сподіватись на мене. Я — змій.
Надто бійся моєї спокуси.
Не спіши признаватись мені,
що зі мною тобі не страшні
ні потопи, ані землетруси.
Я герой, але зовсім не той,
хто потрібен тобі. Я герой,
але знала б ти, що я накоїв!
Я до тебе на крилах летів,
та злякався таких почуттів.
Не молись на подібних героїв.
Я ікона, але не свята.
О, яка ти свята простота!
Йдеш до мене, немовби на свято.
Зупинись та отямся! Я — міф.
Я — твій сон, у якому я міг
лиш одне — обіцяти багато.
Я ніколи не стану твоїм.
Із надій побудований дім —
ненадійний притулок. У ньому
ти не матимеш затишку, ти
все гадатимеш, як би втекти
до господаря справжнього дому.
Там на тебе чекає не суд.
Там до ліжка тебе понесуть,
наче стяг відвойований... Там ти,
тільки там ти в раптовій журбі
заспокійливо скажеш собі:
"Він герой, але з префіксом "анти".
Ради Бога, не вір цій дурні!
Це язик мій помстився мені
за недозвіл сказати: "Кохана,
слава Богу, що ти в мене є!
Ти — мій янгол, ти — небо моє,
ти — земля моя обітована".
Звідки, дівчинко, знати я міг,
що для мене Господь приберіг
серед осені — літо з весною.
Але досвід, мій сивий двійник,
як мисливець у нетрі, проник
мені в душу і злився зі мною.
Я мисливцем себе називав,
і повір: я не фантазував.
Я і справді виходив на лови.
І летіли у сіті ловця
легковажні жіночі серця,
що легкої шукали любови.
Але ти... Ти звела нанівець
ту свободу, якою ловець
дорожив над усе в цьому світі.
Тож ніколи нікому не вір,
що я ніжний приручений звір.
Я — мисливець, що втрапив у сіті.
***
Цокають коні підковами.
Цугом годинники йдуть.
Не перейняти мені їх
і не завернути назад.
Ноги натужно гудуть.
Наближаючись, бджоли гудуть
і, мов луна, даленіють,
минувши одквітлий мій сад.
Гірко під древом пізнання,
ковтаючи слину терпку,
знати, що вже не солодкий
його заборонений плід.
Все неможливіше
вдруге ступити в ту саму ріку,
надто коли вже не тільки при березі
тягнеться лід.
Світиться над головою
лелечого колеса німб,
і розгортається в небо
земної дороги сувій.
Тягнеться погляд у небо,
дарма що залишиться в нім
він непоміченим,
як і пророк у вітчизні своїй.
***
Як висушене сіно, шелестить
сторінка за сторінкою; летить
сухий листок над висохлим лицем,
гримованим нещадним олівцем;
і крізь безлистий кущ календаря
колюча продирається зоря
і — меркне над долиною плачу,
насходившись над нею досхочу;
і каменем пощерблена коса,
як смужка світла гострого, згаса, —
дійшовши до останньої межі,
затягується плівкою іржі.
РИБНИЙ ДЕНЬ
Доброго ранку, рибонько!
Запитуєш, як рибалка?
За щучим велінням
клювало — та все у тім'ячко...
І таки піймався на гачок.
Тепер доведеться до вечора
виконувати партію карасика.
Так-так,
за багаточисельними проханнями трудящих.
А їх у черзі — мов оселедців у бочці!
Як бачиш, обставини беруть за жабра.
Працюю ліктями, наче плавниками.
Мов хек, захекався.
А тут іще ця, з риб'ячою кров'ю...
Каже мені: "Смачного!"
А я собі думаю:
"На хека мені ця риба!"
***
Безлюдне церковне подвір'я.
Ішов. Зупинився. Стоїш.
Ворушиться ангельське пір'я
з воронячим навпереміш.
І зло тебе не пожаліло,
і не обминуло добро.
Стоїш — то поглянеш на біле,
то глянеш на чорне перо.
І раптом червоне побачиш
між ними — і ледь не заплачеш.
Нахилишся, камінь візьмеш,
ворон із паркана зженеш.
І ворон зловіщо закряче.
І в серці поглибшає щем.
І ангел у небі заплаче,
і сльози, пролившись дощем,
пір'їну від крові сполощуть
на тихій долоні твоїй.
І грішники матимуть прощу
за муки в юдолі земній.
І скупане золото бризне
Із купола церкви на світ.
І над видноколом повисне
Веселка, мов арка воріт.
Це в рай, а чи в пекло ворота?
...Стоїш — а тонка позолота
стікає і кане в пісок.
Стоїш — а в паркані навпроти
рожевою піною з рота
іде крізь штахети бузок.
Стоїш і спиваєш очима
беззахисний промінь, що блима
між листям на мокрім вікні,
немовби то неопалима
горить купина вдалині.