У тамбурі нікого крім них не було, дядько при зброї, тож він і сказав "Хай так, а тобі що до того?". Солдат пояснив, що хоче допомогти своєму, бо на кордоні стоїть германська варта дуже прискіплива можуть і викрити шпіона, а він від наступної станції може привести дядька до кордону безпечним шляхом. Дядько погодився і пішли вони від першої ж станції в сторону кордону, коли ж відійшли трохи, солдат став вимагати дядьків пістоль, мотивуючи вимогу побоюванням щоб дядько його не вбив, як небажаного свідка, після досягнення кордону. Тоді дядько закинув пістоля у болото, що було поряд з дорогою і сказав, що "тепер боятись нічого, пішли". Через деякий час поводир зажадав стати власником дядькового портсигару, віддав його дядько, хоч і не хотілося віддавати подарунок свого рятівника. А ще далі солдат зажадав документи, їх дядько відмовився віддати, натомість порвав їх на очах у поводиря, тож той покинув дядька та пішов назад до станції, що вже була ледь помітна. Дядько пішов далі на схід, за кілька десятків кроків спустився до якогось струмка, перейшов його і через деякий час натрапив на двох селян, що порались у полі, привітався, спитав, що то за село видко. "Калинівка" відповіли йому. "А яка Калинівка, австрійська чи руська?" "Яка тобі руська — українська!". Отак дізнався дядько про те що прийшов додому, перейшовши пересохлий Збруч і потрапив до Української Народної Республіки. Рідне село було неподалік, тож другого дня дістався Іван до батьківської оселі. У громадянську війну втручатися не став, бо не розібрався що коїться, правда став активним функціонером "Господарсоюзу" була така селянська організація, започаткована підчас цієї війни, що існувала і за радянської влади. 1925 року оженився на своїй односельці Марії Витківській, народилося у них дві доньки Ванда у 1926 році та Зоя у 1928 році.
Таким побитом, дядько Іван залишився селянином, не вийшов у пани, хазяйнування у нього теж не дуже вдавалося — якийсь був нещасливий: купить корову, а вона молока не дає, продасть — її покупець не нахвалить цю худобину, заведе пасіку бджоли загинуть. І на громадських посадах у спільних та колективних господарствах йому не щастило, спілкувався з людьми теж не дуже доладу, через принциповий, безкомпромісний та нестриманий характер. Може саме це й призвело до того, що у пошуках "ворогів народу" заарештували його у 1938 році, заарештовували його і раніше, у 37-му, за звинуваченням у контрабанді (адже від Адамівки до кордону було тоді лише 5 км), та випустили за відсутністю доказів. А 1938 року дядько дав привід для звинувачення у антирадянських настроях — він тоді був продавцем у ятці СільСТ і одного разу жбурнув одним з закуплених курячих яєць у дядьків, що вчинили у ятці бійку та влучив не в них, а у портрет Блюхера. Знайшовся якийсь Іуда, що заявив у НКВС, і дядько потрапив на Соловки. Згодом виявилося, що на момент зіткнення яйця з портретом, Блюхер теж був заарештований, або й розстріляний, але основана на цьому апеляція теж нічого не дала, як і попередні. 1942 року дядька, що захворів у таборі на епілепсію, виставили з Соловків. Оскільки вся Україна тоді була окупована німцями, він випросив собі прохідне свідоцтво у Куйбишев, де тоді знаходився український уряд, сподіваючись на допомогу або у влаштуванні, або у пошуках нашої сім'ї, з сторони доброго знайомого мого батька народного комісара землеробства Постоюка. Але у Куйбишеві цього комісаріату не знайшлося, він розташувався у Алма-Аті. Не маючи змоги виїхати до Алма-Ати, та одержавши на свій запит про нашу сім'ю до Центрального довідкового бюро на евакуйованих відповідь щодо відсутності у ньому відомостей про нас, дядько став жебракувати, ночуючи у під'їздах великих будинків, бо не міг влаштуватися на роботу — боялися брати. Жебракуючи він чімсь зацікавив якогось щойно випущеного з місць ув'язнення та реабілітованого солідного чоловіка, що влаштував таки дядька на роботу і у гуртожиток. Наприкінці 1944 року Іван повернувся до свого села. Ванда вже вийшла заміж та стала жити у Кам'янці, стали жити втрьох він, дружина та дочка Зоя 16-ти років, 1945 року народився син Микола. 1946 року почався голод через неврожай та відмову Сталіна брати від Америки допомогу Україні та Білорусі за умови контролю американців над розподілом цієї допомоги. Тому мої батьки, що були краще влаштовані, взимку забрали Зою до себе щоб було легше прогодуватись Івановій сім'ї. Зараз Ванда живе у Кам'янці у своїй хаті, має кілька дітей та багато онуків, що мешкають і у Кам'янці та по всіх усюдах. Зоя теж свого часу вийшла заміж, за свого співучня по вечірній школі Віктора Алексєєва, народила дочку Катерину, сина Григорія, мешкає у Підмосков'ї, поблизу Звенигорода з чоловіком, дочкою та онуком. Микола працював до армії у Харкові механізатором на будівництві, в армії одружився та після демобілізації оселився з дружиною у її батьків у Ставрополі. Там народився у нього син, але сім'я невдовзі розпалась і Кольо вернувся до Кам'янця Подільського, де опанував професію регулювальника на заводі ЕОМ, знову одружився з серйозною жінкою Світланою і має тепер ще трьох синів.
Другий син діда Левона, Михайло, хазяйнував разом з батьком, допоки не забрали його до війська на світову війну. У війську став унтер-офіцером, потрапив у полон до німців десь на польських землях, утік з табору, підчас втечі був поранений, переховувався у польській селянській родині до одужання, потому дістався додому, хазяйнував з батьком та братом, взяв собі дружину з того ж села Одарку (Дарку), не знаю прізвища, відділився від батька з Іваном. 1924 року народилася у цього подружжя донька Люба а у 1931 році син Анатолій.
Був дядько Михайло людиною веселою та привітною, як я його пам'ятаю, але було помітне деяке відчуження між Іваном та Олексою з одного боку та Михайлом з другого боку, чого не знаю. Невдовзі по арешті Івана, заарештували Михайла, з часу арешту і досі нема про нього жодної звістки. Люба вийшла заміж у сусіднє село за механізатора, там я побачився з нею у 1976 році. Анатолій після строкової служби в армії повернувся хворим та ще й віруючим штундистом і став єдиним мешканцем Адамівки, що користувався виключно російською мовою. Не пив спиртного, не палив, не цікавився дівчатами, став у селі лідером штундистської парафії, що у повоєнні часи утворилася з вдів загиблих на ній адамівців. Одного разу Анатолій за щось посварився з односельцями, ті його зв'язали та кинули зв'язаного під дощем, через що Анатолій захворів на запалення легенів, від чого й помер.
Наймолодший син Левона, Олекса, став змалку основним об'єктом піклування згадуваної вище Надії Вериньовської, що стала йому за рідну матір, померлу коли Льоньо був трирічним малюком. Коли він підріс, то вчився у школі, працював у батьковім господарстві та у 1917 році втік від батька до сільськогосподарської школи, що існувала в Умані коштом та стараннями багатого латиша чи шведа Дамберга. Навчання у цій школі для селянських дітей було безкоштовне, як і проживання у гуртожитку, це й привабило туди мого майбутнього батька. Напевне не обійшлося у цій батьковій акції без впливу тітки Надії та вчителів, бо Льоньо був кращим учнем у сільській школі. У студентські роки йому довелося і понаймитувати і бути мобілізованим у якусь з українських армій, дезертирувати з неї, потрапити з документами службовця міністерства фінансів УНР до більшовицької в'язниці, з якої його за кілька годин випустив трибунал, що складався з молодих євреїв у студентській уніформі, коли довідався, що хлопчина не шпигун, а студент, що добув ті документи, аби без перешкод добутись від Кам'янця до Умані на навчання. А ще за добу той студент натрапив на вояків УНР, які теж запідозрили його у належності до червоних, та й тут він якось викрутився. В решті решт у 1921 році Олекса закінчив Уманський сільгосптехнікум — так за радянської влади стала називатися сільгоспшкола. Згодом технікум було реорганізовано в Інститут, що існує і досі. Освіту, одержану у цьому технікумі було визнано вищою. Після закінчення школи Олекса деякий час працював у тому ж технікумі викладачем та завідував господарством технікуму, згодом у Рокитянській садово-городній школі на тих же посадах, у Кам'янці завідуючим підвідділом Окргосподарсоюзу. У січні 1925 року, після нетривалого перебування в Харкові студентом ветеринарного інституту, батько влаштувався до Луганської сільськогосподарської дослідної станції завідуючим плодово-декоративним розплідником. Ця установа користувалась популярністю у місцевого населення і тому Олексі приходилося частенько показувати своє господарство численним екскурсіям. Під час одного такого показу він познайомився з 19-річною кресляркою якогось з місцевих заводів. Це знайомство за два тижні перетворилось на шлюб з нею — Зінаїдою Андріївною Лобачовою. Молоде подружжя зажило життям, що у подальшому житті згадувалось моїм батькам як райське — серед квітуючих троянд... Та через деякий час виявилося, що через певний строк має з'явитись і третій член сім'ї. Зважаючи на серйозність очікуваної події та на відсутність поблизу будь-яких родичів, що могли б допомогти у цій справі, подружжя вирішило переїхати у Кам'янець-Подільський, поближче до тітки Надії, сподіваючись на її допомогу. Сподівання цілком виправдались і народився здоровий синок автор цих рядків, і тітка надавала молодому подружжю неоціниму допомогу, пораючи цього синка, хоч і була шокована відмовою батьків охрестити мене. Жила бабуся Надія не з нами, але перші два роки мого життя кожен день у нас бувала. Батько працював у Кам'янці агрономом у окружному земельному відділі.
Моя мати старша донька Андрія Мефодійовича Лобачова, 1881 року народження, техніка, що працював на заводах Царицина та Донбасу. Дід був з бідної донської козацької родини, що через безграмотність писарів та плутанину загубила своє прізвище — Матвєєви за одними джерелами інформації, Кучіни за іншими, і стала називатись Лобачовими за прізвищем сусіди — багатого землевласника, з яким у цієї сім'ї була тривала суперечка за землю. Змалку на передпліччі лівої руки у мого діда була поросла волоссям темна пляма — фіброма, через це він був увільнений від обов'язкової для козаків служби у війську, що й дало йому змогу вивчитись у Новочеркаську на техніка-конструктора.