Як сватався, як батьки готувалися до весілля і як нарешті його гуляли. Як він вперше напився і заснув під столом. А потім тільки праця, праця і праця. Доводилося впрягатися у плуг, щоб орати землю. Вимахувати сокирою і ціпом. Носити на плечах по два-три мішки з борошном до річки, переправлятися на той берег паромом, лежачи горілиць і слухаючи вітер та обтираючи піт з чола, а потім прохати, щоб перевізник допоміг завдати лантухи на спину і, зціпивши зуби, знову йти, топтати битий шлях, вгинаючись все дужче і дужче. Руки відмовляли, терпли, мотузок розрізав долоні до теплої крові, яку потім злизував і ковтав, вже не відчуваючи смаку в пересохлому роті, але він знав, що мусить дійти. На станції вже свистів паротяг, біля кількох вагонів купчилися люди, які щось передавали один одному, прощалися, говорили… Залізничник в лискучій уніформі з поважним виглядом проходжувався платформою. Потяг вже збирався рушати. Він наближався до вагону третього класу, знову просив допомоги і йому подавали руку, щоб закинути речі всередину. Попри вересневу прохолоду у тамбурі було душно і прокурено. Він сам щойно, піддавшись моді, почав купувати у місті дешеві цигарки і курити їх, а не тютюн, обгорнутий папером. Обливаючись парою, тонучи в клубах диму, паротяг натужно зсувався з місця, вагони струшувало, люди кидалися один одному в обійми і чортихалися. Починалася подорож. Довкола було багато робітників, які пхалися у місто на завод. Дід хотів продати міщухам борошно дорожче, як у селі. Інколи такі поїздки приносили зиск, та часто траплялося, що вистоявши довгий день на ринку під зливою, він змушений був увечері тягнути все своє майно знову до потягу, а потім далі пішки, на переправу і знову на горбі – аж до хати. Для того, щоб регулярно отримувати з цієї справи прибуток, слід було заготовляти цілий вагон і продавати теж вагон. А два мішки – це лише ризик надірватися, нажити грижу. Проте жінка вимагала від нього ощадності та хазяйновитості і він підкорявся.
Настав 39-й рік, якось непомітно змінилася влада. У селі з'явилися "совіти". Майже одразу потому, ніби й не було двох років повільних і підозрілих змін, яких селяни аж ніяк не схвалювали, прийшли німці. Діти тішилися, коли зрідка приїздили штабні автомобілі – можна було ризикнути і проїхатися кількадесят метрів на задньому бампері. Так загинув дідовий молодший брат – німецьке авто раптово спинилося, дверцята розчахнулися і звідти з лайкою вискочив високий офіцер у кітелі та шинелі, він щось крикнув навздогін утікачу, а що той не обертався, роздратовано вихопив із кобури зброю і почав стріляти. 13 річний хлопчина скочив у кукурудзу і вже майже врятувався, але полковник саме влучив йому у спину. Побачивши, що дитина впала і не підводиться, він коротко зареготав, варнякнув щось самому собі, повернувся в авто і наказав водієві їхати далі. Хлопця принесли додому пізно ввечері. Куля прошила йому праву легеню і вийшла через груди. Лікаря довго не було, а коли він нарешті з'явився, зарадити вже не міг – рана почала гноїтися, хлопця тіпало у пропасниці і життя витікало з нього, наче вода з простреленого глечика. Він простогнав ще тиждень, з кожним днем все тихіше, під кінець майже не подаючи ознак життя. Мати їхня навіть не плакала, коли син помер, а дід і поготів – ніколи було.
Лінія фронту забрала життя ще кількох друзів – випадкові кулі вражали випадкових людей, смерть з'являлася ніби нізвідки, і чоловіки нагло падали поеред вулиці, а то й в хатах. Втім друзів і дружби дід майже не знав – колеги виявлялися надто дрібними і зрадливими, щоб величати їх цим званням. Повернулася радянська армія. У лісах залишилося ще трохи місцевих хлопців. Десь за два роки їх вистріляли – а хто лишився живий, потрапив до Сибіру. Починався новий етап життя. Коли нова влада забрала худобу і землю, він твердо вирішив тікати до міста. Не було документів, у колгоспі вимагали виконувати трудодні за копійки. Пухли від голоду. Нарешті він зважився вступити до якогось будівельного загону і потрапив на Схід України, де рік копав ями під опори ліній електропередач, носив цеглу, мішав розчин… Вдома залишилася мала донька. Від запалення легенів помер син, а він навіть не зміг приїхати на похорон, щоб востаннє побачити маленьке обличчя того, на кого покладав майже всі надії. Рід згасає… Накопичувалася втома і хвороби. Праця ставала все нестерпнішою, а її не меншало. Ще кілька спроб вирватися, пробити безжальну механістичну систему, завершилися невдачею. Він повернувся до городу в кілька сотих і колгоспного поля, яке колись належало йому.
20
На третій день дідового перебування у їхньому помешканні Борис вирішив, що він уже настраждався доволі, і з нього годі. Повернувшись з роботи і вживши для дужчої аргесивності ще півсклянки оковитої з недоторканного запасу, що зберігався у холодильнику, він відкликав Тому на кухню, щоб остаточно з'ясувати стосунки. Жінка похитувалася, ніби теж щойно випила, і трималася за стіну.
— Слухай… — сміливості у нього раптом забракло і він розпочав здалеку. — Ти як думаєш… дід ще довго… я маю на увазі, у нас пробуде, — поспішив уточнити він, зарум'янівши від сорому.
Тома нічого не відповіла, лише невизначено зітнувши плечима. Це не був жест зневаги – вона справді знала не більше від чоловіка і безглузда балачка, що тільки ятрила її, видавалася їй зайвою. Між тим Борис відчув себе саме знехтуваним — йому не готували вечерю й сніданок, не прали брудні речі, а тепер ще й не хочуть відповідати.
— Я ніби не в себе вдома живу, а як на вокзалі… — пробурмотів він, — я розумію, він твій дід, але ми не можемо його тут утримувати, в нас немає умов. Нема навіть другого ліжка. Я втомлююся на роботі, а на розкладачці не висипляюсь. А у мене вже безсоння через його стогони… Ти мене чуєш? — раптом запідозрив він цілковите ігнорування з боку своєї половини.
Тома здригнулася. Вона не розуміла, що він хоче від неї, але навіть на те, щоб запитати не вистачало сил. Щелепи наче заціпило, і їй здалося, що вона не зможе їх розтулити навіть якщо помиратиме від голоду чи спраги. Тома розгублено поглянула на чоловіка широко розплющеними очима – на мить в голові проясніло і бачення стало як ніколи чітким. Жовто-сіре обличчя в променях жарівки здалося їй незнайомим. Очі Бориса не виражали нічого, крім образи і злоби. Вони здулися і скидалися на мильні бульбашки. Її чоловік за кілька років спився і з перспективного молодого чоловіка з вищою освітою перетворився на банального алкоголіка, який постійно хвалиться своїм дипломом і каже, що міг би працювати за спеціальністю, але обставини і сім'я змусили його шукати високооплачуванішої роботи, тож довелося знайти цей напівпідпільний цех із виробництва мінеральних вод. Звичайну криничну воду вони запаковували у пляшки, коркували і, наклеївши етикетку "лікувально-столова, гідронатрієво-карбонатна", відправляли на продаж довірливим покупцям. Цех містився за річкою у приміському селі і добиратися туди слід було ще вдосвіта – у переповненому холодному ЛАЗі. У перервах між партіями мінералки, яка могла у будь-кого вибухнути в руках через перегазування, залишивши чоловіка калікою до кінця життя, бригада бавилася горілкою. Попри офіційну заборону і суворі попередження власника (мовляв, коли когось побачу п'яним на робочому місці, одразу звільняю, не залежно від того ким він мені доводиться) п'янство навіть заохочувалося. Горілки ніколи не бракувало. Працювали до 12 годин на день, і в суботу. Конвеєр-100 грам-курилка-конвеєр – це був замкнений цикл виробництва, із якого ні Борис, ні його колеги вже не могли вирватися. Їхні мізки зомбувалися, вони починали творити якийсь колективний симбіоз психіки — розумніші тупішали поруч із викінченими кретинами, а останнім краплина розуму не допомогала виборсатися із абсолютної пітьми свідомості.
Тома дивилася на Бориса, який починав червоніти від люті, щось верещати їй у вічі, уважно вдивлялася у його спотворені люттю риси і не могла зрозуміти, як цей чоловік міг потрапити у її життя, що могло її привабити у ньому, змусити повірити, що з ним вона зможе перебути решту свого життя і не розуміти, що така рештка життя мусить виявитися геть безнадійною і жілюгідною. Трапилася якась помилка, жахлива помилка, — думала Тамара, — це не може бути правдою, ніяк не може. Поки Борис надривався (його найбільше роздрочувала її видима байдужість і відсутність реакції), Тома порпалася у пам'яті, відшукуючи бодай якесь пояснення. Він був студентом п'ятого курсу, читав їй на пам'ять вірші, одягався у коротку (аж було видно пасок на штанях, коли він підіймав руки) джинсову куртку і невимушено заскакував на перила парапету, коли вони гуляли набережною. Вона почала зустрічатися із ним від безвиході — поруч не було нікого, хто би бодай трохи відповідав її вимогам "казкового принца" — дурна дівоча романтика, а Борис принаймні інколи бував дотепним. Вона марніла і вкривалася прищами, чекати чуда у вигляді чистого і великого кохання набридло.
Кохалися на березі річки, в кущах, крізь які за ними любили підглядати дітлахи. У Бориса бували проблеми з потенцією, крім того вона тільки починала збуджуватися, коли у нього вже все було позаду. Але стосунки тривали, це безглуздя набирало швидкості і кудись летіло, як сани уві сні, що несуться з гори, зриваються у прірву і…
У них немає і певно вже ніколи не буде дітей, їй як і йому не пощастило з роботою — втрапивши на початку 90-их у "модну хвилю" і якимось чудом вступивши на економічний факультет, вона уявляла собі райдужні перспективи — величезний кабінет у офісі якогось банку, комп'ютер, мобільний телефон, як у серіалах, вольво чи мерседес із власним водієм; у результаті ж вона заледве вхопилася за місце в якійсь совдепівській статистичній установі, де в одному кабінеті парилося над стосами паперів півтора десятки жіночок та дівчат різного ступеня знедоленості, що по черзі ділилися своїми бідами, аби потім інші мали нагоду, за їхньої відсутності, попліткувати про них. Зарплатні їм вистачало лише на їжу (ще й трохи допомагали Томині батьки), щоб сплатити за послуги, квартиру (її вони винаймали у якихось далеких Борисових родичів, що виїхали за кордон), і час від часу поновлювати гардероб якимось дешевим шматтям.