Кинджал Пророків

Геннадій Акуленко

Сторінка 4 з 61

Знаєш скільки сил я приклав, для їх зустрічі наодинці, – похитав головою Константан, – за те побачив, що вони подобаються один одному. Є надія, якщо граф все вірно зробить, не буде весілля з дочкою конунга, а буде весілля з донькою імператора. Зрозумій, імператриця Зорина не допустить вихід заміж принцеси Анни за сильного і високородного герцога, це повинно відбутися швидко і несподівано, досить з мене загибелі батька і брата Вольмира.

–     Ви думаєте, що це імператриця!?

   Очі молодого магістра здивовано розширились.

–     Можливо. З герцогом Мирославом була розмова про шлюб Анни з його старшим сином, про це могла дізнатись імператриця і стати на заваді.

–     Хто ж міг донести?

–     Не знаю. Міг сказати і сам імператор, він теж піклувався долею своєї доньки.

–     Так... Тепер зрозуміло чому він погодився на її подорож з нами, а імператриця спокійна – в герцога Вольмира є наречена.

–     Все рівно ми повинні бути насторожі, Зорина скрізь має очі і вуха, не кажучи вже про її дядька канцлера Ахмантина. Не хочеться мені відправляти тебе до Кийграда, бо ти мені потрібен тут, але і Кинджал Пророків річ дуже важлива, а я довіряю тобі як самому собі.

   Роман подивися в очі свого рідного дядька, який замінив йому батька і сказав:

–     Я вас ніколи не підведу, ваше преосвященство.

 

***

    За каретою Великого магістра їхала карета принцеси Анни, в якій знаходилась сама принцеса, її служниця Терена і баронеса Феодосія, двадцятитрьохрічна гарненька білявка із зеленими очима. Терена, літня жінка, вбрана як черниця, незважаючи на тряску, вишивала бісером шовкову хустину. Анна читала книгу, новий твір Ролдежа, про піратів Серединного моря. Феодосія, в котрий раз визирнувши з вікна, промовила:

–     Молодий віконт Редо дуже привабливий, особливо коли сміється, він не схожий на своїх носатих братів, ті точно в татуся – пихаті і тупі. А в ньому більш славенської крові від матері, русе волосся і сині очі. Красунчик.

–     Ходили чутки, що мати Редо в свій час привітно ставилась до свого портретиста, з такими ж синіми очима, – сказала Анна, відклавши книгу.

–     Авжеж, а то чого б їй вже більше п'ятнадцяти років сидіти в монастирі, – відказала Феодосія.

–     А що в тебе з Андре?

–     Та, – надула губки білявка, – це вже у минулому.

Анна всміхнулася, їй не хотілось показувати ліпшій подрузі, як вона хвилюється перед зустрічей з герцогом Вольмиром. В неї було відчуття, що незабаром вирішиться її доля і вона дуже надіялась на Великого магістра. Після того, як мати народила її – четверту дівчинку, імператор Василь II невдовзі відправив свою дружину в монастир, а сам оженився вдруге на аравській принцесі Зорині. Через півтора року вона народила йому сина, названого на честь великого предка – Олександром, імператор був неймовірно щасливий і виконував всі забаганки своєї нової дружини. Тому із трьох сестер Анни – дві потрапили в монастир, а третю видали заміж за аравського рицаря, близького родича імператриці Зорини. Така доля мабуть очікує і принцесу Анну, хоч імператор завжди ставиться до неї прихильно, бо вона була дуже схожа на свою матір, така ж мініатюрна з блискучим чорним волоссям, маленьким носиком і повними губками, правда характером в батька – вперта і насмішкувата. Виховуючись в імператорському палаці, серед підлабузників імператриці, Анна змалечку навчилась приховувати свої думки і схиляти голову перед ненависною Зориною, хоча від мачушиних образ їй доводилось іноді гірко плакати по ночам. Близькою людиною була лише Терена, котра приїхала разом з її матір'ю до Цареграда і піклувалась про неї з дитинства, розповідала про її матір – графиню Наполітанську. І якось так трапилось, що Анна несподівано для себе заприятелювала з Константаном – Великим магістром ордена рицарів Зірки, котрий сам недолюблював імператрицю Зорину, вважаючи, що вона занадто часто пхає носа в імперські справи, а можливо за те, що стала на заваді його дружби з імператором. А потім Константан познайомив Анну з Феодосією, дочкою його старого друга барона Таліка, і в неї з'явилась справжня подруга.

    Феодосія з нетерпінням чекала прибуття до Венеди, де вона сподівалась на ближче знайомство з Редо, таким привабливим юнаком. Провівши практично все життя в замку свого батька на краю імперії, вона спочатку розгубилась потрапивши в столицю та потім призвичаїлась до веселого життя шляхетної молоді, а переїхавши до імператорського палацу і поселившись в кімнаті поряд з принцесою відчула себе справжньою світською левицею. Але в неї до цього часу не було такого чоловіка, котрий сподобався б їй по-справжньому, а рицар Редо, чомусь запав в її серце з першого дня подорожі і тепер мандрівка до Венедії стала більш приємною.

Редо теж запримітив, що баронеса поглядає на нього з прихильністю, він і сам крадькома задивлявся на неї. Третій син віконта Рошана не був обласканий батьківською увагою і до п'ятнадцяти років жив в глухому лісовому селі передгір'я Альбін, виховуючись в сім'ї священика. І тільки щасливий випадок, в обличчі магістра Феофана, привів його до столиці імперії, де він і став рицарем ордена Зірки. Досвіду залицяння до шляхетних дам в нього майже не було, тому Редо боявся насмішок своїх нових товаришів. Хоча, якщо відверто признатись, Феодосія сподобалась йому з першого погляду і він подумки мріяв поговорити з нею наодинці та не міг ніяк наважитись. Тому, щоб менше ніяковіти перед баронесою, частіше проводив час попереду. Ось і зараз Редо пришпорив коня, обігнав карети і списоносців та порівнявся з рицарями авангарду.

–     О, Редо, рвешся в бій, – посміхаючись юному рицарю, сказав граф Андре, чорноволосий сорокалітній чоловік, командир їх підрозділу і кивнув на кількох кіннотників, котрі скакали назустріч.

   Віконт придивився, схоже це були рицарі, один з них тримав прапор. Коли вони під'їхали ближче, Редо розгледів зображеного на синім полотнищі золотистого тура – дикого бика, символу Венедії.

–     Герцог вислав ескорт? – запитав у графа.

–     Зараз дізнаємося, – відповів той і дав команду бути насторожі.

 

 

3

 

Імператриця Зорина в блакитній сукні з тонкого шовку, яка підкреслювала привабливість її форм, сиділа в зручному кріслі і тонкими пальчиками перебирала виноград в золотій вазі, час від часу відправляючи до маленького ротика темно-червоні ягоди. Перед нею стояв гладко поголений чоловік років шестидесяти в чорній сутані із масивним золотим ланцюгом на шиї з прикріпленою рубіновою п'ятикутною зіркою. Це був один з магістрів ордена Зірки, Хранитель Реліквій – Феофан. В ордені його прозвали Кабаном за величезний живіт і маленькі поросячі очі.

"Красива все-таки жінка, можливо тільки горбинка на носі трішки їй не до лиця, а так все гаразд – ніжна, ледь смаглява шкіра, східний розріз очей і хтиві губки та й за пазухою є дещо...", – міркував Феофан, стоячи перед імператрицею.

–     Досить мене розглядати, – сказала Зорина, – сідай і розповідай, що нового чути та чого тобі потрібно.

–     Не часто доводиться милуватись вами, – промовив Феофан, обережно сівши на твердий стілець, – останнім часом рідко бачимося. Ваша величність весь час заклопотана, все справи і справи, канцлер Ахмантин не відходить від вас.

     Зорина зморщила носик.

–     Я інколи думаю, чого це бог дав мені так багато родичів серед яких і розумних не знайдеш, одна радість – дядько Ахмантин. Та все ж чого ти хотів?

–     Мене турбує поїздка Великого магістра до Венедії.

–     А що таке? Ми ж про все домовились, доки Константан шукатиме Кинджал Пророків, ти підготуєш зібрання магістрів, а я переговорю з імператором, можливо і ще щось підвернеться. Що хвилює тебе?

–     Константан взяв з собою найбільш відданих йому людей, ледь не особисто перевіряв кожного. Здається він щось замислив і, можливо, знає більше про Кинджал Пророків чим розповів мені. Та ще і принцеса Анна... Навіщо вона йому? І дивна згода імператора відпустити з ним свою дочку.

–     Це я упросила Василя дозволити поїхати Анні, хай трохи прогуляється перед монастирем.

–     Імператор дав згоду відправити її до монастиря? – зацікавився Феофан.

–     Ще ні. Він хоче Анну видати заміж, але боюсь нічого з цього не вийде.

   Імператриця посміхнулась і поклавши до рота виноградинку розкусила гострими зубками, кривавий сік оросив її ротик. Феофан перевів погляд на узорчатий вітраж вікна.

–     Я все ж хотів би підстрахуватись, – промовив Хранитель Реліквій.

–     Кажи прямо, що ти хочеш?

–     В ескорті Константана є у мене людина, не дуже надійна але я розраховую на неї, та за для спокою хочу послати до Венедії Прокла. І було б непогано, якщо він міг би зв'язатись з вашими людьми в герцогстві, щоб проникнути до замку.

–     Прокл, – замислилась Зорина, – це не той крадій на прізвисько Проклятий Крадій, що обікрав храм вогнепоклонників в Персидії? Йому потім дарували за той подвиг титул графа.

–     Так. Маю надію, що він пригледить за Великим Магістром...

–     І якщо тому вдасться дістати Кинджал Пророків, то спробує викрасти його для тебе, – продовжувала далі імператриця, а потім насмішкувато додала.

–     Цікаво, що ти так довіряєш йому і не боїшся, що він залишить кинджал собі...

–     На все воля Єдиного, – схилив голову Феофан.

Зорина повільно підвелася з крісла і підійшла до туалетного столика.

1 2 3 4 5 6 7