Сонце перепливає небом пунктирний розділ половини дня... Наливається, просвічує соком через тонку шкіру і замість того, щоб луснути, завалюється за найближчу багатоповерхівку.
Дорога до мого дому чомусь мокра. Та ж за цілий день навіть натяку на дощ не було... Певно, поливальні машини полювали на пил, ледве встигли до закриття сезону... Чи, може, до мого дому вже ходять на уклін якісь мовчазні паломники, рясно зрошуючи асфальт катарсичними сльозами прощення усіх балакучих та спокути власновимовленого слова... Поливальні машини, поливальні машини...
Кожен крок, щораз ближчий до будинку, видається важчим. Наче я не йду, а рухаю своїми ногами Землю, неймовірним фізичним зусиллям наближаючи до себе дім. Щось не так. Зупиняюсь перед сходами. На вікні сидить сірий кіт (саме кіт, а не кішка — бо має виразно чоловічий вираз морди), у кімнаті горить світло. У мене ніколи не було кота. Світло в моєму домі було від початку історії, але ж...
Збігаю сходами нагору, від(к)риваю незамкнені двері, ступаю в дім... і спиняюся на порозі. Безсила. Тиха. Я чую, як зістрибнув з підвіконня на килим кіт. За мить він уже треться своїм сірим хутром об мої ноги. Сідаю, прямо тут, на підлогу біля дверей, беру на руки кота і загортаю його по самі вуса у свій теплий светр.
Я знаю, що він зараз там, у кімнаті... ходить, обійнявши себе за плечі. Час від часу поправляє волосся, не тому, що того потребує зачіска, а тому, що нервує. З тієї самої причини по черзі пильно вивчає то візерунки на килимі, то цяточки й квітки на шпалерах, то родимку на безіменному пальці лівої руки. Знаю, що маю почати перша.
Господиня дому, сидячи біля порогу, із закутаним у светр незнайомим мурким котом:
— Я тебе не чекала... сьогодні... та й узагалі... Не думала, що ти колись повернешся. Навіть встигла забути, що колись було інакше, без самоти... знаєш, із цим можна жити, згодом утворюється такий собі симбіоз: воно жере твої спогади, мрії, живиться твоїми почуттями, а ти натомість отримуєш безболісне механічне існування... А останнім часом...
Гість, якого не хочеться називати гостем, з кімнати:
— Я теж забув... Ні — піддався тиші... Знаєш, це так дивно — відчувати її у власній голові... та я, власне, не про те... ти завела кішку?
— Це кіт.
— Кіт... А звати його як?
— ... кіт... Тихоном... звати... Тишко...
Пауза для думок обох співрозмовників.
— Я прийшов зранку, а двері відчинені... тебе не було... я так давно не був у цьому домі... здається, новий замок... ти дуже розгублена... кіт дряпався у двері...
— Розгублена, загублена, погублена, втрачена...
— Не кажи так.
Ще одна пауза (трохи довша). Кіт фуркає від довгої шерстинки светра, яка потрапила йому до носа.
— Знаєш, я б, може, й не прийшов, якби... якби не вони... вони щось хочуть, ні — вони вимагають! Якби я сьогодні не втік був до тебе, то певно, вже не зміг би з цим нічого вдіяти... Спочатку це був жах: щовечора, за годинником, приходять... їх тисячі... я повертаюся з роботи, а вони стоять. Потім якось звик, не знаю, майже рідні якісь зробилися... дивно... Вибач, не треба було мені про це...
— Та нічого... Знаєш, чомусь спало на думку, що я дуже чудна істота — починаю відчувати сум за кимось саме в той момент, коли розлука вже минула...
— Я пам'ятаю.
Ще одна пауза — найдовша (для появи гостя з кімнати, відсторонення кота та ін.;^ )
*
За дверима тихо. Так і повинно бути. Ранкова тиша дозволяє особливо яскраво відчути, як тобі дошкуляє котяче нявчання під дверима; і як не хочеться вилазити з ліжка; і як нестерпно далі чути ці поклики природи.
Сонце, відлежавши відведені йому години за багатоповерхівкою, вже зробило обов'язкову ранкову пробіжку на схід і попливло своїм звичайним чином (чи то, пак — небом).
Кіт не припиняє психічної атаки. Нарешті спромогаюся встати й випустити його на порожню вже майже не ранкову вулицю.
— І чого ти цю тварюку Тишком назвала? Була б кішка, можна було б Сиреною чи ще як... А кота — ну хіба що Клаксоном!
— То нехай буде Клаксон Тихонович... Стривай...ти чуєш?
— Що саме? Котяче ім'я та по-батькові? Ти ще прізвище йому вигадай...
— Та ні... Чуєш... на вулиці... оркестр грає...