батьків, що партійцям дають добрі продовольчі пайки, я спитав батька, а чого він не вступить у партію тоді ж матимемо добрий пайок? Досі пам'ятаю, як тато подивився на мене, вислухавши цю пропозицію... Адже, як я довідався згодом, син середняка, брат двох царських унтер-офіцерів не міг тоді і мріяти про вступ у "партію трудового народу", хоч за документами батько вважався сином бідняка. Більш того, якщо у процесі вступу до партії виявиться, що насправді дід Левон був середняком, то неприємностей було б дуже багато... Та, мабуть, батько і не бажав вступати до партії, що неспроможна нагодувати народ.
Десь у ті ж дні ми з татом бачили на головній вулиці Старого міста голодуючих дітей, що просили кавалок хліба, а люди похмуро йшли повз них ніби не помічаючи... Другого дня проходячи у тому ж місці ми побачили юрбу, що оточила вітрину, під якою сиділи голодуючі. Батько спитав у чому справа, йому відповіли хлопчик жебрак помер...
Одного дня, коли ми з мамою були вдома, раптом у наш двір заїхала підвода і до нас зайшов дядько Іван, що, як виявилося, привіз нам харчі: чорні лискучі хлібини, мабуть ще щось було. Поки дядько з мамою розвантажували віз, я не тямлячи нічого від радощів побіг у контору, де у цей час знаходився батько і сповістив, що дядя Ваня хліба привіз. За цей вибрик мені опісля добре виговорили, роз'яснивши небезпеку похвалятися хлібом серед голодуючих...
Чого ціла низка сіл на Поділлі не голодувала не знаю, але голодувало місто. Може справа у близькості кордону? Тільки через вісім років я довідався, що по решті України та по Донським степам голод буквально нищив села, міста жили дещо краще.
Цієї ж зими стало відомо, що уряд прийняв рішення про злиття нашого сільськогосподарського інституту з Житомирським з переселенням до Житомира більшості викладачів. Багато про це розмовляли між собою мої батьки. Мати казала, що не виживемо там, бо на Житомирщині кукурудза не родить, батько ж казав, що якщо буде так як тепер, то і у Кам'янці люди не виживуть майбутню зиму, а як поверне на краще, то і у Житомирі проживем, а роботи для нього у Кам'янці не знайти, бо на виробництві він більше працювати не згоден, та й мамі треба вивчитись. Переїзд людей мав відбутися у серпні.
По Великодніх святах 1933 року мене відправили до Адамівки у сім'ю дядька Івана на відгодівлю. Там тьотя Маня, Іванова жінка, відправляючи мене з сестрою Вандою на прогулянку після снідання чи по обіді, давала мені з собою на додаток добрячий окраєць житнього хліба, посипаного сіллю, який я з'їдав за кілька хвилин та вертався по новий. Сусідки та родички бачили це і тільки зітхали — от як виснажився хлопець.
В Адамівці мене радо прийняла у свій гурт семи-дев'ятирічна малеча, мої нові друзі вже планували, що я лишуся з ними, восени підемо до школи, розстріляємо з пукалок (це така дитяча зброя) портрет Леніна, що напевне повісять замість розстріляного школярами торік, святкуватимемо Різдво, новий рік, ходитимемо з зіркою, колядуватимемо. Я вже трошки знався на політиці і був певен того, що Ленін — то був великий, безгрішний та добрий дідусь, що прогнав царя та білогвардійців, навчив трудівників як боротись з експлуататорами — так було написано у всіх дитячих книжках, що мені купували, крім того я щось чув про Сталіна, що нерозумно виконує ленінські настанови. Тож я наважився переконувати своїх друзів, що у Леніна стріляти не слід. Мене засміяли і виклали мені, що саме Ленін головний ворог людям, а Сталін людина доброзичлива. Багато разів потому я допитував батька чим можна пояснити такі політичні переконання адамівців. Батько до початку війни відмовчувався і тільки восени 1941 року сказав мені, що, мабуть, наші земляки просто перенесли на Леніна провину за сталінські викривлення економічної політики, адже Сталін відмився від них своїм "Ответом товарищам колхозникам" де засудив деякі явища, що супроводжували колективізацію.
Після першого знайомства зо мною, більшість моїх нових друзів якось відійшла від мене, чи я від них, залишились кузина Ванда та сусід Стасьо Валяровський з якими я провів все літо, гуляючи по окрузі то з Вандою то з Стасьом.