Вони не вміють ненавидіти (це лише ті, хто мав з ними які стосунки, вже вміють ненавидіти – їх), в щілинках очей – порожнеча безтямності. Настрій на руйнацію задля руйнації. Слова, помережені матом і блатним жаргоном, позбавлені змісту, однакові, як і їхня зовнішність – лише куртки різного кольору і різної зношеності – у залежності від їхньої, незрозумілої мені ієрархії. Навіть місцеві крутії – прищаві міні-пахани – наче позбавлені особистості, ніякі від народження, вражені немічними генами цієї місцевості.
Сіра трава на напівоблисілій, точнісінько як моя голова, землі, ще дужче сіріє в темряві. Світлячки вікон відлунюють у вічних калюжах, які давно оселилися у вибоїнах дороги. Якийсь, найпридуркуватіший із компанії нічних волоцюг пацанчик стрибає у багно обома ногами, збиваючи фонтан бризок мені (і собі) аж до обличчя. Знімаю затраскані окуляри, щоб протерти; зграя ж поволі обступає мене з хижими намірами.
— Сігарєти є, хімік? – підходить впритул пахан.
Я мовчки дістаю пачку – спеціально для них заготовлену, сам я не курю. Вони, по-ідіотськи регочучи, пригощаються, по колу обходячи мене, обступивши з усіх боків. Пахан, який зростом ледь дістає мені до плеча і тому змушений дивитися знизу вгору, робить ще крок вперед, сподіваючись, що я відступлю (дарма, треба сказати)… Він наступає мені на ногу, але заточується сам, що викликає регіт його ж дружків…
— Бля!… Малчать, сукі!.. А ти, скатіна, спічкі гані!!! – кидається він до мене.
Ще якихось 5 років тому я би не стерпів – змолотивши двох-трьох сосунків, примусив би решту розсипатися, наклавши повні штани. Тепер же відчуваю, що будь-яка моя необережність або просто перелив їхнього настрою може скінчитися фатально – у кращому разі доведеться як мінімум два місяці працювати на дантиста. Навіть із псами краще, – думаю, – тих, якщо не боїшся, не роздратуєш, а ці реагують не на твій, а на свій адреналін. Запах власної сечі доводить їх до сказу – очі вилазять з орбіт, морди оскалюються – ще би шерсть на спині з'явилася – чистісінькі тобі вовкулаки.
Але я їм не підходжу – не достатньо інтелігентний, та й вік, певно, щось та й важить – не їхня вагова категорія. Крім того, вони ще як слід себе не накрутили алкоголем і наркотою. Отож, мене милостиво відпускають, попередньо обізвавши "старим мудаком" і "педиком" – особливо старається наймолодший і найслабший серед ього падла, який, відчувши себе під захистом натовпу, умліває від всевладдя і вседозволеності. Я впізнаю його голос і даю собі слово віддячитися – цей малолітній кримінальник живе у моєму дворі. Його мати безперервно в загулах, у той час як батько горбатиться на полуничних плантаціях та будовах Португалії.
Мене проймає дрож ненависті – але я розважливий, і доводиться терпіти. Віддаляються у пошуках нової жертви – інтелігентика без сигарет. Якщо когось знайдуть – хай начувається, бо просити у них пощади – це все одно, що сподіватися на оживлення схололого трупа.
Тепер мені майже нічого боятися – крім хіба іншої компанії чи навіть повторної зустрічі із цими самими хлопчиками – вдруге вони мені мене не подарують. Болять ноги, в голові гуде. Хочеться присісти, сховатися в надійному місці… Я шукаю фортецю, але її ніде нема. Подумую про повернення додому, але йти ще так далеко і так не хочеться. Поруч парк, я поволі крокую туди, намагаючись забавити себе думками про можливу бійку. Одяг геть вимазаний – пальто, штани, про взуття взагалі мовчу. В такому вигляді додому краще не повертатися. У пачці ще залишилося кілька сигарет – одну з них я кладу собі у писок, але не припалюю, просто пожовую до нудотності смердючий фільтр. Чергова поразка, про яку ніхто, крім мене, не знатиме, а все ж...
10
— …Де тебе носить?
Я нічого не кажу у відповідь – навіть правди, бо вже давно згубив звичку ділитися з дружиною пережитим, ховаючи його лише у архіви своєї пам'яті. Розповіді і озвученню підлягають лише якісь німі побутові рефрени щоденності.
Ноги гудять, як рейки метрополітену. Я ще з хвилин 20 вишукував харчі, поневіряючись крамничками, які чомусь в моєму районі рідкість – найближча знаходиться метрах у трьохстах від дому. Бідоті нашого кварталу не потрібна така розкіш – що на нас заробиш? А проте ті, що ризикують торгувати, накручують шалені націнки.
Назад довелося йти пустирем, який перетворився на м'яку трясину. До ніг чіплялося багно, поволі обплітаючи туфлі, як невідчепна смола чи клей.
Вона вмикає світло і зойкує – мелодраматичний ефект цієї сцени дратує мене до неможливості. Я втуплююся у її ноги – жахливі, криві, товсті – і думаю, що за кілька років вони стануть ще потворнішими, слонячими. Їй неможливо буде придбати взуття, тому що такого розміру не виробляють. Вона буде безперервно скаржитися на біль, кульгати, врешті не зможе пересуватися. Її обличчя запливе жиром, розтовстіють навіть губи, і нижня звисатиме над подвійним (потрійним) підборіддям, як "шмарок" індика. А я ж ще пам'ятаю її інакшою – граційним дівчиськом, що швидко бігало, усміхалося мені назустріч… Я заплющую очі, сподіваючись повернути час бодай у такий спосіб, але бачу лише розмиті контури – якісь невизначені кольорові плями.
— Ти п'яний! – виривається у неї обурений вигук.
Очі дружини від такого святотатсва лізуть на лоба, їй бракує повітря, щоб висловити своє обурення. Її батько помер від алкоголізму і тепер кожна випита мною чарка наче повертає для неї з потойбіччя той синій, майже чорний труп, який знайшли під ранок на вулиці.
11
Відчай і зневіру я ношу з собою завжди, наче носовичок у кишені. Дивуюся, як мені ще вистачає сил на постійну боротьбу з ними – я наче затявся і цілими днями тільки й роблю, що регочу, кепкую та розсипаю навсібіч дотепи. Я геній чорного гумору. Над розказаними мною анекдотами ридають найбрутальніші і найцинічніші потвори. І лише я щиро шкірю зуби – єдине, що в мені ще збереглося твердого – бо деякі з них штучні.
Робочий день у редакції починається десь опів на десяту. Заспані обличчя журналісток, мішки і синці під очима у чоловіків, які перебрали звечора. Починається процес чаювання – обговорення пліток за кавою та цигарками. Курять майже всі – без поділу на статі і раси, незалежно від національної приналежності. Вони поєднуються цією своєрідною "сигаретою миру" і допоки курять, справді майже не кривдять один одного. Щоб кривдити відкрито, потрібна сміливість, а її у них немає. Вони роблять якесь западло зпідтишка, аби їх не засікли, не помітили. І щойно підклавши комусь велику купу лайна, одразу солодкаво шкіряться тому, для кого її сотворили. Але кожен із них, якщо би прочитав ці рядки, відрікся б від них і показав би пальцем на іншого.
12
Редактор у нас молодий, настільки, що в його рудій борідці (а він завдає собі клопіт поголитися не частіше як один раз на тиждень) ще багато прогалин. Щоранку він марно намагається зібрати всіх на планірку, щоб роздати завдання. Він вдає суворого, навіть підвищує голос (хоча сам же одразу й лякається своєї сміливості), щоб закликати підлеглих до порядку. І вони, хоча й бурчать, але коряться. Він злегка усміхається своїй перемозі, бо відчуває, що його влада над ними не віртуальна, а таки справжня. І все ж певності хлопчині вистачає ненадовго. Він побоюється мене, довірливо водячи час від часу на пиво (о, горе мені, моя дружино з нюхом пантери!) і допитуючись схвалення того чи іншого свого кроку. Я для нього загадка, йому ж бракує мого досвіду і знань. Цинічно користуюся своїм становищем непідвладного, раз-по-раз заробляючи невеликі гроші на замовних статтях. До хлопця наразі мало хто звертається – його ще не знають і тому побоюються. Він здогадується, що я беру хабарі, обходячи його, заздрить і лютиться. Він вже ненавидить мене, бо ж першопричина ненависті – це, звісно, гроші. Якби він раптом позбавив мене мого маленького бізнесу, завдяки якому я зараз можу не відмовити собі у зайвому пиві, тож чи не зненавидів би і його я? Певно, що так. Але наразі нагорі я, а отже, можу дозволити собі благородство зневажати.
Ось і сьогодні я подаю йому на стіл відверту фальшивку, навіть не почервонівши. Підписую якимось безглуздим псевдо, щоб не псувати іміджу. Замовлення однієї політичної струкутри, яку очолює без'язикий мерзотник. Але що мені до того? Марко кілька разів перечитує, поступово червоніє від сорому переді мною. Він усе розуміє, але заперечити не може. Знає, що я запитаю у нього безневинним голосом " у чому річ?" і він не зможе мені нічого довести, хоча міг би в принципі не доводити нічого. Я блідий і спокійний – хоча мав би почуватися винним, він – багряний, наче щойно з окропу, і знервований, хоча міг би легко впоратися із ситуацією, якби проявив бодай трохи наполегливості та стійкості. Але ж молодість! Я сумую за нею, та мушу визнати, що у досвідченості свої переваги. Наприклад – звідси ближче до смерті.
13
За кілька годин усіх охоплює страшенна нудьга. Дівки туляться в коло і шепочуться – біс його зна про що, певно про шмаття, яким прикривають тіло і про чоловіків, які це шмаття мусять здирати, ризикуючи заплутатися. Інколи звідти чути сміх – якийсь неповноцінний і єхидний, інколи, регочучи, вони позирають у наш бік. Мене такі ескапади жіночих гормонів вже давно залишають байдужим, а от Марко страшенно лютиться. У чоловіків свій гурт, щоправда менш балакучий. Здебільшого, наші просто втуплюються у газети, нічого там не помічаючи. Хтось розшифровує кросворд. Хтось позіхає і ця напасть за мить інфікує всіх. Епідемія напівсну охоплює редакцію. За вікном темнішає і, здається, настала ніч.
— Ти дивився вчора футбол? — як і щотижня підходить до мене від нічого робити наш "спортовець" Валентин.
Я заперечливо хитаю головою і він засмучено повертається на своє місце. Йому знадобиться кілька хвилин летаргії, щоб повторити свою спробу і звернутися із цим же запитанням або до Марка, або до Дмитра, що відає громадським життям.
Пожвавити цей смутний занепад здатен своєю появою лише Микола, рекламник, рот котрого не закривається ні на мить. Він знає все, про всіх, і навіть те, чого він не знає, він все одно знає.