діти в машинах роз'їхались, рани – і ті в них залізні.
Куди ж це тонкий твій листочок наприкінці літа
лізе через підвалини, пальці ніг і колодязні цямри?
СТАРА АЗБУКА
З Юстинаса Марцинкявічуса
Так сина бавлять.
Так сіно косять.
Так тісто місять.
Так воду носять.
Так хліб молотять.
Так стіни зводять.
Так глину місять.
Так тин городять.
Так рани гоять.
Так мед спивають.
А так голосять.
А так співають.
Так меч гартують
заради волі
Так вершник скаче
назустріч долі.
Так мати з битви
чекає сина
Так на могилі
шумить калина.
ВИШИВАННЯ ХРЕСТИКОМ
Поема
Присвячую мамі
Замість епіграфа
Якщо дивитись довго на стіну,
така стіна глибокою стає,
і погляд проникає в глибину,
летить, летить, а дна не дістає.
І, змушений вертатися назад,
він на собі з тієї глибини
виносить пам'ять, збільшену стократ,
щоб знову відірватись від стіни.
* * *
Колихання землі.
Колихання води.
Колихання повітря.
Колихання вогню родового в печі.
Колихання душі.
Входить вечір в село.
Як вечірня зоря,
сходить пісня нехитра.
Сходить жито в степу.
Сходить сіль в Сиваші.
Сходить тісто в діжі.
Опускається ніч.
Підіймається дух кізякового диму.
Роєм іскри летять
і зірками стають.
Важко ноги гудуть
про далеку дорогу свою несходиму.
Павуки-віщуни
у халявах чобіт
павутиння снують.
В сінях коник сюрчить.
В шибку б'ється мотиль.
В ночвах світиться льоля.
Вогник лампи цвіте.
Жовтим світлом на стіл
осідає перга.
В серці голка стримить.
В пальцях нитка тремтить.
Чорну заполоч доля
засиляє всліпу,
і на білий рушник
чорний хрестик ляга.
Наче в тишу луна,
повертається час.
Навертаються сльози.
На глибокій стіні
спогадання висять,
мов картини без рам.
До загоєних ран
повертається біль,
наче після наркозу.
Натерпівшись, душа
відриває бинти,
що присохли до ран.
Колихання душі.
Колихання руки.
Колихання колиски.
Колихання двох тіней на стінах –
колиски і маятника.
Час по краплі сплива.
Крапля камінь довбе –
розлітаються бризки.
Це, напевне, від них
така вогка земля,
така мокра щока.
Крапля камінь довбе
і видовбує в ньому
глибокі дві дати.
Найгордіші слова
перед каменем цим
на коліна стають
від безсилля йому той тягар,
що на серці лежить,
передати,
на коліна стають
і надовго мовчанню себе віддають.
Крапля камінь довбе –
обліта зайвина,
залишаються жорна.
Прибуває вода.
Вічне колесо
крутить і крутить ріка,
кожна крапля в якій,
наче кожна хвилина в житті,
неповторна.
Обертаються жорна,
і сіється, білячи скроні, мука.
Сходить тісто в діжі.
Сходить жар у печі.
Сходить ряст біля хати.
Зелен-нитка тече –
під хрещатим зелом
тане сніг полотна.
Голуба протіка –
розцвітає услід їй
барвінок хрещатий
та ще біла стіна
розтуляє чотири пелюстки вікна.
Перехрестя віконної рами.
Стежок і доріг перехрестя.
Тоне в мареві даль
і, за пруг зовучи,
краєм світу страшить.
Страх у кров проника.
Але кровна земля
відливає перестрах.
Сірий тягнеться шлях.
І, як пам'ять його,
сіра тягнеться нить.
Сіра дратва доріг.
Сірий пил від чобіт.
Сірий вузлик на згадку.
Сіра грудка землі
вирушає у світ
у хустинці лляній.
І загадує степ
нескладну і непросту,
вже сиву загадку,
сіра грудка в якій
пада в рідну блакить
і щебече у ній.
Пахне димом солодким
дорога додому,
хистка, наче кладка.
І від щастя жбурля
рідну землю у вузлику
в небо рука.
І витає в душі
нескладна і непроста
раптова розгадка,
навіть камінь в якій
в ріднім небі нагадує
жайворонка.
Хрестик жайворонка
все висить і висить
на невидимій нитці.
І не видно очам
провідної зорі,
що додому вела.
Нахилившись, душа
віднаходить її
в незабутій криниці,
без чиєї води
ні зоря не змогла,
ні душа не змогла.
Колихання зорі.
Колихання води.
Колихання коріння
незасохлого дерева.
стовбур якого
по крону в землі.
Колихання круг нього
чернозему й глини,
піску і каміння.
Колихання душі
на його невидимім для ока
гіллі.
Пригинається отчий поріг.
Замикається коло
дверима.
В синій вузлик вікна
доля в'яже хрест-навхрест
небесний огром.
Доля голку бере,
й голка вушком своїм
слуха нитку незриму
між корінням і листям,
землею і небом,
гніздом і крилом.
Пахне хлібом земля.
Пахне сіллю Сиваш.
Пахне потом робота.
Сходить вечір на степ.
Нахилившись, чоло
шостим потом сплива.
Опускається ніч
і стирає з чола
краплі сьомого поту.
І, цілуючи хліб,
губи кажуть землі
найсвятіші слова.
Пахне мова м'яка
молоком материнським
і димом вітчизни.
Мерехтять небеса.
Налягає туман.
Залягає роса.
Ходить сон в головах.
Пахне сіном трава
і коханням пречистим.
Пахне тілом душа,
прихиливши душі
мерехткі небеса.
Одягає земля
золоту пектораль
опівнічного неба.
Золотими жаринами
тліють в курганах
жертовні вогні
і димлять полином.
І заходить в росу
гіркота полинева.
І – горенить роса.
І сивіє роса
на гіркім полині.
Піють перші півні.
На глибокій стіні
вітер тирсу колише.
Хмара небо вкрива.
Срібний місяць підкови
освітлює степ.
Мертва тиша стоїть.
Гостра голка іржання
прохромлює тишу.
Хилить голову кінь.
Свіжий горбик землі
під курганом росте.
Колихання землі.
Колихання пітьми
і багаття нічного.
Осідає курган.
Присідає вогонь.
Просихає щока.
Час по краплі сплива.
Крапля камінь довбе
і видовбує з нього
долю жінки, яка
на кургані стоїть
і на когось чека.
Сива нитка чекання
тремтінням зоветься:
снується – не рветься.
І ляга на рушник
не подоланий кимось,
посивілий шлях.
Сива нитка чекання
з надії і віри,
з любові снується.
І не менша любов.
І не менша клубок,
що у горлі застряг.
Піють другі півні.
Хліб сіда на черінь.
Розворушеним жаром
піч в обличчя пашить,
втомні очі ятрить,
в ночвах льолю багрить.
Доля голку бере,
й голка, пальця вколовши
незлим своїм жалом,
ціпеніє від згадки
про нитку, чий колір
на пальці горить.
На глибокій стіні
вітер попіл несе,
вітер крутить золою.
Ненажерну іржу
віддира від плугів
обгоріла земля.
Доля сіє себе
й кожне зерня своє
поливає сльозою.
Доля голку бере
й цівку власної крові
у вушко всиля.
Квітне мак у степу
і, кривавлячи даль,
крізь рушник проступає.
Запікається кров.
Час по краплі сплива.
Крапля камінь довбе –
і видовбує зірку,
Якої на жодному небі немає.
Це під нею життя
починає докупи
збирати себе.
Піють треті півні.
Сходить хліб у печі.
Сходить піна у ночвах.
Доля льолю пере,
і колиску гойда,
і співає котка.
І погойдуються
на сорочці нічній
двійко цяток молочних.
І на долин рушник
в білій нитці тече
білизна молока.
Крізь глибоку стіну
білий голуб летить
і тримає у дзьобі
і маслинову віть,
і пожовклий від часу
трикутник листа.
І – долає стіну.
І сіда на рушник.
І мовчить у жалобі.
І мовчанням своїм
він то голку, то нитку
про голубку пита.
Біла тягнеться нить –
і не видно, де сніг,
а де крила голубки,
хоч до голуба їй
вже подати крилом.
І вона – приліта.
І навпроти сіда.
І ніяк не дають
їм зійтися докупки
і маслинова віть,
і пожовклий від часу
трикутник листа.
Час листом шелестить.
Час водою шумить,
і нема йому спину.
В ночвах льоля росте.
І слова на вустах.
І сліди в спориші.
Час летить, аж свистить.
І глядить йому доля
то в очі, то в спину,
знай розплутуючи
всі нитки, що у вузол
сплелися в душі.
Розплітайтесь, нитки,
вам ще треба схреститися
на рушникові.
Сповідайтесь, нитки.
Буде чесним рушник
саме вам завдяки.
Хай не вплутаються
вам у сповідь хрещату
нитки випадкові.
Хай минають роки, —
не линяйте, нитки,
не порвіться, нитки.