А поки я був малий, мені батьки роз'яснювали, що треба жаліти ялинки і не вирубувати, бо так і ліси пропадуть. Для боротьби зі звичаєм ставити новорічну ялинку навіть було створено дитячу організацію ЮДЛ — юні друзі лісу, що її діяльність активізували перед кожним Новим роком, про що мені читали з московського дитячого часопису "Мурзилка".
Напровесні наступного року контроль наді мною з боку мами та бабусі значно зменшився, мені дозволялося гуляти по садибі та навколо її, тільки мусив не забігати так далеко, де не чути маминих закликів на обід та вечерю. Це дозволило мені детально обслідувати садибу та будинок у якому ми жили. Я нишпорив по всіх закутках саду, знаходив там цікаві квіти, всякі викинуті речі, що я приносив додому та розпитував батьків про їх призначення. Одного разу я знайшов у нашому домі пусту закриту веранду, і через вікно побачив стоячий посеред неї якийсь чорний ящик на фігурних ніжках, що своїм чорним кольором та тими ж ніжками був схожий на піаніно, музикою якого супроводжували демонстрацію тодішніх кінофільмів. Розпитавшись батьків я довідався що то труна у якій понесуть нашу домовласницю Гіллершу на цвинтар, коли вона помре. Вже значно пізніше я довідався про обряд єврейського поховання і що наша хазяйка, яка вважала себе визначною особою, не бажала лежати у труні, що в ній перенесено безліч простих євреїв, тому зробила собі персональну труну, що чекає свого часу на веранді. Це я вперше почув про смерть та про поховання і мене страшенно зацікавило, як почувається померлому у труні, тому я знайшов спосіб залізти до тої веранди, підняв віко , ліг у труну та закрився. Через щілини у моє сховище попадало світло, тож страшно не було, але мені не сподобався запах дощок, я виліз, обтрусив з себе тирсу і пішов. Коли я повідав про свою пригоду батькам, вони вирішили якось обмежити мою свободу, мені добряче виговорили і попередили, щоб нікому про це не розказував, бо ображена Гіллерша може відмовити нам у наймі помешкання і нам ніде буде жити. Довелось мовчати.
У 1930 році з весни і до початку зими , наша сім'я мешкала у слободі Велика Мукша (тепер село Велика Слобідка), за кільканадцять кілометрів від Кам'янця, на Дністрі, по якому тоді пролягав кордон з Румунією. Там мій тато працював головним агрономом радгоспу "Наддністрянський інтенсивник".
Саме там я побачив як росте хліб наш насущний, що у тому радгоспі складався з пшениці, жита, вівса, гречки, кукурудзи, сої. Вирощували там і тютюн. Я навчився відрізняти зернові різних видів, познайомився з деякими характерними технологічними процесами збирання та обробки цих культур —-— жнивами серпом, косінням самоскидкою, в'язанням снопів, укладкою копиць, обмолотом, віянням, збиранням та пров'ялюванням тютюнового листя. Мама розпитувала тата про сою, що, мабуть була їй незнайома, чого про неї багато говорять та намагаються всюди сіяти. Тато ж розказував про величезну кормову та харчову цінність сої. Опісля і в школі нам про неї немало розказували і у якомусь підручнику вона згадувалась, як "рослинна корова". Мабуть, це і закріпило в моїй пам'яті розмову батьків, тим паче, що і у селах і в Кам'янці підсмажене зерно сої використовували тоді як ласощі нарівні з соняшником та підсмаженою кукурудзою. У Мукші мама моя поралась на кухні та активно діяла у драматичному гуртку місцевого сільбуду, блискавично опанувавши українську мову, а я, поки не заприятелював з місцевими дітлахами, частенько супроводжував батька у його польових поїздках на фаетоні, розпитував його про побачене і він роз'ясняв мені все що мене цікавило.
Підчас однієї вранішньої поїздки, я прокинувся від сну у фаетоні, почувши розмову батька з кимсь. Як виявилось це був прикордонник, що вартував дорогу, розпитував батька хто він та куди їде. Задовольнивши цікавість москаля, як тоді у нашому селі називали солдатів, ми рушили далі і виїхали на пагорб, з якого побачили Дністровську долину покриту ранковим туманом, з якого стримів зруйнований залізничний міст, дві частини якого з паротягом та вагонами на них лежали кінцями у річці — сумна пам'ятка громадянської війни. Праворуч з танувшого туману проглядало село — те саме до якого у революційні свята з Кам'янця приїздив поїзд з демонстрантами, що мітингували біля в'їзду на зруйнований міст, посилаючи прокляття "боярській Румунії", про що я по кількох роках вичитав у "Старій фортеці" В.Беляєва.
Через деякий час я перезнайомився з місцевою дітворою і вже не потребував батьківської опіки, став бавитися з новими приятелями, перш за все дітьми з сусідської сім'ї Юр'євих — їхня старша дочка була мого віку і стала мені найбільшою приятелькою. Позбавившись мене як супутника, батько став їздити по ланах верхи, що викликало незадоволення матері через псування одягу від тої їзди.
Радгосп у якому ми жили було засновано на місці маєтку з панським будинком, що мав терасу та портик грецького стилю по коротшій стінці будівлі. Перед портиком був партер невеликого парку, за парком Дністер. У ті часи в будівлі була прикордонна застава, на терасі було робоче місце днювального, до якого дітвора частенько бігала подивитись на його вбрання, зброю та побалакати. Оскільки днювальні не знали української мови, то я виконував роль перекладача у необхідних випадках і, як тепер кажуть, сприяв цим міжнаціональним контактам. Коли ж з'являлось начальство, нам доводилося іти геть з тераси, проте коли начальство зникало ми знову спілкувалися з днювальним. Щоправда, по радгоспу ходив поголос про погану вдачу начальника застави та його жінки, але на наших візитах це не відбивалося. У начальника був син, років на три старший за мене, який не спілкувався з місцевою дітворою, мабуть теж через мовний бар'єр, та зо мною він законтактував, водив до себе додому, у службові приміщення застави, показував зброю, набої. Проте сердечності у наших взаєминах не було — цей панич (мене теж називали паничем, але не у Мукші) не приставав до наших сільських забав, не ходив босим, не вживав "не прийнятих у Версалі" виразів, що ми їх набрались від радгоспних конюхів, наших улюбленців.
Трохи осторонь від застави на схилі стояв будинок у якому містились наша квартира та контора радгоспу. З боку застави це був перший поверх, а з протилежного другий, бо там був ще й перший поверх на якому була квартира Юр'євих та одна з радгоспних комор. Цей бік нашого будинку виглядав на господарський двір, з лівого боку якого були стайні, з правого кузня та стодола. Двір використовувався то як тік, то як майданчик для всіляких кінських справ, тощо. А ще на ньому побудували за нашого там перебування "холодну" для порушників кордону — будівлю на 10-12 квадратних метрів. Порушники ж самі і будували.
Одного дня все село загомоніло про незвичайну пригоду —напередодні вечором, до одної хати нашої Мукші зайшли два румунські унтер-офіцери і спитали в хазяїна, де у цьому селі міститься радянська влада. Той розказав їм як дістатись до сільбуду (клубу), а коли вони рушили у тому напрямку, побіг на заставу сповістити про порушників кордону. Коли ж прикордонники наблизились крадькома до сільбуду, який цього дня не працював і був замкнений, вони почули як румуни грюкають у ставні та лаються на адресу і радянської влади і того дядька, що обманув їх. На вигук "Стой, руки ввєрх!" вони виконали цю вимогу та сказали "Ну ось і влада." Протягом наступного дня стало відомо, що це українські хлопці з нашої ж губернії, які у громадянську війну працювали у Бессарабії та там і залишились по війні, потрапили до румунського війська, відслуживши найнялись у прикордонники та врешті решт вирішили дістатись рідних країв. Через день їх відправили пішки до Кам'янця, під конвоєм, звичайно. Проводжало їх все село, мабуть крім мене, бо мама побігши на те видовисько замкнула двері під моїм носом, як то кажуть. Прийшовши з цих проводів мама все бідкалася жаль хлопців, такий дощ був учора, грязюка страшна, як бідні "румуни" намучаться. Батько ж спитав, а чого ж ти пожаліла румунів, а не конвоїрів, що мусять ще й зброю нести на собі.
Це літо залишило у моїй душі і страшні спогади... Якось компанія малечі, до якої я належав, впіймала кошеня та почала його мордувати. Спочатку кинули його у бочку з водою, аби втопити, але кошеня спритно видобулось з бочки та кинулося втікати, тоді його загнали у кут між двома стінами і почали жбурляти у нього камінням. Я відчув, що робимо ми щось погане, але згадав про те як мама проганяла це саме кошеня з нашої кухні, називаючи його злодіюкою, і ця згадка упевнила мене, що нічого поганого у вбивстві кошеняти не буде, тож і став жбурляти каміння намагаючись краще влучити в нещасне кошеня. Але, коли за деякий час я побачив його всього у крові, з перебитими задніми ногами, що спинаючись з останніх сил на передні, з незвичайно широко розкритим ротом, з якого виходило ледь чутне шипіння, дивилось на своїх вбивць широко ж розкритими очами у яких вгадувалась невимовна туга, в мене опустились руки, я весь затремтів і побіг подалі від цієї страшної картини... Через деякий час я вирішив — піду до мами, сповіщу її про загибель кошеняти злодіюки, вона мене похвалить і я заспокоюсь... Мати ж на мої слова розплакалась, пожаліла нещасну тварину і сказала, що якби знала, до чого спричиняться її слова, то ніколи б їх не сказала... Так що розмова з мамою не принесла спокою моїй совісті і спогад про вбивство кошеняти мучає мене і досі...
Довелося мені стати свідком ще одного вбивства. Якось, підчас моїх відвідин днювального, до нього підійшла розгнівана дружина начальника застави і попрохала перестріляти цуценят службової собаки, бо вони з'їли(саме так було сказано) кілька носовичків, що сохли після прання на вірьовці. На час цієї розмови цуценята були коло своєї матері, що була прив'язана у парку навпроти поста днювального. Пані начальниця дала солдату пачку малокаліберних набоїв. Одержавши набої солдат спохмурнів, взяв гвинтівку й прогнав мене додому. Ще не дійшовши до нашої оселі я почув постріл і за ним одразу жалібне скавучання, на ці звуки вискочила моя мама та забрала мене до кімнати, позачиняла вікна, аби не так чути постріли та скавучання, що було чутно з усіх сторін, бо конаючі цуцики розбіглись у різні боки.