Олесь ціпеніє, відчуваючи нестримне бажання бігти якнайдалі, але не може зрушити з місця, паралізований вибухом страху, що викликаний передусім оживанням плями: монстр у кутку прокидається, починає ворушитися, темніти. Стукіт за вікном дужчає, здається, волога от-от просочиться до кімнати, наповнивши собою куцість захаращеного простору, вона увірветься брудною холодною хвилею, змітаючи все на своєму шляху, i його, Олеся, також: його штовхне на підлогу, притиснувши океанічною масою до дна, i він буде приречений захлинутися в безвихідності кімнати, що перетвориться на кам'яний акваріум. Аритмійно гупає серце, прискорюючи змерзлу до затвердіння кров, а за спиною вчувається дихання плями: холодне и вогке, від якого шкірою перебігають мурашки, a в oблaсті хребта відчувається зуд, який змінюється поколюванням, переростає у дрижання, немов його проелектрофорезили, залоскотавши струмозсудомленням. Йому кортить озирнутися, але страх дужчий цікавості, страх дужчий за все, залишається лиш він один, витіснюючи решту почувань та емоцій, i Oлесь, затуливши обличчя долонями падає навзнак, мріючи про миттєву втрату cвiдoмocтi, про сон, про кінець cвіту, що могли б припинити це, позбавити його нестерпності жаху...
А вранці його приводить до тями мертвотний поцілунок, що прорізає чоло крижаним холодом. Олесь розплющує очі i бачить, як просто над ним сталактитно витягується бридка і хижа крапля, що, перш ніж таки впасти, протнувщи йому голову, видовжується, наче звисла змія, яка готується до смертоносного кидка. Але він навіть не намагається уникнути зіткнення, абулійно, непорушно застигнувши під плямою...
?№2
Зубний біль вже не додає страждань, навпаки — притлумлює їx, заступаючи собою, і тим на час полегшуючи ношу, що її вже не позбутися довіку, i про яку інколи — хай дуже зрідка — він марить, що то сон, який неминуче повинен щасливо закінчитися — от-от, варто лиш дещицю потерпіти — але в мить настання уявного хепі-енду, коли він таки повертається до реальності з несміливою спробою посмішки, гіркота та біль накочується подвійним валом, і аж кривляться уста, i здригаються очнi м'язи, i на обличчі невідь звідки з'являються — чи скупі відчайдушні, а чи рясні відчайдушні — сльози...
Руками, що дрижать, він хапає зi стілця давно не праний, а отже, брудний та пом'ятий одяг, i хутко звівшись на ноги, вислизнувши з-під ковдри, похапцем вбирається, продовжуючи тремтіти i не думаючи ні про що iншe, опріч того, що до дантиста він все одно не піде, хай навіть з'являться гроші, і не тому, що зубний біль, який колись, пригадується, видавався найнестеpпнішим та таким, що наводить на думки про суїцид, зараз не сприймається інакше, ніж тимчасове полегшення, яке потамовує думки, звiльняючи від них, і бодай трохи відволікає од потоку страждання...
Він абулійно сидить край незастеленого ліжка, втупившись у позапросторову точку, лиш інколи приходячи до тями, щoб сфокусувавши зip на освітленій смужці повітря перед ротом, зауважити, чи насправді настільки холодно, що з нього, як з доісторичного локомотива, валять клуби пари.
У кухні, що своєю занедбаністю і спустошеністю нагадує житло алкоголіка, він тулиться до газової плити, ловлячи себе на гадці, до все ще потребує тепла, і обіймаючи себе за плечі перехрещеними руками, гріє воду у проіржавленому холостяцькому чайнику, руки — до чайника, а ноги — до залатаного, мов джинси якого xіппi, paдiaтopa. Потроху починає відчувати власну плоть, розчухрану потоками розталої крові, яку підживлює ріденьким, ледь забарвленим чаєм і сухарями, що їх припасів, як і припасів дешевих безфільтрових цигарок, не вистачить навіть на цей сніданок. Він затягується їдким, смердючим i якимось аж вологим димом, майже тішачись, що не доведеться переходити на самокрутки, які скручують проекземлені бомжі з підвалів та попідбрам'я, загортаючи зелений кошлатий тютюн у обривки старих ніким не читаних газет; не доведеться всупереч черговому зростанню цін, а також всупереч усьому тому нікчемно-тілесному, що ще тліє в ньому, вимагаючи навіть у наймежовіших ситуаціях комфорту та дріб'язкових задоволень...
?№3
Дедалі частіше і з кожним наступним разом глибше занурювався він на території спогадів, плутаючись у їx нетрях і ризикуючи заблукати в сполучних тканинах, ба навітъ поранитися, бо деякі пустельні ландшафти нагадували мінні поля, скрізь — і тут, і там, — перетяті невидимими для ока дротами, що чатують на саперську помилку: невиважений крок або всього лиш необережний порух — й леса, проштрикнувши ногу (аж цвіркне, зацібеніє фонтаном кров) детонуюче здригнеться, i його розчавить, розшматує груба сила, що прихована вочевидь в ньому самому, якийсь iнcтинкт самознищення, схожий на комп'ютерний вірус, що, попередньо спотворивши, знищує програму, частиною якої — але частиною хибною і згубною — є сам.
Він — хто довго вірив у детермінізм і неминучу раціональність всього об'єктивного, якщо звісно воно — те об'єктивне — існує масправді — все намагався вгледіти у даності певний причинно-наслідковий зв'язок, відшукати у рештках минулого якесь пояснення тому, що з ним відбулося і продовжує діятися. Але як не намагався Олесь складати факти, як не тасував їх, мов картяр колоду, не допасовував лихварськи один до одного, не змінював послідовності вражень, не торкався оголених, як високовольтний дріт, нервів, не вигадував розпачливо того, чого нacпpaвдi ніколи не було i бути не могло, не спрощував збайдужіло, забуваючи, щось вагоме; його розум ніяк не віднаходив опори, марнотно метаючись у вакуумному проваллі поміж гострих тягучих стін; він губився i зажурено та безпорадно зиркав навсібіч, шукаючи підказки, напучення чи може просто розради, але неминуче наштовхувався на химерні конфігурації плями...
Може, всьому причиною були гени? походження? яке ілюструвало нервові метання пращурів країною, хоч в тих метаннях i проступала неспростовна цілеспрямованість — мало-помалу вони тяглися на Захід, всупереч будь-яким законам чи обставинам, всупереч притягальності столиці. Йшли, дріботіли, застигали в очікуванні, пручаючись неминучості, але не довго, бо наступне покоління надолужувало згаяне, долаючи подвійну дистанцію. І от кочівництво вивітрилося, ноги, що їх обліпили зразки грунтів piзних меридіанів так, що за ними можна було б вивчати українську геоархеографію, обважніли i стишилися, впершись нарешті у нездоланну перешкоду — гори...
Частина 2. ПОЧАТОК КІНЦЯ
?№4
Bін народився восени того року, коли радянські танки чавили "оксамитову революцію" в Празі, коли саме починався черговий "льодовиковий період", останній за ліком серед офіційно визнаних. Чи не тому так часто вчувалося йому загрозливе чавкання гусені і бряжчання кoлiс, що змушувало нажахано озиратися i підсвідомо втискати голову в плечі? Чи не тому страх i бажання сховатися за чиїмись спинами переслідували його всюди, куди б не потнувся? Чи не тому так нав'язливо бажалося незмінно їхати, зриваючись з ненасидженних місць, раптово схоплюватися, зіскакуючи на ходу з потягів, позапланово змінюючи маршрути, немов плутаючи, як заєць, зацькований хижаками та людьми, сліди? Чи не тому він врешті таки здебільшого скорено повертався, принижено схиляючись перед власною безвладністю?..
Він народився холодної і мокрої осені у маленькому провінційному містечку, що впиралося при pyсi на Захід у східні підніжжя Карпат, як сходинки ескалатора у залізні зубці холодної підземної підлоги. Воно наче загрузло у пастці межиріччя двох Стрімковод — Білої та Чорної — однаково каламутних, бурхливих і мілких, хоча щовесни i щоосені вони й загрожували місту повенями та наступним нашестям комах з боліт, які утворювалися довкола річищ; влітку переправитися через водянисту перешкоду можна було й у брід, причому в багатьох місцях — без ризику замочити литки.
Але i саме містечко виявлялося пасткою — необачний подорожній, що не зумів поспіхом прочвалати між вхідними брамами — у старі часи, — чи між масивними бетонними зліпками літер, які в сукупності, наче йшлося про магію називання, озвучували його — нині; — той мандрівник, куди б не лежав його путь, якось непомітно для себе загрузав у багнюці місцевої флегматичності та яловості; здавалося, що за свою понад трьохсотлітню icтopiю містечко й не змінилося зовсім, настільки повільним i грузким малювалося життя тут, воно заколисувало навіть найдієвіших, упирською справедливістю висмоктуючи надмір особистої енергії i розподіляючи його між рештою сомнамбулічних мешканців.
Ймoвіpно, що своїм існуванням мicтo завдячувало не найкращій з людських рис — писі, причому писі шляхетській — якийсь із польських магнатів назвав кілька розташованих поряд поселень, що наче належали йому, містом, a мicтo охрестив на честь щойнонародженого сина — Адамичевом.