Яйцепос. Книга 1

Так що не турбуйся – усе залишається по-старому.

– Спасибі, друзі, – промурмотав русявий бородань, запихаю­чи в кишеню рюкзака туфельки, светр, спідницю, трусики й ліф­чик Олександри Зозульки...

Дотепний український письменник Майк Йогансен у своєму невеличкому творі "Nomina-omina (латинська рима)" вказав отаку прикмету, за якою можна відрізнити даму від мужчини:

"Передусім: що таке є дама...

Та жива істота, що всі рурки, ступирі, вали, підойми, вельосипедні смоки, дула, кабелі, мачти, реї взиває "палками", а всі трибки, маховики, зубчатки, турбіни, динама й дизелі взиває "кольосиками", оця сама жива істота і є "дама"".

Але в Автора Терентопських хронік немає жодних сумнівів, що читачеві відомі і інші ознаки (зокрема, анатомічні), за якими даму можна відрізнити від мужчини.

* * *

За сорок п'ять хвилин Лицар Поштової Скриньки, ли­цар Ярослав і барон Андрій Цинік доїхали до розгалуження доріг, і зупинили Кішку, Тутмоса й Велосипеда перед дорого­вказом. Вказівник, котрий представляв собою стовп зі стріло­подібними до­щечками, прикрашеними текстом, інформував подорожан, що ліва дорога веде до села Великі Таратути, а права – до Лю­зримямського замку...

(– Великі Таратути? – перепитує Ліва півкуля авторського мозку. – Я пам'ятаю, що серед сіл, які відвідала ця трійця, уже були Таратути. Тільки Малі.

– А я знаю, що означає слово "таратута", – хвастається пів­куля Права. – Таратута – це українська національна вегетарі­анська страва, інгредієнтами якої є солоні огірки, хрін, червоний буряк і буряковий квас. Мабуть, Малі Таратути на­звані так через те, що там подавали маленькі порції цієї страви, а Великі Таратути – через те, що там подавали великі порції.

– Версія, може, і забавна, але зовсім не до діла, – буркоче Автор, – тому що ли­царі попрямували не до Великих Таратут, а до Люзримямського замку.)

Ще за півгодини вони добралися до невисокого пагорба, на тім'я якого був напнутий, неначе капелюх, не великий, але ефектний замок, цегляні стіни якого були мальовничо озеленені мохами, папоротями й хмелем. Але це озеленення було вже не смарагдово-літнім, а блякло-осіннім. Озеленив бу­дову, втім, не садівник, а вітер, що посипав її у свій час спорами й насінням, невідомо звідки ним доставленими.

Господарем цього замку, вірніше – його господаркою, вияви­лася жвава дівчина, руденька, трохи кирпатенька, трохи весня­нкувата, з вартими уваги грудьми й узагалі ладненькою фігу­ркою, у сукні світло-зеленого кольору, що по тому тлу розки­дані дрібні темно-зелені дракончики. Вона побачила з вікна кандидатів у гості, а коли вершни­ки виїхали на пагорб, уже зу­стрічала їх у воротях.

Мужчини й дівчина обмінялися привітаннями, й лицарі їй відрекомендувалися.

– А я власниця цього Люзримямського замку, Євгенія, але можна просто – Женя, – назвалася рудоволоса господарка. – Від­починьте в моєму замку. Я завжди рада гостям. Конячок ула­штуємо в стайні – місця вистачить.

У невеликій стайні, куди відвели Кішку, Тутмоса й Велоси­педа, жив кінь Євгенії, із чого випливало, що власниця замку полюбляє верхову їзду. Цей ссавець був майже таким же ру­дим, як і дівчина. Схоже, вершниця підібрала собі біологічний транспорт під колір волосся, як деякі пані підби­рають плаття, сумочки та навіть автомобілі.

– А ви тут зовсім одна живете? – запитав Шурик, зверну­вши увагу на відсутність у замку інших людей.

– Я не перебуваю тут постійно, так, часом навідуюся. Я непосида за характером, не люблю довго сидіти на одному місці. Скажімо, якщо б ви приїхали сюди після найближчої повні, то вже мене тут би не застали, – відповіла Женя. – А поки я тут, до мене навідуються подруги з Великих Таратут і Дотепної Ку­чми, а та­кож дочки тутешнього лісника, та й сам лісник допомагає по господарству – то сіна для мого коня Боллі вкоси­ти, то пола­годити щось. Лісник же й за замком наглядає, поки мене тут немає.

– А ми – так? – з вами раніше зустрічалися, добродійко? – запитав Ярослав. – Начебто я вас раніше вже ба­чив.

– Може, у журналі "Гарнюнізм!"? Мої фотографії на­друковані в четвертому, квітневому номері за цей рік, – від­повіла Євгенія.

– Ні, квітневого – так? – номера я не бачив, видів травневий, ось у нього є, – показав Ярослав на Шурика. – А, згадав: я бачив не вас, а незалежного лицаря, схожого – так? – на вас. Може, це ваш родич?

– Так, серед моїх родичів є лицарі, – погодилася дівчина.

Зрозуміло, гості поцікавилися, чи не знає господарка Лю­зримямського замку про місцезнаходження драконячого яйця і яєчного шахрая, демонструючи портрет останнього. Вона не знала.

– Розташовуйтеся у вітальні, а я вам приготую перекусити з дороги, – запропонувала Євгенія, але Шурик заперечив:

– Ми нещодавно в Дотепній Кучмі пообідали, ситі. Правда, колеги?

Ярослав з Андрієм Циніком ствердно кивнули.

– Як вам завгодно. Що ж, будемо поки спілкуватися без об­жерливості, – сказала Женя.

Лицарі, відстебнувши металеві оболонки, щоб почувати ся вільніше, і відклавши зброю, пройшли у вітальню замку. Стіни там були прикрашені фотографіями в рамочках під склом і жи­вописними полотнами.

– Ой, а звідки у вас фотографія мого батька? – вигукнув Ли­цар Поштової Скриньки, побачивши чорно-білий знімок, на котрому були від­биті двоє чоловіків, один з яких у ли­царському обладунку, а другий у звичайному смугастому костюмі із краваткою. – Така ж фотокартка є в нашім сімейнім фотоальбомі.

– Батька? – перепитала руда Євгенія.

– Так, ось цей чоловік у панцирі – мій батько, лицар Єв­стигній Зозулька.

– А. Справа в тім, що другий чоловік – мій батько. Ви­ходить, наші батьки знайомі один з одним.

– А така фотографія й у мене є, – зауважив барон Андрій Ци­нік, указуючи на кольоровий знімок, де фігурувала група ли­царів у ла­тах. – Це ми сфотографувалися після невеликого турніру в місті Замийську-на-Замийці. Ось це я, ось це герцог Абрам, ось це барон Аркадій, тоді він був ще не бароном, а простим лицарем, ось це Лицар Пухнатого Замку, ось це товариш Непийкакаколу, ось це Сіро-буро-малиновий Лицар, від якого смерділо часником, ось це гр...

– Так, Сіро-буро-малиновий Лицар! – перебив колегу ли­цар Ярослав. – Згадав! Ось на кого ви схожі, добродійко. Я його ба­чив – так? – без шолома. Він ваш брат?

– Він... син моїх батьків, – відповіла дівчина, чомусь злегка зніяковівши.

– Я ж і кажу – брат. Класний лицар. На останньому турні­рі в столиці він усіх переміг і дійшов до фіналу. Єдиний, кого він не зміг – так? – здолати, уже у фінальному бої, це – ось – наш Шу­рик, Ли­цар Поштової Скриньки, – похвалив Ярослав, попле­скавши по плечу названого супутника.

– Сподіваюся, та обставина, що у фінальному бої я висадив з кульбаки ва­шого брата, не викликає у вас ворожості до мене? – насторожи­вся Шурик.

– Ні, звичайно. Я знаю про той бій. Усе було чесно. Йому просто не пощастило. Зізнайтеся, та звитяга не була для вас простою.

– Так, Сіро-буро-малиновий Лицар – дуже сильний суперник, – підтвердив молодий бородань.

– А таку картину я бачив на календарі й на листівці, – указав Андрій Цинік на одне з живописних полотен.

– Так, це копія знаменитої картини "Купання рудого єдинорога" сучасного терентопського живописця Петренка-Само­гонова, – пояснювала Женя. – Оригінал експонується в Задвірпольскому художньому музеї, а цю копію намалював мій дідусь Дмитро Колотун за фоторепродукцією, незадовго до своєї смерті. Намальовано не дуже професійно, бо дідусь був не фаховим худож­ником, а лицарем, живописцем-аматором без від­повідної освіти. Живопис став його хобі лише в останні роки життя. Але мені картина дорога, як пам'ять про дідуся.

– Я теж намагаюся — так? — малювати з натури пейзажі, для чого взяв у мандри стос паперу і олівець, — зізнався Ярослав, — і теж непрофесійно, бо ніколи цьому не вчився.

– А це що намальовано? Якась різнобарвна каша? Смітник побутових відходів у тумані? – запитав Андрій Цинік, киваючи на інше мальовниче полотно.

– Ой, не смішіть мене, ха-ха-ха... – залилася срібним сміхом руда господарка. – Це художник-авангардист Сисой Сопляєв так зобразив мого дядька Христофора Колотуна, теж лицаря.

– От ці авангардисти завжди все спотворять! Христофор Ко­лотун – відомий незалежний лицар, можна сказати, богатир, а отут – якась розмазня: смітник не смітник, монстр не монстр... – навів критику Андрій.

– Є така приказка: не такий страшний чорт, як його малюють, – зауважив Ярослав. – А можна сказати так: не така страшна людина, як її малює авангардист.

– Дядькові Христофорові теж не сподобалось. Він став лая­ти художника, а Сопляєв йому відповідає: "А я вас так бачу". Дядько йому: "Тим, хто так бачить людей, місце в психіатри­чній лікарні", а Сопляєв: "Ви геть не розумієтесь на сучасному ми­стецтві". Дядько ледве цю картину не порубав, а я забрала її собі – нехай і не схоже на дядька, зате непогані колорит і екс­пресія. Мені подобається.

– Мені теж подобається, – підтримав Женю Лицар Поштової Скриньки.

– А я теж авангардизму – так? – не розумію, – поскаржився лицар Ярослав. – Ось цей другий портрет – це ж зовсім інше діло: усе зрозуміло, усе красиво, людина схожа на – так? – лю­дину, а не на кашу. Відразу видно – так? – стару реалістичну школу. Хто зображе­ний? Хто автор? Втім, хто автор я вже знаю – Леонардо Ґудзик.

На полотні, котре хвалив Ярослав, був зображений веселий чо­ловік у напудреній білій перуці, схожій на тістечко безе, або на зефір, і у жустокорі, рожевому в червоний горошок, з мереживним жабо на грудях. Таку людину легко уявити собі танцюючою алеманду, ріґодон, ґавот, менует, полонез, контрданс, кадриль, матредур, ґросфатер, лендлер та решту популярних європейських танців XVIII сторіччя. Жи­вописця Ярослав ви­значив за розбірливим підписом у правім нижнім куті портрета. Крім під­пису художника, там же була й дата написання полот­на: 1747 рік.

– Це портрет мого предка – мага Гектора Фроловича Маню­ні, придворного чарівника короля Жорика Четвертого, – відповіла руда Євгенія. – Із приводу присвоєння йому звання придворного й був намальований цей портрет.

– Так ви з роду чарівників, – констатував Шурик.

– Тільки за лінією батька, а предки мами були переважно лицарями. До речі, у мене є ксерокопія фрагмента автографа Гектора Манюні.