Ця деталь, не така вже й важлива, чомусь посилила твою певність у доступності дівчини. Ти вже хотів її, просто тут, просто зараз, серед цих йолопів, які нічого б і не помітили…
Довге хвилясте волосся природно-каштанового кольору звивисто падало на плечі, приховуючи кутики сумних проникливих очей. Тендітні плечі синхронно здійималися та опускалися в такт глибокому заспокоєному диханню, що сповнювало відчуттям злагоди з собою усіх, кого б воно не торкнулося…
Її волосся наближалося; його засліплювало яскраве сонячне проміння. Ніяк не міг пригадати, у що ж вона була вбрана, пам"ятає, здається, лише дешеві та трохи незграбні туфлі вітчизняного виробництва. Від гамору аудиторії боліла голова, а він уже сідав на парту поряд із нею, шалено намагаючись щось вигадати, якусь зачіпку, привід для початку бойових дій; хотілося бути невимушеним та дотепним… Зараз, коли вже минуло понад 10 років, всі ті амбівалентні переживання — огида від вигляду волосся на ногах, зневага до уявної доступності та бажання, захоплення, навіть захват, страх здатися наївним чи тупим, замилування її великими, блідо-червоними губами — всі ці чуття та емоції видаються абстрактно-теоретичними, він пам"ятає, що почував це, але навіть запах поту сьогодні для нього – не більше, як словосполучення, а тоді він жахливо соромився цього ледь чутного негігієнічного аромату, від чого пітнів ще дужче.
- Салют! – вихопилося у нього мимоволі, навіть проти волі, голос взагалі був не його…
Вона його не помітила і не почула, продовжуючи дивитися у якісь інші виміри, мріючи чи згадуючи про щось. Пізніше він не раз намірявся запитати її, але так і не наважився. Ця маленька невдача його геть деморалізувала, вибила з колії; він засоромився ще дужче, не наважуючись повторити спробу, клянучи все на світі та намагаючись розв"язати складну дилему: чи варто торкнутися її, щоб звернути на себе увагу. Душу краяла параноїдальна думка – а що, як дівчина лише вдає, що не почула його? Таки смикнув її за рукав, легко і швидко. Вона ледь помітно здригнулася, так здригаєшся, коли тебе раптов відривають від самозаглиблень, повернула до нього далекі відсутні очі незрозуміло-невизначеного, але навдивовиж різкого та глибокого кольору, звела догори брови. На мить їхні погляди перетнулися, але лише на мить, бо він не витримав і відвів очі кудись набік, силувано усміхнувся і повторив:
- Салют!
- Привіт…
На кілька секунд запала тиша – гнітюча мертвотна тиша; здалося навіть, буцімто вмовк увесь світ, прислухавшись до їхніх привітань… Хоча, це він мабуть вигадаав згодом. Йому здавалося, що зараз зморозить якусь жахливу дурницю… пауза затягувалася, затягувалася до непристойності, брови незнайомки вигиналися ще запитальніше, різкий пронизливий погляд став іронічним, але в той самий час парадоксально ближчим. Пекло сонце, ще не дуже гаряче весняне сонце; тупа посмішка, як візитна картка, відновлення гамору, намагання вигадати якусь тему для розмови, шалені і безрезультатні. Вже треба було казати хоч щось, байдуже що саме, хай навіть запитати котра година, або попрохати олівця, лінійку чи ще який непотріб. Аж раптом скоромовкою вихопилося:
- Щось тебе раніше тут не бачив…
ЧАСТИНА 4. ТАНАТОС.
? № 55
Гнітила робота, гнітила безглуздістю та неправильністю, гнітила соціальна активність, гнітила тим, що поза фуршетами та високоінтелектуальними розмовами не виявлялося геть нічого - гнітила самотність людини, що потрапила в оточення.
Гнітила сталість і гнітив постійний рух, який, здавалося, не припинявся навіть у недовгі години сну, гнітила динаміка вислизання життя, що не давала можливості отямитися, що нав"язливо виривала з корінням від осмислення, гнітила схожість часового потоку з останніми шаховими партіями, які зрідка ще грали з тестем, настільки ті були швидкоплинними і настільки швидко спорожнювалася від фігур дошка, гнітило те, що час вже не тікав від тебе, а навпаки - пронизував, наче вітер, на повній швидкості дмучи в обличчя і не даючи змоги ні віддихатися, ні відпочити.
Врешті, гнітило болісне безсоння, гнітило думками про конечність та смерть. Ти шукав якогось виходу, якогось тлумачення , не міг примиритися з намарністю та безнадійністю, а ще не міг примиритися з тим, що інші можуть із цим примиритися. Зранку бува поглянеш на їхні обличчя - рівні такі, гладкі, лише трохи схвильовані черговим підвищенням цін або думками про те, що приготувати на обід; були й інші , яких турбували речі, за їх словами, серйозніші : музика , книги, картини , до таких належала і пташка.
Ти дивився на них трохи отетеріло, не наважуючись запитати: а ви коли-небудь думаєте про смерть? Гнітило те, що знав, що думають. Але зрідка, щоб не травмувати себе незбагненним; ти ж думав про неї багато, тільки те й робив, що думав, що похмуро переводив погляд із однієї речі на іншу, сподіваючись віднайти там порятунок чи хоч якесь пояснення, траплялося знаходив, але ж саме таке - "хоч якесь", недовершеність якого знову гнітила, тож ти шукав іншого, доки не втомившись від намарності своїх потуг, не заспокоював себе рятівним : "подумаю про це згодом, час же у мене ще є"…Тут же з"являлося заперечення, мовляв,часу, може, вже і нема, адже будь-якої миті може трапитися будь-що, будь-яка непередбачувана випадковість - і все, тебе вже… Як це? Але втомлене "ну не буде цього…" вперто відкараскувалося, відкладало рефлексії, а потім боліла голова, ковтав каву,як анестетик, запивав кавою, як як заспокійливим і втішався ліками від безсоння…
Гнітило нерівномірне дихання пташки уві сні, гнітила спека та сухість у роті, гнітило повернення сумних думок, виникала нав"язлива ідея, що осмислення смерті призведе до безсмертя, але якраз осмислення це тобі ніяк не вдавалося , виправдовувався перед собою, що втомлений, що спекотно, що болить голова, а пташці поруч снилося мабуть шось страхітливе, бо вона напружено стогнала та переверталася з боку на бік, а ти повертався до уявлення небуття і розбивався до скель агностицизму, бо ж легко собі уявити світ без себе та людей над прибраною могилкою та вінки , але як уявити відсутність уяви?..
Ти пітнів, починав задихатися, а час, що легким погойдуванням гардин над прочиненими дверями на балкон, нагадував про свій плин, стискав серце страхом наближення старості… і все це знову гнітило…
?№59
Ставало чимраз більше до всього байдуже, з кожним новим днем апатія відвойовувала у тебе шмат цікавості та інтенційності, застилала свідомість непроглядною плівкою, посилаючись на втому.