Вийшовши на пенсію оселився з дружиною Марією та дітьми у Білгороді в будинку, що побудували його батько та моя тьотя Сіма, вийшовши на пенсію у 1959 році. Красуня дочка Дмитра та Марії, Єлена, живе з своєю донькою у Обнінську після розлучення з чоловіком. Їхній син Олекса працював у Балхаші після закінчення Московського інституту кольорових металів, одружений, має двох синів, у 1996 році перебрався з сім'єю до батьків у Бєлгород. Дочка Миколи Мокійовича стала письменницею у Москві зараз на пенсії, самотня.
На похованні Миколи Мокійовича у 1974 році я познайомився з його паризьким небожем виявилося, що його батько рідний брат Миколи Мокійовича, повіривши повоєнній сталінській амністії білоемігрантам повернувся з сином (дружина померла) до Радянського Союзу, не зважаючи на перестороги своїх французьких друзів, що його буде репресовано. Хай так, казав він зате Олег надбає батьківщину. Що ж, таки правда посадили старого і з 1948 року він відсидів 5 років, поки не помер Сталін. Вийшовши з ув'язнення він прожив ще два роки... Олег же закінчив факультет іноземних мов Ростовського університету і став перекладачем з французької на російську та навпаки. Відвідуючи літературні вечори у Москві, куди він перебрався коли там виникла потреба у перекладачах з французької після розвалу колоніальної французької імперії, Олег дізнався про існування письменниці Тарасенкової Наталі Миколаївни. Він зателефонував їй і спитав ім'я її діда. Вона відповіла "Мокій, а в тім, до чого це?". Олег сказав а до того, що ми з вами, майже напевне, двоюрідні брат та сестра. Так парижанин відшукав родичів. За життя Сталіна його батько остерігся шукати брата, аби ще й йому не завдати лиха.
Донька тьоті Сіми коли підросла захопилася музикою і вивчилась у Алма-Аті на вчительку музики, попрацювала трохи у Балхаші, потім переїхала до вийшовших на пенсію батьків до Білгорода, а коли там стали очікувати на приїзд Дмитрової сім'ї, знайшла собі місце вчительки музики у Павлограді, де й одержала однокімнатну квартиру, що в неї прийняла і свою маму, після смерті Миколи Мокійовича. І жили мої найближчі родички у злагоді удвох, поки не померла тьотя Сіма у 1990 році. Тепер і наша Елочка теж пенсіонерка, регулярно відвідувала нас з дружиною, допомагала і допомагає нам і мені і підчас хвороби дружини і після її смерті.
Брат моєї мами Валеріан по закінченні шкільного навчання подався у Ленінград за подальшою освітою. Там же став працювати у якійсь установі, що розробляла електронну військову техніку. Жив він бідно, недоїдав і у результаті цього та впливу сумнозвісного ленінградського клімату захворів на туберкульоз легенів. Через це змушений був перебратись у Москву де продовжував працювати конструктором електронної апаратури знову таки на оборонному підприємстві, оселився на станції Сходня за 30 кілометрів від столиці. Мабуть саме тому його батько підшукав собі оселю неподалік Сходні, у Крюкові, про що згадувалось. Валеріан одружився, та шлюб був нетривалий, чогось не вдався... У 1939 році знову одружився з небогою своєї мачухи Соколовою Іраїдою Валерієвною, студенткою Симферопольського медичного інституту. Влаштувавши з чималими труднощами її перехід до одного з московських медичних ВНЗ'ів, дядько з молодою дружиною перебрався до Митищ за 20 кілометрів від Москви де їм надали кімнату у двокімнатній квартирі поряд з новою Валеріановою роботою — Центральним Науково-дослідним та випробувальним інститутом Червоної Армії. У 1940 році народилася дочка Наталя. Побоюючись труднощів з малою дитиною, сім'я не зважилась на евакуацію восени 1941 року, але і Валеріан і його дружина до самої смерті з жахом згадували, чого їм прийшлось витерпіти у кинутому напризволяще місті і якою ціною вони все таки вигодували свою доньку... На щастя це лихо тривало недовго і з нового 1942 року стало трохи легше жити, бо фашистів відігнали від Москви. По війні Валеріан, у пошуках кращої долі переїхав у підмосковне селище Фрязіно у якому створювався великий науково-дослідний центр електровакуумної промисловості. У 1949 році дядькова сім'я перебралася туди у велику — квадратних метрів 25, чи не більше, кімнату, але знову у комуналці. 1950 року знайшлась у них ще одна дочечка Надія. Років за п'ять родина одержала нормальну трикімнатну квартиру. Валеріан був дуже освіченою людиною, ерудитом, захоплювався фотографією, був знаний у Фрязіні як переможець міських та інститутських фото конкурсів. Валеріан помер у 1959 році, дружина його Іраїда у 1972. Дочки їх повиходили заміж, народили дітей, живуть у гарних квартирах у Фрязіні. Дочка Наталі Катерина вже інженер і теж мама. ЇЇ братик Дмитро живе з мамою, батько його передчасно помер. У Надії син Сергій.
Моя дружина, Анфіса Олексіївна, за батьком Кузнєцова старша (1923 року народження.) з чотирьох дочок Кузнєцова Олекси Івановича, селянина, та його дружини Фаїни Степанівни, уродженої Рязанової дочки ремісника, народилася у селі Укан Ярського района Удмуртії.
Олекса Іванович, що народився 30 березня 1898 року був сьомою дитиною у своїх батьків єдиним довго очікуваним сином. Мав освіту в обсязі церковноприходської школи, працював у сімейному господарстві, у 1917 був призваний до війська, потрапив до Семенівського полку лейбгвардії, встиг побачити один раз царя і за кілька місяців повернувся до селянського життя, десь у 30-х роках вступив до колгоспу, якийсь час головував у ньому, керував об'єднанням підприємств з первинної переробки льону з гучною назвою "Льнозаводи" поблизу містечка Яр. Коли 1937 року одне з цих підприємств від чогось згоріло, його було звинувачено у шкідництві і, за 58 статтею тодішнього карного кодексу Росії, засуджено до 10-ти років таборів. 1939 року Олексу Івановича було звільнено і реабілітовано. З того часу і до виходу на пенсію він працював у системі "Заготскот" керівником пункту, керівником районної контори у Кіровській області в селищі Зуєвка, згодом у селі Мухіне.
Фаїна Степанівна мала освіту в обсязі гімназії та фармацевтичної школи і деякий час працювала провізором, в Зуєвці працювала діловодом у школі, в Мухіному стала домашньою господаркою.
У 70-х роках батьки моєї дружини переїхали до однієї з дочок — Ніни у Кірово Чепецьк, де і померли і там поховані.
Друга їх дочка 1926 року народження Людмила, здобула освіту зубного техніка, 1944 року її було направлено на роботу у Бурят-Монголію, підчас війни була донором. У Бурятії після війни вийшла заміж, на початку 50-х з чоловіком, Красиловим Радієм Івановичем, перебралась до Іжевська де бездітне подружжя невдовзі розпалося. Після переїзду батьків у Кірово-Чепецьк теж переїхала туди, помінявши своє помешкання, а навесні 1999 року померла.
Третя дочка, 1928 року народження, Ніна, закінчила у 1950 році Іжевський Медичний Інститут разом з своїм чоловіком, що з ним побралася у 1949 році. Тоді ж їх було направлено на роботу у Залізничний район республіки Комі, звідки вони через три роки переселились до Кірово Чепецька і стали працювати у поліклініці місцевого хімічного заводу, де працювали тривалий час і пенсіонерами. Нінин чоловік, Леонід Миронович Овчинніков, все життя уникав керівних посад після завідування "комічною" лікарнею, відбивався від запрошень вступити до комуністичної партії, але все ж за сумлінну працю був удостоєний у 1973 році звання Героя Соціалістичної праці. Донька їхня Ольга, 1953 року народження, після закінчення інституту у Пермі, працює інженером на тому ж хімзаводі, вийшла заміж у 1996 році.
Четверта дочка, 1938 року народження, Маргарита, закінчила 1961 року Житомирський Сільськогосподарський Інститут, влаштувалась на роботу до якоїсь сільськогосподарської установи в Іжевську, добре себе зарекомендувала, як працівник, за що її було нагороджено путівкою у якийсь кавказький будинок відпочинку, звідки приїхала вже одружена по документи, одержавши які, поїхала до свого чоловіка — шахтаря у місто Шахти, де й мешкала до 1996 року. Чоловік Маргарити, Веніамін Батькович Касторнов загинув у автомобільній катастрофі на своїй машині восени 1982 року. Донька Маргарити і Веніамина Лариса, народилась у 1962 році, закінчила середню школу та Новочеркаський Індустріальний інститут, одружилась з своїм однокурсником Ульяновим, мешкає в Новочеркаську, де й працюють обоє, але зараз виховує двох синів сама — сім'я не склалася. Тепер і Маргарита, продавши своє шахтинське помешкання купила собі квартиру у Новочеркаську у будинку навпроти доньки і там живе.
ДИТИНСТВО
Себе я пам'ятаю з 1929 року, тобто з третього року життя. Тоді наша сім'я мама, тато та я, мешкала у Кам'янці-Подільському на Шевченківській (колишній Житомирській) вулиці 61 (тепер 57). Найперший та найболючіший мій спогад про те, як ми з двоюрідною сестрою Вандою побігли брукованим двором, що спускався вниз до брами. Я за щось зачепився, впав обличчям на бруківку, добряче розбив і носа, і губи, і вилиці. Було дуже боляче і я плакав, особливо у дворі та у поліклініці де змащували мої рани йодом. З цього ж двору я рушив у свою першу мандрівку містом, на запрошення свого приятеля Адіка (Адольфа), без дорослих. Справа у тому, що нам дуже кортіло спуститись у каньйон річки Смотрич, що вздовж нього тягнеться наша однобічна вулиця, відокремлена парком від того каньйону, де на 35ти метровій глибині тече річка. Там в тій ущелині є оселі, ходять люди, співають півні, брешуть і день і ніч собаки, тож нам, малечі, дуже кортіло спуститись униз та подивитись зблизька на той цікавий світ, що мусимо спостерігати здаля згори. Батьки ж не хочуть нас туди повести та всіляко залякують тою прірвою, що до неї ведуть кілька пішохідних спусків з більш ніж двома сотнями сходинок.
Ось і прийшов одного разу мій приятель Адік сам, без мами, та й моєї мами не було вдома, і запросив мене піти з ним туди, униз. На моє зауваження, що мама і тато не дозволяють мені іти з двору без них, він сказав, що то пусте, це вони просто так кажуть. Я повірив йому, бо насправді не бачив нічого поганого чи небезпечного у тому поході (автомобілів тоді практично не було), тож ми пішли у напрямі Нового мосту, перейшли в'їзд на нього і пішли другим парком повз кафе з ставком і коло кам'яної фігури копії кисловодського орла, стали перед спуском.