Це ж скільки буде в неї роботи по дому? Страшно подумати! Хоча їй до цього не звикати, ще змалечку Дарина допомагала в роботі чи в Кийградських хоромах, чи в господарстві діда. Правда більше їй подобалось в Пролісках, тут її любили і балували, а дід навчав онучку славенській боротьбі і стріляти з лука, іноді навіть брав із собою на полювання.
Дівчина підійшла до березового гаю і заглибилась в лісову прохолоду. Співали пташки і шурхотіли маленькі звірята, собаки принюхувались і намагались їх впіймати. Дарина прикрикнула на них і пологим схилом спустилася до озера. Без дощів воно зменшилось майже вдвічі, та вода була чистою, маленькі лісові джерельця підживлювали озерце. Швидко роздягнувшись, Дарина пірнула в жагучу прохолоду. Чорний Хорт не відстав від неї і теж пригнув у воду, тільки Лис присів на трав'янистім березі і незворушно спостерігав, як вони борсались у воді.
– Лис! Не бійся, іди до нас, вода не така холодна, – сміялась Дарина і плеснула водою на собаку, але рудий пес тільки відскочив подалі.
Накупавшись і все таки трішки змерзнув, дівчина вийшла з озера. Її стрункі ноги легко ступали по траві, повні груди принадно колихались на ще не засмаглому тілі, а вітерець здавався таким теплим і ніжним. Ставши під сонцем, Дарина відчула, як сонячні промені ласкаво зігрівали її. Вона заплющила очі, так було хороше.
***
Воєвода Добриня, широкоплечий чоловік з густим чорним волоссям, деінде припорошеним сивиною, в білій сорочці і синіх штанах заправлених в легкі чоботи, стояв на крильці свого терему і спостерігав, як запилений вершник в'їхав на подвір'я. Схоже, це був княжий гонець. Вершник спішився і підійшов до воєводи.
– Здоров був, воєвода Добриня, – привітався він, поклонившись, – Я гонець від князя Ярополка – Овсій.
– Здоров був, Овсій. Які справи привели тебе до нас?
Гонець дістав княжу печатку і передав воєводі, сказавши.
– Князь Ярополк шле тобі уклін і велів сказати: Великий князь Святослав тяжко хворий і просить, щоб його дочка Дарина приїхала до Кийграда якнайшвидше.
Воєвода, поглянувши на печатку, повернув її княжому гінцю.
– Добре, завтра я повезу Дарину до Кийграда. А поки перепочинь і підкріпись обідом.
– Дякую. Та я хочу за світло добратися до Черніва.
– Скажи, щоб тобі їжу зібрали в дорогу... І щасливої дороги.
Гонець вклонився і пішов до свого коня. Через деякий час, прихопивши торбину з харчами, він виїхав з подвір'я. Добриня цього вже не бачив, він наказав знайти Дарину і почав готуватися до від'їзду в стольний град. Та з'ясувалось, що онуки в селі немає. Хтось бачив як вона із собаками побігла до лісу, тому послали за нею сина коваля. Воєвода тільки похитав головою і зітхнув, закінчилось безтурботне життя його онучки.
***
Пилип, світловолосий худорлявий парубок, легкою ходою біг до лісового озера, вчора Дарина сказала йому, що хоче зранку збігати до озера. Йому подобалася Дарина, та тільки вона дочка князя, а він син простого коваля, от якби батько дозволив йому стати дружинником, тоді він міг би стати великим воїном, а то і воєводою. Та де там! В нього дві сестри і батько хоче залишити на нього кузню, заставляє допомагати йому зранку до вечора, хоча Пилипу зовсім не до вподоби ковальська справа. Перейшовши на крок, хлопець зайшов до гаю, прислухався, здалеку долинав собачій лай, тихенько почав підкрадатися. Через декілька хвилин він побачив лісове озеро і дівчину, яка плавала в ньому, а собаки гралися на берегу. Тихенько хруснула гілка, собаки насторожились і з гавканням кинулись до нього, Пилип вийшов до берега, ті його впізнали і почали ластитись. Він присів до них, гладив їх мокрі спини, а сам поглядав на Дарину. Вона, побачивши його, замахала руками і крикнула:
– Іди купатись! Вода вже не холодна!
– Дарино, мене послав за тобою воєвода, він просить вернутись додому!
– Щось трапилось? – запитала стурбовано дівчина, виходячи з води і зовсім не соромлячись свого оголеного тіла.
Пилип не міг відірвати очей від гарної стрункої фігури, стоячих дівочих грудей і зміг тільки промовити стислим голосом:
– Приїхав гонець від твого батька...
– Невже скоро моє весілля? – розгубилась Дарина.
Хлопець відвернув погляд.
– Та ні. Великий князь, твій батько, дуже хворий. Наказує вернутись до Кийграда.
– Ой, лишенько, – сказала дівчина і почала одягатись.
Через хвилину вони швидко йшли до села, а собаки побігли вперед. Пилип розповів все що знав і Дарина з сумом зрозуміла, можливо сюди вона вже більше не повернеться.
– Я скучатиму за тобою, – тихо промовив парубок, – не забувай мене.
Дівчина подивилась на Пилипа, такого незграбного та принишклого, якого вона так звикла рахувати братом і який тепер закохано дивиться на неї. Як швидко сплинув час, її карі очі зволожились, вона розуміла – починається нове життя.
На краю села вони розійшлись – Пилип пішов до кузні, а Дарина поспішила додому. Діда вона побачила біля стайні зі старшим конюхом Трохимом, а підійшовши ближче, почула сердитий голос воєводи.
– Я сказав, приготуй десять найкращих коней, сім для вершників і три для поклажі, добре підкувати і вичистити...
– Діду, а що робити мені? – підійшла вона до нього.
– Іди-но сюди, Даринко, – сказав Добриня і, простерши руки, обійняв молоду дівчину. – Будемо молитись богам, щоб твій батько переміг хворобу. Завтра вранці поскочимо до Кийграда через Сухий Діл, лісовим трактом буде швидше, вигадаємо день, а може і більше. В Бобровому сядемо на човен і попливемо вниз по течії, треба скоріше дістатись до столиці. Ти, внученько, тримайся, починається доросле життя. Збери в поклажу тільки самі необхідні речі, їхати будемо швидко.
Дарина до вечора перебирала свої речі, хотілося взяти багато чого, але дід наполягав тільки на одній торбині, говорячи, що інше надішле пізніше. Торбина вийшла тугою і доволі важкуватою, воєвода несхвально похитав головою, але залишив все як є. Після вечері, яка пройшла тихо, без гучних розмов, Дарина вже збиралась іти спати, коли дід покликав її з собою і привів до кімнати зі зброєю.
– Зараз підберемо тобі легку кольчугу, шолом і зброю, – сказав він і відчинив великим ключем двері оббиті залізом.
– Діду, а для чого це мені? – здивувалась онука.
– Дорога далека, ми поїдемо лісом, а там все може бути... Хоча це лише пересторога, я думаю все буде гаразд, про розбійників не чути декілька років, та все ж три-чотири ночі проведемо в лісі, – відповів старий воєвода і затягнувши її до кімнати, вказав на приготовлену зброю і броню.
– Це залишилось від твоєї покійної бабки Славки. Примір, будь ласка.
Через кілька хвилин, одягнувшись за допомогою діда, Дарина стояла в сріблястій кольчузі, шкіряних штанях, підперезана широким поясом з залізними бляшками і в чорних чоботях. Воєвода прикріпив до її пояса піхви з легким аравським мечем, а потім обережно надів на онуку шолом з барвистим пір'ям на верхівці і захисною пластиною на переніссі.
– Отак, – проговорив Добриня, відійшовши від Дарини на кілька кроків, – ти так схожа на мою Славку, така гарна...
Зітхнувши, додав.
– Кинджал сховаєш в чоботи, а лук приторочиш до сідла.
– Ми так збираємося, начебто на війну, – сказала дівчина, пробуючи походити в латах.
– Треба бути готовим до всього, а тепер іди відпочивати, зранку одягнеш все це.
Дарина вже йшла, коли дід зупинив її і, знявши зі стіни невеликий круглий хазарський щит, вручив їй.
– Візьми і його, він не такий важкий.
– Добре, – терпляче погодилась дівчина і вийшла.
Добриня відкрив оббитий міддю невеликий сундук і дістав маленький позолочений ріг на срібнім ланцюжку, одів його на шию і сховав під сорочку. Потім неспішно зачинив двері і пішов до стайні, ще раз перевірити коней.
Воєвода розумів, що після смерті Великого князя Святослава настануть смутні часи боротьби його синів за владу. Сам Добриня завжди підтримував князя Володимира, з яким довелось часто ходити в походи, та по старшинству головним був його брат Ярополк, а потім – Ізяслав. Князь Ярополк примічав і заступався за прочан Єдиного бога, ходили чутки, що він таємно прийняв їх віру, а князь Ізяслав був ярим поборником батьківської старої віри, тільки Володимир, молодший син Святослава, не ліз в релігійні справи і стояв осторонь від цих чвар. Ярополк був тихий і спокійний, дехто говорив, що він трохи боязливий, його ж брат Ізяслав навпаки – буйний і гнівний, дуже схожий на свого батька в молодості. Володимир же славився своєю розсудливістю та розумом, багато читав, але це не перешкоджало йому хоробро воювати. Навіть Святослав відмічав його воєводський дар. Всі сини були від різних його дружин. У Великого князя було чимало дітей, але княжої крові тільки п'ять синів і три дочки, із них і Дарина, її мати – княжна міста Черніва, була дочкою сестри Добрині Рути і князя Мстислава. У самого воєводи дітей не залишилось, два його сина загинули разом із матір'ю двадцять років тому, під час карального походу Святослава на Чернівського князя Мстислава, сам же Добриня, був тяжко поранений і ледве тоді вижив.