Адік сказав, що боїться йти, сказав іди ти першим, якщо там нічого страшного, то вернешся і підем разом. Я відважно пішов, але пройшовши два марші, огороджені суцільними кам'яними стінами, я опинився у становищі, коли мені стало видно тільки стіни, східці та небо і стало якось моторошно, тож я подумав, а чого це я один маю тут ходити, хай і Адік іде, удвох буде веселіше. Я крикнув "Адіку, ходи сюди, тут не страшно!". Не почувши ніякого відгуку, я піднявся назад, дивуючись, чого мовчить мій супутник. Піднявшись, я не побачив ніяких ознак того Адіка, зрозумів, що мене обмануто, гірко заплакав від образи та пішов додому.
Проходячи через в'їзд на міст, я впевненим кроком пішов у напрямі смугастої будки, стоявшої збоку вулиці, бо мама вчила "коли загубишся, зразу звертайся до міліціонера", "а що це – загубишся?" питав я "Ну, коли опинишся у місті сам, без дорослих.". Отож сталася саме така ситуація і я йшов до будки з міліціонером. Бідний міліціонер аж засмикався (їй-бо пам'ятаю!) побачивши гірко плачучого малюка, трохи оговтавшись став розпитувати як моє ім'я, прізвище, де живе моя родина, я у відповідь показав напрямок на нашу оселю, назвав адресу та розказав як йти додому.
- То хіба ж загубився, коли все знаєш? Йди собі до мами!
- А мама сказала звернутись до вас! —
- Так ти ж звернувся і я тобі кажу, йди додому!
Поки тривала ця розмова, зібралась юрба цікавих, аж з неї вийшла якась жінка та каже:
- Прошу пана міліціянта, я знам теґо хлопака. То пана аґронома син. Ми відведем єґо додому.
"Ми" то була групка поляків, які йшли звідкісь додому на Руські Фільварки. Пустили мене поперед себе та йдуть ледве-ледве, про щось пристрасно балакаючи. Я подумав чи я справді такий безпомічний, що вони мусять вести мене додому, наддав ходу і прийшов до зарюманої матері, котра зразу ж прив'язала мене до столу у вітальні мотузкою, щось коло метра, мабуть, завдовжки. Тільки вона пішла на кухню, я підняв плечем стіл, зняв з його ніжки зашморг і став вільним, та раптом почув голос моєї бабусі, батькової тітки, і скоріше знову причепився до столу. Зайшла бабуся і стала докоряти мені за мою погану поведінку. Аж тут з кухні долинули голоси і серед них обурений голос моєї мами. За хвилину все стихло, мати зайшла до вітальні та повідомила, що то приходила компанія, яка взялася довести мене додому і сповістила про мою втечу від неї, тож мама сказала кілька теплих слів тій компанії.
Мій потяг до мандрів невдовзі був задоволений мамою, що цього ж року поїхала зо мною у Сталінград, аби показати свого первістка батькові та мачусі, що там мешкали. Їхали з пересадкою і одного холодного сонячного ранку я опинився у Києві на майдані перед якоюсь велетенською спорудою з дощок, де мене залишила мама, що пішла щось робити з залізничним квитком, наказавши мені стояти на місці і не рипатись, що я й виконував, лише повертаючись навколо вертикальної осі аби роздивитись що діється навколо, бо звідкись сильно гуло. Людей поблизу не було, тож і спитати ні в кого. Аж тут прибігла мама, схопила мене за руку і ми побігли кудись. На бігу вона на мої запитання відповіла, що дошки то "лєса", а гуде аероплан, як тоді називали літак, показала рукою кудись на небо, та я не роздивився, бо мати дуже спішила. Вже за кілька років потому мати дала розшифровку цим спогадам: було це на привокзальному майдані, у риштуваннях ("лєсах") був вокзал, що тоді будувався. А ще за кількадесят років, проходячи по привокзальному майдані Києва, я згадав, що те гудіння, що зустрічає мене у Києві я вперше почув ще у трьохрічному віці — гула електростанція, Підчас перебування у цьому місті я неодноразово бачив широченну Волгу, всю у райдужних плямах, пароплави на ній, залізницю на березі, базар на розташована поряд. Їдучи з Києва ми десь проїжджали тунелі та похмурі брудно-жовті скелі вздовж залізниці — на Донбасі, як я згодом довідався. Дуже сподобався мені освітлений трамвай у Сталінграді, що ним ми їхали з вокзалу того ж таки, мабуть, дня, з нікельованою вертикальною трубою, до якої було припасовано сидіння водія трамваю, сам водій з вусами, дзвінки та гуркіт. човнах тепер такого не побачиш. Ми з мамою переходили по дошках з човна
на човен у пошуках потрібного товару, кавуни для продажу плавали просто у воді між човнами...
Одного разу я бавився у дворі, дідусь лагодив паркан, а з другого боку паркану на нього видряпався сусідський хлопчик мого віку та здивовано
— саме так це мені запам'яталося, дивився на мене. Коли за багато років по тому, я розказав дідусю, що все життя мене мучить цей спогад чи справді хлопчик дивувався, а, якщо так, то чому? Дід засміявся і сказав, що цей випадок і йому закарбувався у пам'яті на все життя, бо він вперше почув від свого онука українську мову, та ще й незвичного для нього діалекту. Дідусь поліз у якусь свою течку, знайшов якогось старезного папірця і прочитав: "Хлопчик, злапай мені метелика!". Саме так я звернувся до того сусіди, бо метелик, за яким я ганявся полетів у його напряму. Вжив я українську мову мабуть за звичкою спілкуватись нею з людьми сільського вигляду, бо з перших своїх слів, як казала моя мама, я спілкувався російською мовою з нею та татом, а українською з нянею Явдохою та сільськими родичами з не далекого села Адамівки, де мешкав мій дід та батькові брати з своїми сім'ями. На превеликий жаль, мій сталінградський дід не віддав мені папірець з моїми словами, а по смерті дідуся десь ділася і вся його течка.
Дідусь якось повів мене до пічника, якому був винен три рублі і, залучивши мене до розплати з пічником виклав мені, трирічному, перший урок з економіки. Тоді я вперше довідався, що гроші це міра затраченої праці, що дозволяє пічникові за його працю, потрібну нашій сім'ї, одержати те, що потрібно його сім'ї, але відсутнє у нас.
На день народження у Сталінграді мені подарували іграшкового літака, але я зовсім не пам'ятаю як він виглядав. Може саме цей літак став першою моєю технічною іграшкою. А після повернення до Кам'янця мені подарували модель автобуса. Мене дуже зацікавило, що ж у того автобуса всередині. Розуміючи, що й інших дітлахів це цікавить, я зібрав невеличку компанію і з нею заходився розбирати цей автобус, але мама у кімнаті почула тріск і вискочила подивитись, яку ще шкоду робить її синок і вжила відповідних заходів. Але я вже встиг роздивитись, що мій автобус це тільки кілька шматків дерева зібраних докупи у формі автобуса, я ж сподівався розібравши іграшку побачити з чого складається справжній автобус. Sancta simplicitas!
Восени цього ж таки 1929 року я познайомився з релігією. Батьки мої були переконаними атеїстами, мама навіть у другому поколінні. Тож вони мене не охрестили, чим зіпсували взаємини з тьотею мого тата, виростившою його по смерті матері, що сталася у 1902 році. Але за два тижні бабуся прийшла миритися, запропонувала свою допомогу у моєму вихованні, прийнявши умову не залучати мене до релігії . Років зо два вона щоденно бувала у нашій сім'ї, водила мене на прогулянки, читала та розказувала казки, байки. Була у мене і няня бабусиного віку, але вона чомусь запам'яталася мені тільки у кімнатній обстановці. Ця добра жінка залишилась в моїй пам'яті тим, що кілька разів розказувала на моє прохання казку про ІвасикаТелесика, яка мені дуже подобалась і тим, як я до неї лащився, коли вона нездужала.
Одного разу бабуся ведучи мене додому з прогулянки зайшла зі мною до церкви, що й досі стоїть на Руських Фільварках. Залишивши мене коло дверей, вона пішла ставити свічки коло якихось картин, так я сприйняв ікони. Роздивляючись навкруги я помітив кілька бабусь що стояли навколішки, щось шепотіли, хрестилися та, як мені здалося, били чолом по підлозі . Коли бабуся привела мене до мами і пішла по своїх справах, я у своєму куточку став і собі хреститися та бити чолом підлогу аби виявити, що при цьому почувається. Мама цього не бачила, бо поралася на кухні, але батько, прийшовши з роботи, застав мене за цим заняттям, розпитався з якого дива я таке роблю, розтлумачив, що то заняття не для малих, а що воно й до чого, я довідаюсь, коли підросту. Після я став свідком і розмови батька з бабусею, коли він докоряв їй, що вона не виконує домовленості про моє атеїстичне виховання. Бабуся виправдовувалася тим, що вона нічого мені не поясняла, теж казала що я замалий для розмов про церкву, але й помислити не могла, що на мене так вплине відвідання церкви, залишити ж мене надворі забоялась, бо з німецької школи, що була навпроти церкви, вирвалась саме у цей момент юрба школярів на перерву. До речі, коли ми вже йшли від церкви бабуся назвала мене по імені і німецькі школярі, почувши моє ім'я, оточили нас і виказували своє дружнє ставлення до мене, хоч бабуся їм відразу пояснила, що ми не німці.
Ось так я довідався, що, крім нашої сім'ї, наших родичів та поляків, існують ще й німці люди, які балакають по-своєму, незрозумілою для нас мовою і що в мене німецьке ім'я. Про існування інших націй я довідався досить пізно — у шестирічному віці.
Якось мій тато дістав з шафи якусь темну скриньку, щось з нею зробив і вона стала схожа на маленьку гармонію. Я спитав чи збирається тато щось заграти, він засміявся, поставив цей предмет на стіл та запропонував глянути на нього ззаду. Глянувши я побачив дуже красиве зображення саду, що був за вікном, тільки чомусь догори ногами. Я попрохав батька перевернути цю штуковину, аби побачити зображення у нормальному стані. Він, посміхнувшись зробив це і весело засміявся, коли побачив мій подив, що зображення не перевернулося. Так я познайомився з фотоапаратом. Невдовзі мене стали готувати до зими — купили мені зимове пальто та шапку і тато сфотографував мене убраного в них, не зваживши та побоювання матері, що я упрію, бо день був дуже теплий. Наприкінці цього ж року мені поставили новорічну ялинку, що справила на мене незабутнє враження як і одержана тоді ж з Сталінграду посилка з іграшковим поїздом. Кілька років по тому я згадував цю ялинку і жалів, що більше її мені не ставлять настали часи коли новорічна ялинка у родині сприймалася радянською владою, як ознака нелояльності до неї, про це я довідався пізніше, вже коли зняли заборону з ялинок.