Але за хвилину-другу мені вдалося вислизнути на ґанок, з якого я побачив одного з підстрелених цуценят, що бігло з скавучанням припадаючи час від часу до землі і цівка крові текла з його рота ... За мить мати втягнула мене до кімнати, а я поривався до цуценят, аби чимось полегшити їх страждання, хоч приголубити...
Там же у Мукші один дядечко з Кам'янця подарував мені справжній револьвер з розбитою пластмасовою рукояткою. Даріння відбулося у присутності кількох чоловік, яким дядечко пояснив, що цю зброю він колись купив щоб відганяти собак, та не користувався нею, а до того ж ще й рукоятку розбив і тепер зброя йому ні до чого. Я з радістю схопив револьвер, побіг додому, розклав на табуретці його та уламки рукоятки і став мудрувати, як їх об'єднати. За цим заняттям і застав мене батько, роздивившись, що то переді мною лежить та розпитавши де я це взяв, батько забрав усе і кудись поніс, більше я того револьвера не бачив.
Якось вийшло так, що десь серед літа, у пору поспівання всякої городини я залишився без компанії — чи то діти роз'їхались, чи ще щось. І ось блукаючи по окрузі, я додумався до крадіжок на радгоспному городі. Спочатку я крав молоду кукурудзу, яку я дуже полюбляв вареною, але потім дещо поширив асортимент краденого. Справа у тому, що на запитання мами, де я беру оту кукурудзу, я відповідав, що то Лукаш дає. Насправді ж я того діда Лукаша, що наглядав за городом, боявся як вогню і побачивши його на городі кидав всю награбовану кукурудзу і тікав притьмом. Але мама, повіривши мені, раз по раз просила переказати Лукашу, що як він такий добрий, то дав би і ще дечого — моркви, часнику, тощо. Отак і довелося розширити асортимент крадіжок. Через деякий час мама сповістила тата про джерело постачання її городиною. Тато здивувався, сказав що ніколи не думав, що той відлюдько Лукаш може бути таким підлабузником. Одного дня, коли я був при батькові, повз нас проходив Лукаш, тато зупинив його, та спитав, чого це він дає мені городину. Лукаш глянув на мене так, що я й досі пам'ятаю та пояснив, що то я сам беру, тільки він не хотів жалітися. Отож зі мною провели виховну роботу і я виправився настільки, що і тепер не дозволяю собі і не даю іншим зламати качана кукурудзи чи голівку соняшника у полі, як це робить більшість городян.
Одного разу мій тато з якимсь начальством з Кам'янця поїхали машиною подивитись сади місцевих селян і взяли мене з собою. У одному з цих садів хазяїн показував приїжджим свої яблуні та давав необхідні пояснення. Дорослі слухали та на запрошення хазяїна куштували яблука, а про мене забули, я ж підстрибував, аби й собі зірвати яблуко, та не доставав. Коли ж це побачив хазяїн, він виламав чималу гілку з кількома яблуками та віддав мені. Батька збентежило таке поводження з деревом і він зробив зауваження господарю, а той махнув рукою і сказав чого його берегти, все одно відберуть. Чого відберуть, коли і куди я довідався набагато пізніше, але тоді мене вразив скрушний вигляд моїх батьків після того як тато повідав мамі про цю розмову.
Багато було і інших явищ та подій того Мукшанського літа — і купання у Дністрі, і великі човни, що до радянських часів служили транспортними засобами для населення, а коли державний кордон проліг по Дністру, залишились сохнути на березі, і знайомство з трактором, і дружба з кіньми, і мандри з татом і мамою до Кам'янця, а поки тато справляв справи у місті — з мамою на радгоспному фаетоні до Адамівки і Ріпинців – сіл, де живуть наші родичі, і втручання озброєних прикордонників у сільське весілля і багато чого іншого.
Пізньої осени 1930 року батько з сім'єю був змушений вернутися до Кам'янця бо його звільнили з роботи, звинувативши у безгосподарності, або у чомусь подібному, бо зіпсувався американський трактор, з якого у мороз не злили воду.
Виїхали з Мукші ми поночі, батько був озброєний позиченим пістолем, бо побоювались якихось банд, що нібито полюють на подорожніх. Але доїхали без неприємностей, тільки я дуже мерз у цій мандрівці. Батька збирались судити за того трактора, але все обійшлося.
Помешкання мої батьки зняли на Московській вулиці (тоді вул. Затонського) у великому будинку родини Погранічних (бувають і такі прізвища). Частина будинку була зайнята якоюсь сільськогосподарською конторою, у якій став працювати батько. За деякий час він вступив до аспірантури у місцевий сільськогосподарський інститут, та став працювати викладачем, спочатку за сумісництвом, а у 1933 році перейшов на штатну посаду. Мама у 1931 році стала студенткою робітничого факультету — так тоді звалися підготовчі відділення ВНЗ'ів, що по первісному задуму радянських органів мали готувати до них недостатньо освічену робітничо-селянську молодь.
Наша сім'я вже колись мешкала у цьому кварталі Московської вулиці і навіть у цьому ж будинку, коли я себе ще не пам'ятав, тож нас, і мене у тому числі, сусіди сприйняли за своїх і я зразу заприятелював з тутешніми дітьми. Крім сім'ї власників дому, мене радо сприйняли і мешканці сусідніх будинків родина лікаря Тарасюка, у якого мене лікували і раніше, коли ми жили у Мукші, у нього було два сина підлітка, що влітку залучали мене до своїх ігор, і бездітне подружжя галичан Щиголів, що раніше мешкало з нами у одному домі на Шевченківській, і польська родина, з якою Щиголі приятелювали, з дочками — вже великою, років 15-ти, Ципою та років на два молодшою за мене Зоєю. Щиголі до світової війни жили і працювали у Відні, по війні Щиголі не захотіли жити у Польщі, провінцією якої стала їх рідна Галичина, після поразки Червоної Армії у радянсько-польській війні. Щиголь під час світової війни був офіцером австро-угорської армії, а у нас став викладачем радянсько партійної школи (Совпартшколи), що готувала керівні кадри для Кам'янець-Подільської округи, був ідейним комуністом, як я довідався згодом.
Дочка щиголівських сусідів Ципа давала уроки музики і палко бажала навчити грати на піаніно і мене, але це їй не вдалося через мою немузичну вдачу. Глава цієї сім'ї, колишній червоний партизан, був напрочуд веселою людиною, частенько організовував всякі ігрища зо мною та своїми дочками.
Навесні наступного року мене віддали у приватний дитячий садок з нашими харчами, що організувала одна сусідка, здається таких організаторш називали "фребеличками". Це була дуже лагідна тьотя, що водила нас по Кам'янецьким паркам, садам, до Смотричу, де у ті часи був красивий водоспад у який і влітку і взимку стрибали з мосту деякі сміливці, розказувала та читала багато казок. Одного разу її спіткало велике горе — дочка загубила продуктові картки, добра тьотя цілий день плакала, а ми жаліли її та не знали, як їй допомогти.
Вечорами ж і по вихідних днях я спілкувався з своїми сусідами, про яких згадано вище, але самим близьким моїм приятелем був Ківка Гусман, з яким я спілкувався у теплу пору року щодня. Проте сталося так, що я ж цього Ківку і образив так, що він заплакав, затрясся від обурення і трясучимися губами вимовив "Ты знаешь, что ты сказал? Если я сообщу в НКВД о том, что ты обозвал меня жидом, то твоего папу арестуют и сошлют в очень далекие края.". Я злякався не на жарт, хоч і не міг нічого зрозуміти, бо я ж назвав його жидом лише тому, що знав одного чоловіка, що чимось не догодив моїй бабусі і вона згадуючи про це назвала його "жид", я ж був впевнений, що то просто його ім'я і назвав так Ківку, бо той теж чимось мені не догодив і зовнішністю нагадував бабусиного знайомого.
Підібгавши, як то кажуть, хвоста, я поплентався до мами та спитав її чи правду каже Ківка про можливе покарання за мій вчинок. На мій подив, вона це підтвердила і повідала мені, що Ківка належить до євреїв — народу, що колись втратив батьківщину і з якого знущався царат, а тепер ми повинні ставитися до них, як до рівних і не обзивати їх жидами, бо це дуже образливо. Ось таким чином я довідався, що крім німців є ще й нація євреїв. Щодо ж до поляків, росіян та українців я їх довго сприймав, як один народ, а мови вважав чимось сімейним, бо розумів їх всі, хоч вільно говорити по-польському не вмів. Після маминого роз'яснення національного питання я довідався, що і у євреїв є своя мова, якою вони спілкуються між собою.
Крім згаданих вище подій і обставин, на новому місці мене спіткало багато цікавого. Перш за все книжки, у Мукші їх з нами не було, десь зберігались у Кам'янці, до того ж раніше я ними не цікавився. Але тепер, взимку 1930-1931 років, книжки, що повернулися у сім'ю, дуже мене зацікавили, особливо два річні комплекти журналу "Всемирный Следопыт" своїми яскравими палітурками місячних номерів, та "Кобзар" 1927 року видання червоною палітуркою, кольоровим портретом задумливого юнака і незвичним текстом з короткими рядками, ще одна книга привернула мою увагу малюнками якихось чудернацьких приладів. З мого зацікавлення малюнками і виникло бажання дізнатися, що ж на них зображено, що за люди, які події та прилади. Своїми запитаннями про це я зовсім замучив батьків і мого дядька Івана, що намагався взимку трохи відпочити у нашій сім'ї від селянської праці. В наслідок цього дядько за два-три дні втік від мене на село, а батьки стали вчити мене грамоті, аби я менше чіплявся до дорослих. Коли ж я навчився читати, найулюбленішою моєю книжкою стала книжка зовсім без малюнків "Байки" Глібова, яку я читав і перечитував безліч разів аж до 1937 року, коли цю книжку відібрала вчителька, мотивуючи це тим, що книжку видано у Києві 1918 року за панування там націоналістів, тому вона шкідлива(!). А взагалі, навчившись читати, я став читати все без розбору: підручник фізики, твори Джека Лондона, агрономічну літературу, газети, вивіски, а це породило нову зливу запитань до дорослих, з чого тато весело сміявся навчили грамоті, на свою голову. Більшість з того, що читав була мені незрозумілою, крім байок, звичайно, але значну частину свого життя я потім повертався до прочитаного, після набуття нових знань, що на мою думку стосувались незрозумілого. На жаль, таке безсистемне читання сприяло тому, що у моїй свідомості довго існували і хибні уявлення про деякі речі, а може і зараз ще вони є. Мабуть "Кобзар" особливо полюбився мені через коментарі, що сприяли дещо кращому розумінню читаного, хоч і тут не обійшлося без батька та без перечитування протягом багатьох років.