І лише якась затятість Томи, що передавалася усім іншим, дозволила знайти необхідну їй людину. Кілька чоловіків у халатах зачинилися в одній із ординаторських і пиячили. Вона наполегливо грюкала майже хвилину і їй таки відчинили. Розчервоніле обличчя, від якого тхнуло спиртом, що з'явилося у щілині дверей, було дещо переляканим. Решта лікарів і їхні знайомі принишкло чекали всередині. На столі були залишки бенкету. Пляшки в очікуванні перевірки керівництва встигли сховати – певно, під стіл, подумала Тома, але їй це було десь дуже глибоко. Вона потребувала каталки, причому негайно. Нарешті розпорядження були віддані і з'явилося якесь допотопне інвалідне крісло на величезних колесах, що чимось нагадувало перші ровери, в яких переднє колесо у кілька разів більше ніж заднє.
Ще слід було пройти довжелезними коридорами, опуститися ліфтом у підвал, знову петляти коридорами із запахом дешевого їдла, мила, розведеного у воді, і хворіб, а потім ще раз користуватися ліфтом – цього разу, щоб підійнятися догори.
Її супроводжував якийсь напівп'яний гевал з лисим черпом, що іноді мовчав, а потім раптово видавав масний вульгарний жарт, з якого сам довго реготався. Тома не удостоювала його навіть поглядом. Лікар все ще з руками в кишенях вийшов їй назустріч і усміхнувся, наче добрій приятельці. Тома зігнорувала і його приязнь – вона нічого не відчувала, нічого не хотіла відчувати, і бажала лише, щоб все вже опинилося в минулому, але без її участі. Хтось завжди приходив на допомогу, завжди позбавляв її від потреби виконувати за раз такі важкі обов'язки, а от тепер всі її залишили, вона сама і навіть не може втекти, послатися на слабкість, недосипання і втому. У лікаря, який разом із гевалом, що відповідав за каталку, допомагав Томі перенести обважніле, майже непритомне дідове тіло з ліжка на візок, посоловіли очі. Дрібні червоні судинки протинали жовтуваті білки – певно, лікар, як і більшість його колег був небайдужий до алкоголю. Дідова велика голова із колючою нерівномірною сивою бородою хиталася. Гевал незадоволено пихтів і Тома зрозуміла, що везти крісло доведеться їй самій. Щойно вона вхопилася за руків'я як дід опритомнів і розплющив очі.
— Що сталося? — пробурмотів він, — куди це мене?…
— Додому, дідусю, ми їдемо до мене додому, — в'яло усміхнулася до діда Тома.
Але дід раптом відчув якийсь підвох – його єство зреволюціонувало і він почав шуміти. Марно Тома намагалася його нарозумити, що в їхніх же інтересах утекти з цього лихого місця, де лише безжально слідкують за процесом вмирання, випробовуючи якісь смердючі ліки, якнайтихіше. Діда було не втихомирити.
— Гади! — майже кричав він. – бузувіри! Москалі!
Тома полегшено зітхнула, коли за ними поволі зачинилися дверцята ліфту і дід, нарешті втомившись, вмовк. Гевал позіхав і вона відчула, що просто знемагає від утоми – кожна кісточка нила і боліла, хотілося простягтися на ліжку і заснути мертвецьким сном гдин так на 12, якщо не більше. Проте вона знала, що нормально виспатися їй вдасться ой як не скоро. Дід задрімав, гевал заходився чухатися, а Тома крізь напівсон продовжувала снувати коридорами, з усіх сил штовхаючи попереду важкий візок. Нарешті вона удвох із тим лисим вульгарним хлопцем підхопила діда під пахви (надворі було дуже холодно, дув пронизливий вітер з гір, старий раптом прокинувся і застогнав), і маже впала на сидіння таксі. Кілька хвилин сну дорогою додому здалися їй миттю. Боліла голова, все розпливалося, ставало дибки, а таксист немилосердно термосив її і кричав:
— Пані, вставайте, куди далі, вставайте, приїхали…Ну ж бо!
Вона скерувала його до під'їзду. Попросила допомогти і він чомусь погодився.
— Це ваш тато? – виявився водій ласим до балачок, як і всі його колеги (колись вона навіть любила пофліртувати з невідомими нічними перевізниками-харонами, коли поверталася звідкілясь сама, без чоловіка).
— Дід, — буркнула Тома, котра навпаки жодної охоти до балочок не мала.
Дід застогнав. Йти він не міг, а вага роздутого тіла була надто значна, щоб її могли здужати один чоловік і одна жінка, навіть якщо це така відчайдушна онука, як Тамара. Вона зайшла в приміщення, щоб покликати на допомогу чоловіка. Ліфт не працював і Тома ледь не заплакала з люті. Їй хотілося прибити ліфтера, і примусити його помирати довгою та повільною смертю — від голоду, зачиненим у ліфті.
Насилу подолала кілька маршів, сперлася рукою на клямку. Ще кілька зусиль і все буде гаразд, і можна буде впасти бодай на підлогу.
В квартирі горіло світло і лунали чиїсь голоси. Тома вже не могла нічого казати, ні з ким боротися чи сваритися. На кухні сидів її чоловік – Борис, оточений трьома своїми друзями. Вони саме "добивали" третю пляшку горілки і вели жваву дискусію про долю місцевого футбольного клубу у другому колі вітчизняного чемпіонату.
Чоловік подивився на Тому, так наче вона весь цей час була у кімнаті і прийшла попрохати усіх поводитися тихіше. Всі справді принишкли.
— Мені потрібна твоя допомога… — прошепотіла Тома, надто награно, як здалося Борису. — Внизу таксі, там мій дідусь…
Запала тиша, крізь яку чулося совдепівське цокотіння годинника — ознака порожнечі і самотності. Надвір вийшли всім гуртом – хлопці вирішили теж допомогти. Холодний вітер з гір насував на місто чорні хмари.
— Певно, буде сніг, – промовив хтось задумливо, споглядаючи небо із завзяттям астронома.
Дід все ще стогнав і дививися кудись крізь натовп цих чужих людей, від яких тхнуло спиртом, наче від рук медсестер, що вправно робили йому ін'єкції. Вони якось незграбно обхопили дідове тіло, але воно все одно було надто важким, зсувалося, вислизало від них. Вони гельготіли, сперечалися про щось; з кількох вікон двору одночасно урочисто залунав гімн – північ. З-поза хмар виплив місяць (вповні звичайно) і Томі захотілося, впавши на холодну землю, завити — надривно і безтямно.
19
Вдома дідові несподівано полегшало – за яких кілька днів він схуд, віджив, почав споживати їжу і навіть підводитися в ліжку. Томі довелося взяти відпустку, щоб доглядати за ним.
На другий день апетит у діда розгулявся настільки, що у старого з'явилося бажання жити. Тома справно підставляла під ліжко судно, обережно виносила смердючу, із запахом гнилі посудину до туалету і, ледь не блюючи, зливала все в унітаз.
Борис – Томин чоловік – на з'яву нового члена родини спочатку не відреагував ніяк. Першу ніч він з готовністю провів на розкладачці, хоча і зітхаючи. Він як ніколи потребував, щоб дружина пожаліла його і гідно оцінила ту жертву, на яку виключно заради неї він зважився. Однак Тома була надто втомлена і не зважала на такі тонкі нюанси. Сама вона змушена була спати вдень, коли чолоік йшов на роботу. Передрімавши цілу ніч поруч із дідом на кріслі, схоплюючись на кожен стогін хворого, вдосвіта вона, щойно починав гриміти металічний будильник, який, здавалося, стрясав усе помешкання, і вихоплював зі сну Бориса (вона вперше за роки подружнього життя помітила як у чоловіка, коли той прокидається, злякано розплющуються очі, з'являється безтямний погляд, а потім він, наче зомбі схоплюється і робить автоматичні рухи), кидалася до розкладачки і, як була, вдягненою провалювалася у важке, хоча й солодке забуття, що тривало лише мить. Потім прокидався дід. Він розгублено усміхався до онуки – вибачай, доню, що приношу тобі самі турботи і страждання, але що ж я вже можу вдіяти? Таке життя – людина рухається від одного небуття через дві безпорадності – вдосвітню і присмеркову – до іншого. І, вибавивши когось, ти маєш право на те, щоб і тебе, проводжаючи в ніч, бавили. Тома не слухала діда, вона з усіх сил намагалася не впасти і не витрачати решток енергії на роздратування, яке спочатку з'явилося у вигляді маленького накипу, десь на денці, потім поступово викристалізувалося у намул, осад; набрякало і збільшувалося.
Діда потягло на спогади – він, заплющивши очі, говорив, переповідаючи все своє життя і немов заново його переживаючи. Потім Тома ніяк не зможе собі пробачити, що просто засинала під це монотонне хрипіння і уривки розповідей хіба спотворено проникали в її химерні сновиддя, де дід ставав молодим здоровим красенем, мав пухнасті, пещені вуса (точнісінько таким вона вже згодом, аж мороз тоді по шкірі пройде, побачила його на одній фотографії, яку раніше аж ніяк не могла зустрічати). Дід розповідав про свого батька, котрий служив за часів першої світової у Австрійській армії, був поранений і вже за Польщі отримував від держави пенсію. Мав шмат поля, щоб обробляти який доводилося залучати наймитів. Тома заплющувала очі і бачила маленького дідуся, що широко розплющеними очима дивиться на місто, в яке він вперше потрапив. Фіакри, що поволі сунуться вузькими вуличками, сірі стіни тоді ще нових (вони й зараз стоять) кам'яниць, аристократки у красивих платтях і з парасольками, коні, підкови на копитах яких цокотять до бруківки… Перша міська лікарня на околиці, яку заснували два брати-медики, що самі опікувалися хворими, деручи із них шалені гроші… Покалічений війною дідовий батько регулярно потрапляв у їхні руки. Почала гнити рука і її довелося ампутувати — спочатку кисть, потім майже до ліктя. Чоловік (високий, міцний, надто красивий як на селянина, і мав навіть роман з якоюсь знатною панянкою у місті) потроху марнів. Згас погляд, він почав багато пити. Виноградники, якими засадив усе подвір'я (з чого насміхалося усе село – ото божевільний, замість бульби і яблук, такий непотріб вирощує) перетворювалися на вино, яким не встигали заповнювати льохи, бо воно одразу ж випивалося. Навесні вийшов із берегів Дністер і п'яний батько, що пішов рятувати худобу, втопився у хліві…
Поховати його вдалося аж коли зійшла вода, на п'ятий день; тіло засмерділося і жахливо набрякло. Дід навіть не плакав, він сильно змерз і був у гарячці. Коли копали яму на цвинтарі, гробарі замість землі лопатами вичерпували воду. Люди плакали не так за небіжчиком, як за знищеними городами, мертвою худобою, знесеними хатами. Рік той був голодний, але несподівано гарно вродив виноград…
Потім було ще багато усілякого – дід розповідав, як залицявся до баби, як ходив із нею цілуватися під черемху, що шалено пахла тієї весни.