Втім Борис певно приховував від Томи справжній розмір своїх доходів, аби щодня куштувати оковитої. В майбутньому не проглядалося жодних перспектив і Тома раптом жахнулася, якась темна, пекуча хмара лягла їй на душу… А ще дід, який здушив її, позбавив сну і певності у всьому, з яким вона не знає, що й робитиме далі. Господи, тільки би він швидше вмер, — зітхнула вона, злякалася того, що подумала, але думка не йшла з голови, вперто і насмішкувато напосідаючи, неначе насміхаючись над Томою. Що за маячня, я ж цього не хочу, — повторювала вона, але перша фраза засіла в мізках наче осиновий кілок у грудях упиря і не збиралася звідти вступатися. Тома затулила обличчя руками, але нічого не могло змінитися, зрушитися. Їй слід було терпіти повільність цієї ситуації. Чоловік надривався, він уже кричав, що це його дім і вона не має ніякого права так з ним обходитися. Він ні в кого нічого не просить, він не жебрак, як інші, не алкоголік, що би вона не казала і не думала собі. Він дбає про сім'ю, приносить додому гроші… Тома очманіло розвернулася і пішла до кімнати. Борис замовк з розкритим ротом, так і не завершивши. Лють його вже випарувалася, він викричався і тепер просто чувся ображеним і хотів плакати, як мале дитя, ультимативними вимогами якого придбати ту чи іншу іграшку знехтували батьки, навіть не пояснивши це…
Тома повернулася до діда, нахилилася до нього і заклякла — старий помирав. Він був без свідомості, пульс ледве промацувався. Навіть не маючи медичної освіти, Тома зрозуміла, що це кінець. Вже напередодні дідові стало гірше — він блював, підвищилася температура. Але що смерть прийде так раптово, вона не сподівалася. Треба було щось робити, але Тома не знала що. Вона розгубилася і злякалася, їй було зле, вона потребувала підтримки, але очікувати допомоги було нізвідки. Вона була сама-самісінька у цілому світі і навіть дідусь її вже залишив. Кілька скупих сльозинок виступили з очей, але так і не скотилися — вона не могла навіть заплакати… Останнім зусиллям волі примусила себе встати, накинути на плечі пальтечко і вийти, щоб викликати швидку. Надворі зрозуміла, що забула взутися і наногах у неї кімнатні пантофлі, але вже не звертала на це уваги. Байдужий голос за сотні кілометрів запитував причину виклику, і вона не могла це сформулювати, на мить їй захотілося кричати, що помирає єдина рідна їй істота, але потім і самій стало байдуже, адже нічого все одно не зміниш.
Коли вона повернулася, то застала свого чоловіка п'яним вдрузки біля холодного дідусевого тіла. Дід розплющив очі і дивився кудись у стелю невидющим поглядом. Він дихав уривчасто і хрипів. Обличчя посиніло. Чоловік щось промямлив до Тамари, проте вона не слухала і не намагалася розібрати цього бурмотіння. Вона нахилилася до дідуся, вже й сама не знаючи, яка тут може бути рада… Дід, здавалося, впізнав онуку, принаймні в очах десь далеко у їхніх глибині щось зблиснуло, поворухнулися м'язи обличчя… Потім погляд знову відлинув, сховався у вічність. Лише рот дідовий ще трохи тремтів, ніби він хотів промовити на прощання кілька слів. Але він уже був не тут. Тома впала у крісло, заплющила очі і чекала. Знову підійшла до діда, подумавши, що це певно вкрай важливо, бути при помираючому в останні миті його життя…
Приспіла швидка, лікар щось розпитував Тому, але вона була вже здатна лише хитати головою, відповідаючи на ті питання, які можна було ствердити чи заперечити. Вони відміряли пульс, лікар вже мав розмову із Василем і Тома раптом відчула напад ревнощів — це ж її дід, це ж вона віддає йому останню шану, то ж якого дідька він розмовляє із цим п'яним одороблом? Каже йому певно, що, на жаль, нічого вже не можна зробити, що той зараз помре. Вони вже готові виписати свідоцтво про смерть, щоб довго не засиджуватися. Але вмирання триває інколи довго. Душа надто звикає до тіла, щоб так легко його залишити. Тома не йняла віри, вона не вірила у смерть, бо ще ніколи її не торкалася, не зустрічала…
— Він помер, — раптом повідомив лікар, обернувшись від тіла, — мені дуже шкода, — додав за мить, спохопившись, що не сказав цього раніше, перед звісткою…
Ніч із мертвим тілом… Вона не може не спати і не може спати, бо чогось боїться. За вікном віє і виє вітер. Холоднеча і пустка, ніби після атомного бомбардування…
Потім ранок, після кількох хвилин дрімоти… Туман… Вона вже стоїть у якомусь кабінеті, бо їй потрібна довідка, що дозволяє вивіз тіла за межі міста. Дідусь хотів бути похованим вдома. Потрібно сповістити маму і тата, замовити машину… Хай би хоч батьки домовилися за цвинтар. Місцева бюрократія своїм рутинним непоспіхом переслідує людину навіть після смерті — контора, де видають дозволи, чомусь не працює, під дверима зібралася черга людей у чорному, Тому обступили жіночки, що схлипують і витирають очі мереживними чорними хустинками.
А дідове набрякле тіло між тим лежить на її ліжку, де вона стільки разів спала голою, де кохалася з Василем і тими кількома випадковими чоловіками, що з'являлися нізвідки, проносилися крізь неї вихором, а потім раптово зникали… Діда треба було обмити — спочатку зняти з нього брудний, просмерджений потом і ліками одяг, повитирати голе тіло, потім вбрати у парадне… Виявилося, що у діда немає костюма необхідного розміру. Довелося купувати. Тома позичила грошей у знайомої на роботі. Та прийшла ввечері з кількома подружками і вони почали щось бубоніти. Від їхніх безглуздих банальних слів, що не намагалися пояснити смерть, що сприймали її покірно і спокійно, але лише як чужу смерть, Томі не легшало, навпаки її дратувала їхня непрохана присутність. Вже краще залишатися самій, — думала вона. Ввечері приїхала мама. Завидівши в коридорі труну, про яку подбав протверезілий Василь, прийшли сусіди, яких потягло на мертве м'ясо, немов стерв'ятників.
Матір щось запитувала у Томи, розважливо і по-діловому, наче йшлося не про зникнення людини, а про повсякденну справу, про підготовку до сподіваного свята. Дідовий труп лежав на ліжку в новому костюмі, очі йому заплющили, бороду зголили — Тамара кілька хвилин марно намагалася виблювати, конаючи над унітазом, коли побачила, як гостре лезо стинає густу білу щетину, місцями врізаючись в плоть, з якої проте вже не виступала кров… Ніч, тиша, чути як скапує зі свічки на грудях небіжчика воск. Тома думає про небуття і не відчуває страху, лише огиду і відчай… Одне й теж, без змін. Цей потворний ритуал не змінюється століттями. Коли у житті якісь зміни, бодай поверхові, відбуваються щомиті, то смерть однакова, завжди і скрізь.
Надходить ранок. З'являється Томин батько, торкається плеча дружини, щось шепоче. Повертається звідкись втомлений Василь і каже їй, що з вивозом діда нічого не виходить, доведеться ховати на міському цвинтарі — він вже домовився. Тома вже не має сил опиратися, сперечатися, доводити, що остання воля небіжчика — це якась там святість і порушити краще закон, ніж її… Якусь мляву спробу змінити щось робить її матір, яка відводить Василя набік і починає голосно йому пояснювати, що так не можна, бо в селі всі чекають, люди готуються. Василь терпляче все це вислуховує і незворушно пояснює, що без дозволу на вивіз тіла, який ні йому, ні Томі за браком часу не вдалося вибити, ніхто не візьметься транспортувати труп, скільки б за це йому не пообіцяли. Врешті, тоді на всіх і на Тому в першу чергу очікують неприємності… Мати раптом погоджується, кудись зникає разом із батьком, певно, щоб сказати йому, що треба попередити людей у селі. Забави не буде…
Чоловіки (геть чужі і незнайомі Томі люди, що невідомо звідки і як потрапили в її помешкання) підхопили мертвого на руки, похитуючись під вагою грузного трупа, зробили кілька кроків; один, найвищий, намагався керувати рештою, вигукуючи якісь непрактичні вказівки і лише заважаючи іншим; нарешті вони опинилися над труною і впустили діда туди. Глухо гепнуло, піднявся стовп куряви. Василь наливав у кухні горілку для помічників, вони випивали, крекали, надміру гучно висловлювали співчуття, потім виходили курити на коридор, де щось жваво обговорювали. Словом, життя тривало…
21
Два наступні тижні минули для Томи, як два дні. Вона навіть жартувала на роботі, але щось у ній ніби вмерло разом із дідом, якийсь рухливий живчик, що рухає тебе вперед, примушує борсатися і природно вливатися в життя. Вона закостеніла, муміфікувалася, вона дихала холодно, в унісон із смертю, наче закликаючи її, припрошуючи, викликаючи до себе. Чорна синтетична блузка муляла тіло, свербіло під пахами.
Два тижні потому минули для Томи, як два роки — два нестерпно довгих роки, порожні і пекучі, ніби концентрований оцет. Обличчя співробітниць, які жадібно тяглися до неї, щиро вірячи, ніби чинять добро, втинаючи свої пащеки у її життя, невідступна увага, розпитування і ідіотські поради. Що вони моужть радити, коли це сталося не з ними? Звідки вони можуть знати, як зараз почувається вона?
Холодний весняний вітер тяг з гір залишки снігу і розпорошував їх над містом. Вона проходила повз брудні стіни, в які роками впиналася кіптява вулиць, якими стікала каламуть дощів, дивилася на них і відчувала нестерпне і неприроднє для живого бажання не бути — сховатися або й зникнути взагалі… Але не можна було не лише спинитися, вона не могла дозволити собі навіть хвилевого перепочинку. Дома накопичилася бездонна прірва якихось робіт, що висіли на ній.
Василь після того, що трапилося, уникав жінки. Він допізна засиджувався на роботі, заходив до приятелів на чарку або водив з ними козу майже до ранку.
Падав у ліжко поруч із Томою, яку мучило безсоння і, не промовивши й слова, провалювався у небуття… Калатав будильник, чоловік схоплювався, вирвавши своєю активністю із нетривкого кількахвилинного сну і дружину, вмивався заготовленою із вечора водою (о 5 ранку, коли він починав збиратися, в кранах ще тільки починало клекотіти). Його мучила спрага, він з нудьгою і якимось несформульованим жалем, дивився у темінь за вікном, відчуваючи, що віддаляється від чогось вкрай важливого, що могло йому принести порятунок, із кожною чаркою, із кожним робочим днем, проте змінити щось не в його владі. "Це як нарди, — казав йому одного разу власник, — ну, життя наше, як нарди.