Відкрила шухляду, дістала медальйон із зображенням зеленого півмісяця. Та, закрутивши на витончені пальчики срібний ланцюжок, сказала:
– Є в мене один чоловік у Венеді... А яка, до речі, у тебе людина в ескорті Великого магістра?
Хранитель реліквій, ледь зітхнувши, сказав:
– Рицар Редо, молодший син віконта Рошана.
– А чому він тобі допомагатиме?
– Ну, це я його витягнув з провінції і допоміг стати рицарем ордена, так що він мені зобов'язаний.
Імператриця нічого не сказала і знову присіла в крісло, вона чекала на продовження. Мовчання дещо затягувалось. Феофан спробував зручніше вмоститись, та стілець тільки жалібно скрипнув. Зорина почала їсти виноград, мовчки спостерігаючи за магістром. Той врешті не витримав.
– Редо – мій онук. Хоч він ще досить молодий і романтичний та думаю допоможе, якщо його переконати, що діятиме для блага ордена.
– І хто ж його батько?
– Це не віконт Рошан, а мій син художник. Він, на жаль, пропав вже давно.
– Я дещо чула про цю історію... Якщо не помиляюсь, мати Редо в монастирі?
– Так. Вже п'ятнадцять років.
Імператриця на мить замислилась, та все ж простягнула руку з медальйоном.
– Візьми медальйон і нехай Прокл покаже його купцеві Ісмаїлу, який зараз перебуває у Венеді. Він допоможе йому потрапити в замок.
Магістр важкувато підвівся, підійшов і товстими пальцями взяв срібний ланцюжок з вузької долоні.
– Спасибі, ваша величність, – сказав Феофан, ховаючи медальйон в складках сутани.
– Я хочу знати все, що відбуватиметься в герцогстві, скажи Проклу нехай доповідає кожен день Ісмаїлу. Сподіваюсь він не перешкоджатиме нашим планам. А тепер вибач мені, але в мене ще багато справ.
Хранитель Реліквій незграбно вклонився і вийшов з кімнати.
Зорина знову потягнулася за виноградом, коли відкрилась таємні дверцята в стіні і з'явився канцлер Ахмантин, високий худорлявий чоловік з приємним обличчям жителя пустель, обрамленим акуратною чорною, ледь торкнутою сивиною, борідкою.
– Я б не став так довіряти Феофану, – похитав головою він, підходячи до імператриці, – він розумний політик і можливо веде свою гру. Я досі не можу зрозуміти, навіщо йому цей кинджал.
– Не дуже цим переймайся, ми ж знаємо хто син Феофана, а значить і батько Редо... Ось про кого треба подбати. А кинджал, скоріше за все, просто його забаганка. Та нам потрібен свій Великий магістр на чолі ордена, якщо хочемо переконати Патріарха Єдиної церкви оголосити війну невірним.
– Досить ризикова гра, –задумливо промовив канцлер.
– Так. Але життя мого сина, майбутнього імператора, під загрозою і я повинна зробити все щоб позбутись наших ворогів.
– А що імператор?
– Останнім часом він віддаляється від мене, – скрипнула зубками Зорина, – це все триклятий Константан і його інтриги з Патріархом. Імператор навіть сина відправив подалі від мене, навчатись у військовій Академії міста Джаневи, сказавши, що там йому буде краще і безпечніше. Але їм не вдасться так легко розлучити мене з моїм сином...
Ахмантин по-своєму любив свою племінницю та її спалахи злоби турбували його, хоча можливо це було викликано лише острахом матері за свого сина. Останнім часом імператриця все менше прислуховувалась до Ахмантина. Ось і зараз розповіла про купця Ісмаїла, хоч він і просив відказати Феофану, ще й віддала таємний знак братства. Іноді Ахмантин жалкував, що посвятив свою племінницю у справи братства Місяця. "Треба не забути повідомити Ісмаїла, щоб, після завершення всіх справ, відразу покинув Венеду, він дуже корисний і багато чого знає", – подумав канцлер.
Не всі імперські вельможі добре ставляться до значного посилення імператриці і її аравійських родичів. Рік тому карету Зорини понесли коні і тільки дивом імператриця з сином залишились живі. Винуватих швидко стратили, але Зорина думала що спланував це Великий магістр Константан і жадала помсти. Ахмантин же хотів організувати похід проти невірних і розширити володіння аравських князів, а для цього потрібно заручитись підтримкою імператора і благословенням Патріарха.
– Послухай, Зорино, я тобі вже казав, що твоєму сину нічого не загрожує, а з каретою – нещасний випадок. До речі, і маркіз Торіллі в цьому впевнений.
– Нещасний випадок!? Одразу після загибелі герцога Мирослава з сином, думаєш ніхто нас не запідозрив!?
– Тихіше. Бога ради, не треба гарячкувати, пару років почекаємо доки твій син підросте.
– Дочекаємося, засадить мене Василь в монастир і все, а тебе відішле до кафрів – проповідувати їм істинну віру. Я розумію твою обережність, але не забувай, з часом мій вплив на сина поменшиться, а особливо після військової Академії, де свого часу навчався і наш імператор.
Імператриця підвелась з крісла.
– Ми посилаємо Мустина до Венедії, то нехай він трохи поспостерігає за Проклятим Крадієм, а потім ними обома займеться Ісмаїл.
– Добре. Зробимо, як ти скажеш, – неохоче погодився її дядько.
Зорина ледь посміхнулась і схвально кивнула головою.
***
Феофан зайшов до свого невеликого будинку на окраїні Цареграда. Старий слуга мовчки подав йому духмяний вологий рушник – витерти обличчя і руки від пилюки великого міста.
– Де Прокл? – запитав він слугу, віддаючи рушник.
– В бібліотеці.
– Добре. Через годину подавай обід, – сказав магістр і пішов до бібліотеки.
Прокл сидів в шкіряному кріслі, листаючи книгу з гравюрами Кіріяно про життя святих Пророків. Це був кремезний чоловік середньої статури з коротким русим волоссям років сорока п'яти, одягнутий в темно-коричневий камзол, прикрашений зеленою бахромою. Він навіть не підвів голову, коли ввійшов Феофан. Той трішки постояв, потім підійшов до Прокла і поклав медальйон з півмісяцем на відкриту книгу.
– Купець Ісмаїл. Він допоможе тобі пробратись до замку.
– Так-так... І чим за це ти заплатив? – розглядаючи медальйон, запитав Прокл.
– Довелось сказати, що Редо мій внук, – зітхаючи відповів магістр і присів напроти нього.
Прокл підвів голову, очі блиснули синім льодом, але він промовчав.
– Я добре тебе розумію, та лише так можна було завоювати її довіру.
– Так, за все приходиться платити, – пролунав голос Прокла, – ось і Редо потрапив в западню свого діда. Але ж ти знаєш, що цій пустельній змії довіряти не можна, я вже мав нагоду в цьому переконатись.
– Згоден з тобою. Та якщо ти зробиш все правильно, то ніхто не постраждає, а я, ставши Великим магістром, зможу допомогти і тобі, і Редо.
– Ну, мені ти навряд чи допоможеш, – гірко промовив крадій, – хіба що тільки заради Редо...
– Добудеш Кинджал Пророків і все буде гаразд.
– Колись я вже чув ці слова, років двадцять тому.
– Я не знав тоді, що кинджал підмінили, тепер нам потрібен лише цей кинджал, все інше вже знайдено і наготові. Дуже сподіваюсь на тебе і на мого онука. Тобі необхідно поїхати до Кийграда за племінником Константана – Романом, краще до нього приєднатись, а не слідкувати за ним здалеку. Можливо цей купець зможе допомогти або сам щось придумаєш. Пригадую, ти бувши в Кийграді завів там товаришів, так що дій по обставинам. Тільки, прохаю, поменше потрапляй на очі Великому магістру, він досить вмілий маг і зможе викрити тебе.
– Добре, все одно ні куди не дінешся, – сказав Прокл, одягаючи медальйон на шию, – зараз вирушаю до Венедії, там у мене, до речі, теж є товариші.
– Почекай, пообідаємо разом, – запропонував Феофан.
– Спасибі. Не буду гаяти часу, перекушу в дорозі, – відповів Прокл, поклавши книгу на стіл і, навіть не попрощавшись, вийшов з кімнати.
***
Прокл на високому аравському скакуні виїхав надвечір з Цареграда, приєднавшись до торгового каравану знайомого кийградського купця Нестора. Прохолодний морський вітерець приязно підганяв в спину, розвіваючи його плащ, та Прокл невтішно роздумував, що вже в котрий раз він вирушає за наказом Феофана, але раніше було набагато легше, а тепер чомусь так неспокійно на серці.
4
Дарина, наймолодша донька Великого князя Святослава, весело бігла по квітучому весняному полю, поруч з нею підстрибували і гралися два великих пса – Хорт і Лис. Нарешті їй вдалося вирватись з під опіки маминих родичів і зараз вона прямувала до лісового озера, яке було неподалік від села. Донька Святослава, висока чорноволоса дівчина, одягнута була лише в довгу вишиту сорочку та підперезана срібним ремінцем з аравським кинджалом, а її ноги взуті в легкі аравські сандалі. Навесні, скільки себе пам'ятала Дарина, вона завжди приїжджала до діда Добрині – воєводи невеликого селища Проліски, спочатку з матір'ю, а після її смерті з нянькою Роксаною.
Цього року весна була теплою, якщо не сказати жаркою. Навіть старі люди не пам'ятали такої засушливої весни, без жодної хмаринки на небі. Та Дарині було байдуже, це було останнє літо яке вона проведе в Пролісках з товаришами дитинства, бо чекає на неї шлюб з герцогом Вольмиром. Кажуть, що він молодий і гарний, а ще балакають, що його віра дозволяє йому мати тільки одну дружину і на все життя.