Тепер в Черніві княжив Ізяслав.
***
Рано вранці сім вершників виїхали з Пролісок і, проїхавши декілька верст широким трактом, звернули на лісову дорогу до Боброва.
5
Вже більше місяця Слава жив у хатині Дартаза, після того, як той врятував його від розлюченого ведмедя і переніс до свого лісового житла. На щастя, Слава не дуже постраждав, ведмідь тільки нам'яв боки та не дуже глибоко поранив спину, до того як Дартаз зніс звіру голову. Лісовик пояснив, що хлопця виручив кожух і те що Ярослав, так він звав його, сказавши, що такому мужньому парубку не личить жіноче ім'я, не розгубився і всадив кинджал, на диво, прямісінько ведмедю в серце. "Рахуй ти і сам би з ним впорався, в серці була така величезна діра, – говорив Дартаз, розводячи руками, – звір через хвилину помер би сам." Слава не дуже добре пам'ятав цей поєдинок – прокинувшись від реву ведмедя, він вихопив кинджал і з переляку сам накинувся на звіра, встромивши кинджал по самісіньку рукоять.
– Гарний в тебе кинджал Ярославе, – вкотре казав лісний житель, роздивляючись його, – кажу тобі це як коваль, хоч і не дуже вправний, такого заліза я не бачив, тільки рукоять якась дивна... Чим вона покрита? Кажеш – пластмаса. Хмм... Перший раз чую, може щось магічне з інших країн.
Коли Слава трохи оговтався від ран і звик до пекучого болю від цілющої мазі, яку Дартаз, не жаліючи, мазав на його рани, він захотів порозумітися і дізнатись куди потрапив. Але дивна вийшла розмова, в якій чудернацька мова Дартаза, схожа на україно-російську та ще, можливо, з польським говором не дуже допомагала порозумінню. Єдине що з'ясував Слава так це про столицю держави – місто Кийград, може це був Київ, та іще Дартаз не славен, чи русин, а хном і прийшов цей народ на землі русинів років п'ятдесят тому. Дійсно, Дартаз, не зважаючи на міцну чоловічу статуру, був дуже малого росту, трохи вище пояса Слави, із зарослим чорним волоссям обличчям, тільки тирчав великий ніс і маленькі очі визирали із під мохнатих брів. Годував його цей лісовик, а точніше хном чи можливо гном, як про себе став звати Дартаза Слава, дуже непогано але одноманітно – ведмеже м'ясо чи суп з ведмежатини, приправлений різними травами та коріннями, іноді з грибами. Єдина незручність, ходити до туалету значило просто відійти подалі і сісти в кущах, тому вечором хлопець, ще не відійшовши від переляку, сидів в хатині і чекав ранку. На другий тиждень Ярослав, він вже почав звикати до цього імені, почав підозрювати, що невідомо як його занесло на тисячу років назад, коли вкотре слухав розповіді Дартаза, зраділого що з'явився співрозмовник, про князів, про лихих гулів і родичів, котрі загнали хнома чи гнома до глухого лісу. Та коли юнак поцікавився, чого це його вигнали, той лише щось не зрозуміле пробурмотів і замовк.
Одного теплого вечора вони засиділись перед невеликим багаттям на подвір'ї. Чорний пес лащився до хлопця, признавши його за свого, радів, що було з ким побігати і погратися. Дартаз, вкотре гостривши сокиру, будував плани і розповідав про можливе полювання на гуля, який чогось забрів до цієї місцевості.
– Ти, Ярославе, здоровий парубок, та гуль на дві голови вище за тебе, схожий на людину, та весь покритий довгим хутром. Живуть вони здебільше на півночі або в горах, дуже чутливі і підкрастись тихо до них неможливо, володіють звіриною магією, подивишся йому в очі і заціпенієш, а він тут тобі голову і відірве. Полюють на нього з собаками, ті його не люблять і відразу кидаються на гуля – в цей час руби його сокирою чи мечем.
Перевівши подих, гном покрутив сокирою в повітрі, з гордістю сказав.
– Ось цією сокирою я зарубав вже двох гулів. Якщо пощастить, то вполюємо з тобою ще одного.
Ця перспектива не дуже вабила Ярослава, але він промовчав, йому було так хороше, рани майже загоїлись, ребра вже не так боліли і тільки десь далеко крутилась думка про якесь зміщення часу і нереальність подій та було відчуття, що ось-ось він прокинеться.
– Правда, деякі шляхетні пани збирають люд з собаками і ті гонять гуля на лучників, а ті вже розстрілюють його, – продовжував Дартаз, – але хоробрі воїни так не роблять.
Слухаючи гнома, Ярослав спостерігав як над верхівками дерев підіймався повний місяць. Раптом він помітив невелику зірочку, яка рухалась біля місяця. "Супутник", – промайнула думка. Та зірка швидко виростала в розмірах і стала сяяти наче маленька планета, а потім, потрохи зменшуючись, заховалась за луною. Ярослав, вже не дуже прислухаючись до Дартаза, почав спостерігати за небом і не побачив жодного знайомого сузір'я. А через деякий час знову з'явилась рухома зірка, схоже вона швидко оберталась навколо місяця.
– Що це? – перебив Ярослав, розповідь гнома про велику цінність хутра гуля.
– Де? – не зрозумів той та побачивши куди вказує рука хлопця, повів плечима і відповів.
– Це Прана. До речі, її не часто побачиш так добре.
– У мене дома такої Прани немає, – з тривогою в голосі сказав Ярослав.
– А в нас є. Правда з'явилась вона зовсім не давно, за часів Великого потопу і Великої зими, десь сорок тисяч років тому. Страшний був час, стільки людей загинуло, тоді і гулі з'явились, декотрі говорять, що вони нащадки первісних людей, тому м'ясо їх не можна їсти.
Ярослав з жахом почав усвідомлювати, що він зовсім на іншій Землі і потрапив чи до паралельного світу, чи до іншого куточка Всесвіту. Хоч йому доводилось читати фантастику, науково-популярні книги, дивитись по телевізору різні програми про невідоме і загадкове, але щоб самому опинитись в такій ситуації... І рухнула перепона в його мозку, він зрозумів сталося незбагнене, його занесло в зовсім інший світ. Про це він і раніше здогадувався, та боявся визнавати, гнавши тривожні думки. А причиною всьому схоже був кинджал, який може бути ключем до інших світів і вимірів. Врешті треба було все-таки колись визнати, що не так просто миттєво перенестись із засніженої зими до теплої весни, значить відбулося щось надзвичайне і потрібно з цим змиритися. Усвідомивши це, йому стало трішечки легше та і молодість брала своє, треба лише було призвичаїтись до нового життя. "Перше що треба зробити, – подумав хлопець, – розпитати докладніше про цей світ у гнома Дартаза і тоді можливо знайдеться шлях додому".
Вночі Ярослав довго не міг заснути, він розмірковував про роздвоєння особистості, що десь ходить другий такий хлопець, якого звати Слава і той, можливо, в Одесі з матір'ю або спить вдома в селі Великі Сливи. А може там вже його розшукують? Відправили скрізь його фото і навіть показують на телебаченні. Ярослав, він вже подумки почав себе так називав, неспокійно крутився на скрипучому ліжку, слухав похропування Дартаза на величезному сундуку і вирішив вранці добре роздивитись кинджал, можливо, знайдеться якась відгадка його переміщення в цей світ, кляв себе, що не послухав діда – треба було спочатку прочитати його листи.
Вранці, після сніданку холодною ведмежатиною з брусничним чаєм, Ярослав почав розказувати свою історію Дартазу. Спочатку трохи затинаючись, підшуковуючи потрібні слова, а потім все впевненіше він розповів про свою пригоду. Дартаз спокійно, не перебиваючи, вислухав його і після короткої паузи, пригладивши п'ятірною свою кудлату бороду, сказав, що насправді він очікував на щось подібне.
– Розумієш, Ярославе, мені відразу здалось дивним твоя поява тут. Це невеликий острівець лісу серед боліт і озер, я знаю тільки один шлях, щоб потрапити сюди і проходить він повз мою хатину, так що я тебе відразу помітив би. Може взимку, коли замерзають болота, можна через них потрапити сюди, та і то невпевнений. А твої дивні речі, як запальничка, чи твоя одежа, інший говір... Так що я тобі вірю. Чого тільки не буває на білому світі, тим більше, мені здається, ти не перший хто так потрапив в наш світ.
– Як не перший? А хто ще? Невже я зможу вернутись назад? – здивовано, але з надією запитав Ярослав.
– Ну... Дорогу назад не знаю, я ж не маг. Та наскільки я чув і друїди, і волхви, і жерці вогнепоклонників, щось подібне витворяють. Так що якщо ти хочеш повернутись додому, треба знайти сильного мага, можливо, він допоможе.
Ще трохи поскубши бороду, Дартаз додав.
– Та я б на це не сильно сподівався, це легенди яким тисячі років, таких магів вже мабуть немає.
– Що жодного?
– Через свого дядьку знав я одного, він приходив до кузні замовляти різні причандали до своїх магічних опитів, чи чаклунства. Якщо не помиляюсь, жив той маг в Кийграді, а звали його... Зараз спробую згадати... Так, так... Здається звати його – Мальфар, такий високий, худий і горбоносий з пронизливими зелено-жовтими очима та довгою сивою бородою. Я його і бачив лише кілька раз, дядька мене одразу виганяв з кузні, а розповідав він про нього не багато, тільки те що буцімто маг приїхав з Венедії.
Ярослав вскочив і-за столу, ледь не перекинувши стільця, і нервово заходив по тісній хатинці.
– Тихіше, ти мені все тут перевернеш. Чого підірвався? Сядь і заспокойся, може мага вже немає в Кийграді, це ж було років п'ять тому.
– Та все ж, ти зміг би мене відвести до Кийграда? – підійшов до Дартаза хлопець і навис над ним.
Гном трохи відсторонився і посміхнувся в бороду.
– Аякже, чому б і не прогулятись, все одно мені потрібно туди в справах. Але тобі спочатку треба багато чому навчитись і одежу підібрати іншу. До речі, на коні зумієш втриматись?
– Зумію, я ж з дитинства пас худобу.
– Ну і добре. А сьогодні підемо пошукаємо те озеро, куди ти звалився, за одно почну потрохи вчити тебе, життя в нас тут не подарунок.