І. Оптимістика (збірка)

Марія Козиренко

Сторінка 3 з 5
То де кава? Я чекаю...


ІІІ
У чорно-білому кіно показували вевселку... В пустелі майже ніколи не буває дощу, і там ніколи не буває веселки, навіть чорно-білої... Нав'юченому верблюду, власне, все одно. Він звик до свого вповільненого життя в цьому філіалі пекла на землі. І він ніколи не дізнається, чому його стомлена безпристрасна фігура прикрашає сигаретні пачки — десь там, де веселка буває...


СТУПА З ВОДОЮ


І
Він за все своє життя багато разів бачив сліпий дощ, точніше, навіть не бачив, а дивився на нього. Звичайна собі вода, з підвищеним рівнем рН і домішками бозна яких винаходів хімічної науки. Бували й прості, "зрячі" дощі: вода промочувала його ноги, билася холодними краплями об чорну парасолю або капюшон куртки й похилені плечі, стікаючи на джинси й ті ж таки промочені вже ноги. Дощ досить часто ходив містом разом із ним. Саме завдяки ньому дощ міг заходити до магазинів і будинків; дощ часто бував у нього вдома.


ІІ
Взимку дощ обростав білою вовною...


ІІІ
Він мав двох друзів. Із них трьох один був бабієм, один — свідомо нереалізованим музикантом, один мав повністю математичний склад розуму й філологічну душу; один хронічно не мав коханої дівчини, один хронічно мав, але різних, один також мав різних, але, зрештою, зупинився (ненадовго); один з них був сином кандидата у президенти, один не хотів нічого знати про свого батька, один відростив собі бороду, як у тата; двоє з них були євреями (різною мірою).


ІV
На початку життя — все має бути прекрасним. У середині життя — все прекрасне. Наприкінці життя — все мало бути прекрасним. Нічого нового... Просто не було зайвим нагадати.


V
Миттєві маленькі веселки, народжувані стікаючими з листків краплями дощу! Не ріденькі несміливі мокрі цятки — стіна сонячної води!!!
Але він за все своє життя багато разів дивився на сліпий дощ.


VI
Його життям керував розум. Цілком чоловічий, цілком логічний і безпристрасний. Механічно точний, як японський годинник на лівій руці. Математично вивірений, як два плюс два — нуль.
Дощ — це вода.


VII
"Моя розумниця" — це:
1) собака, який приніс кинуту паличку;
2) комп'ютер, який нарешті спромігся виконати потрібну операцію;
3) свій варіант.








VIII
Він пив каву з прямокутної чашки й дуже мало їв.
Чималий шар пилу рівно вкривав собою підвіконня його кімнати й ті речі в ній, до яких він не відчував хоча б найменшої симпатії, або ж на які просто не звертав уваги, щоб врешті помітити їх абсолютну непотрібність і викинути геть. Часом друзі лишали на пилу сліди свого перебування: крихти, чайні калюжки, обгризені кулькові ручки, листки з недоведеними теоремами і недорозв'язаними задачами, відбитки вказівних пальців на моніторі ком'ютера.
Друзі — це добре.


IX


З дитинства він мав звичку мити за собою посуд. Вода з крану жодного разу не нагадала йому про дощ.


X
У вікно другого поверху, на якому він жив, ніколи ніхто, окрім дощу, не стукав.
Одного разу він прокинувся серед ночі від грому. Блакитно-електричний спалах блискавки пробився крізь опущені жалюзі, кинувши півсекундні тіні. Грім, стоячи на землі, пробивав кам'яними кулаками небо. Черепахи, призначені тримати на панцирях землю, поволі розповзалися в різні боки, кожна до свого моря (чи болота), а чорти розмішували багнюку в найглибших калюжах міста і навіювали підступні думки синоптикам.
Вода прагнула злитися з людьми, тобто поволі розчинити їх у собі.
Відтоді він не боявся грози.


XI
Уміння плакати — дуже важливе для людини. А одного разу в дитинстві він бачив, як плакав собака.
XII


По вулиці йшов чоловік і водив перед собою тонким металевим ціпком; пильно, нікому крім нього не відомим посліпом вдивлявся у світ і саме тому міг як завгодно довго дивитися на сонце... єдине сонце, яке знала ця людина — було теплим.
XIII
Він стояв і дивився. Небо, ховаючи у собі тони води, як завжди, було над ним. Він мав два варінти: подивитись на небо чи у нього. Обрав, звісно, третій — просто осягнути його (просто?).


XIV
Теоретично, на місці цих літер мав бути якийсь приблизно логічний кінець чи щось подібне. Практично на місці очікуваного кінця маємо ці літери. І нічого окрім...
Спочатку був Дощ, а Дощ у Бога був, і Бог був Дощ.






ШОП


Асортимент крамниці "Ной і сини" широкий:
калоші, плащі, парасолі, гумові чоботи,
надувні матраци й човни (моторні або на веслах)...


Для бажаючих за каталогом можна замовити
свіжу оливкову гілочку...


А для постійниих клієнтів — акція:
Розіграш захоплюючої сімейної морської мандрівки!
Не втратьте свій шанс!




СТИХІЇ


І. Повітря.
Затремтіло голосом:
"Чу-у-у-є-є-є-єш!"
Надихалось моїм співом.
Пелюсток запах — де?
Завис межи віт високих.


ІІ. Земля.
Не пускай, діво!
Народи мене краще взимку,
Щоб не так, як усім:
Виросла, зірвали...
Кому в жменю зеленого?


ІІІ. Вогонь.
До світла, до тепла —
Погрітися, осяяними бути;
Ловити з чужих очей
Оранжеві блискітки,
Щоб тільки попіл залишився.




ІV. Вода.
Кому за течією?
Кому проти?
Пам'ятаючи,
що тільки один з нас
ходив нею.




СНІГ


Автобус колисав мене і навівав передзимові думки... Повз нас, заколисаних у його теплому череві пасажирів, пливли схоплені інеєм дерева, кущі, латки зораних до зими полів... дерева, кущі, схоплені інеєм латки полів... дерева, схоплені інеєм кущі, латки зораних полів...
Коли вмирає людина, янгол вириває з великої книги сторінку, на якій записана доля померлого. Усі ті листки він складає на купу. І от у кінці кожного року ця купа стає величезною, і Бог наказує позбавитися від того непотребу. А оскільки палити багаття на небі не можна (це бо виключне право пекла), то янголи рвуть листки з прожитими людськими долями на дрібні шматочки і скидають на землю...
На нас, заколисаних у теплому автобусному череві пасажирів, на схоплені інеєм дерева, кущі, латки зораних до зими полів... дерева, кущі, схоплені інеєм латки полів... дерева, схоплені інеєм кущі, латки зораних полів... на дахи будинків, крила птахів у польоті, широкі криси капелюхів і теплі плечі пальт, на довгі вії і носи... на все, що людське, на все, що боже...


Зупиніть, будь ласка, на перехресті!






ПИЛ НА ЧОБОТАХ
(пелюстки рози вітрів)


Була одна дорога — за обрій і наліво — щаслива. Обабіч було поле, і опудала підганяли  вітер розіпнутими на хрестах сорочками; і якби в кожного з них було по дві ноги, вони, певно, затанцювали б. Але на кожного нога була одна, і поле одне (на всіх). На сухі плечі опудал сідали білі ворони, так, відпочити від життя, яке було нескінченною втечею, просто посидіти, висловити комусь своє "кар":
— Холодно сьогодні...
— Авжеж, не Африка.  До речі — де в нас Південь?
— Та-а-а-м...
— То, може,  вже полетимо?
— Та... може...
І летіли. Полем понад дорогою, яка здавалася втіленням нескінченності. Часом траплялися дороговкази. Спочатку: "Південь там"(стрілка прямо). Згодом: "Скоріше за все, Південь десь там"(стрілка так само). А потім: "Можливо, там Південь"(стрілки немає).
Вже й летіти набридло; може б, і завернути кудись. Але ж яка різниця, в якому напрямі летіти, якщо  дорога — до обрію й наліво...
















***
Переплутала годинник із компасом
І довго ходила по колу,
Доки не  пробило
Опів на осінь.


Час іти далі...










***
У маленькому пісковому годинникові
міститься жменя піску.
Отже, час можна побачити, відчути,
потримати в руці.
У моїй жмені 15 хвилин.
Час у мене під ногами.
Кожним кроком
я переступаю через сотні днів.
А якщо бігти — це майже вічність.
Під водою — теж час.
Але його відділено від мене
Тонкою, невірною лінією прибою.
Він не для мене.
Але його теж можна відчути.
Це спогади, мрії, сни, хвилинні забуття.








***
На вершині Пластилінових гір
Ще не затоптані відбитки пальців Творця.




НАВЕРНЕННЯ
(коли діти були дітьми)




Слава богам нашим, маємо
справжню віру, яка не потребує
человічеських жертв.


"Велесова книга"




Дерев'яний гном на дитячому майданчику схожий на язичницького ідола. На його капищі — червона гойдалка й виїжджена до блиску дитячими чобітьми залізна гірка. Йому в жертву приносять пластмасові лопатки, відерця й формочки, гумових зайчиків, машинки, паперових ляльок, палички від морозива й обгортки цукерок... Вівтар-пісочниця повна того добра. Там щодня розкошують жерці: у ритуальних підгузках і сандаликах, комбінезонах і панамках, вони розігрують дійства з життя свого бога, ворожать на піску і намагаються не звертати уваги на голоси матерів і бабусь-іновірок з лавки біля під'їзду. Пенсіонерки-місіонерки... Щодня вони проповідують жерцям. І на капищі дерев'яного гнома кожен знає їхню першу заповідь: "Не зроби!"
Жерці вірять і відають. Але з часом одкровіння богів у шелестінні листя і цвіріньканні горобців над пісочницею стають їм усе незрозуміліші, а голоси іновірок з лавки — навпаки. І от, коли сонце вже потребує трохи менше часу, щоби досягнути  промінням маківок голів жерців, вони, непомітно для самих себе, старішають і вмирають, перетворюючись на молодих носіїв іншої віри, але лише для того, щоби відродитися знов — у наступному поколінні жерців, так само приречених забути своїх богів.








ДОБА № 367


Ніч організувала серед зірок конкурс на право стати для людей сонцем. Вони по черзі стрибали з неба, встигаючи на льоту записувати в маленькі блокнотики всі загадані їм бажання.
День вмів добре починатися, але рідко користувався цим своїм умінням. Він любив спати, хоча знав, що це значно скорочує його життя. Поки день спав, замість нього працював ранок. Він дзеленчав будильниками, наступав спросоння на котів, варив каву, позіхав над сніданком і наївно сподівався на те, що всі годинники поспішають.
Коли прокинувся день, ранок уже десь подівся. День критично оцінив зроблене замість нього ранком, але вирішив, що, зрештою, все не так уже й погано. Жалкував лише, що давно не пив кави, і тому завтра вирішив прокинутись раніше. Потім почув, що люди, хочуть його позбутися.
1 2 3 4 5