Будь напоготові, можливо навіть і гуля стрітимо.
– Згоден, – сказав Ярослав і протягнув гному правицю.
Вони потиснули один одному руку.
***
Ярослав і Дартаз вийшли на поляну, де відбулася сутичка з ведмедем. Чорний пес обнюхав місце битви і голосно гавкнув, здається, ніяких слідів не залишилось, все поросло молодою весняною травою. Дартаз обійшов навкруги, відшукуючи сліди. Ярослав, одягнутий в запасну кольчугу гнома, широку та короткувату, підперезаний шкіряним поясом з коротким мечем і кинджалом, взутий в нові чоботи (розмір ніг у нього з Дартазом виявився майже однаковий) із заправленими в них своїми старими штанями, притулився до дерева трохи перепочити. Голова хлопця була покрита високою хутряною шапкою, бо не знайшлось підходящого шолома і він дуже спітнів та вимотався. Весь час, доки вони йшли, гном вчив його тримати меч і наносити їм удари, а так же розповідав про ліс, показуючи сліди різних звірів, а Барт, який чорною тінню бігав біля них, розважався тим, що полохав різноманітну живність. Дартаз одягнутий майже в повний бойовий наряд і в гостроверхім шоломі, із сокирою за плечима та луком в руках, здавалось, зовсім не запарився.
– Так, слідів не залишилось, та я знаю кілька озер, схожих на твоє. Пошукаємо. Правда, прийдеться заночувати в лісі. Єдине, що тривожить так це гуль. Біс його знає, де він взявся на нашу голову!
– Може вернемося, ми ж їжі не взяли, – запропонував Ярослав, втомлено потягуючись.
– Не зрозумів, кому це потрібно, мені чи тобі? Заодно і кістки розімнеш. Їжу добудемо, а якщо ні, переночуємо і так. Звикай до нового життя, – посміхаючись сказав гном і свиснувши собаку, пішов в хащі.
Хлопець зітхнув і поплентався за ним.
Вони бродили лісом ще кілька годин, перевіривши три ближніх озера. Потім Дартаз велів Ярославу назбирати хворосту та розпалити багаття, а сам зник з собакою в лісі. Хлопець, настільки втомлений, що не відчував страху, зібрав хворост і, за допомоги запальнички, розпалив вогонь. Зняв із себе шапку, розпустив пояс і поклав поруч меч, а кинджал засунув в чобіт і, прихилившись до коряки, подумав втомлено, чи не слід йому зняти кольчугу, але вирішив не робити цього, згадавши про ведмедя. Потрохи темнішало, Ярослав вже починав хвилюватись, з настороженістю вдивляючись в лісові хащі і підкладаючи побільше дров в полум'я. Несподівано із кущів вискочив чорний пес, підбіг до нього висолопивши червоний язик і радісно завиляв хвостом. Хлопець полегшено зітхнув і потріпав Барта за загривок. Через хвилину з'явився перед багаттям і Дартаз, тримаючи в руках трьох впольованих куріпок.
Вечеря вдалась на славу, птиці добре підсмажились та ще й сіль знайшлась у торбинці запасливого гнома. З'явились на небі перші зірки і Дартаз сказав, що першу половину ночі вартуватиме Ярослав, а потім він. Вмостившись зручніше, гном відразу заснув, а хлопець, сидячи біля багаття, почав прислуховуватись і вдивлятись в темряву. Барт пристроївся біля нього, поклавши голову на коліна Ярославу.
Дартаз розбудив його, коли ще не встигло розвиднітись і хлопець з соромом усвідомив, що посеред ночі він заснув, так і не розбудивши гнома на варту, хотів щось сказати у своє виправдання, та не знав що.
– Нічого, зі всяким буває. Та краще тобі навчитись швидше не спати на варті, а то не всюди так безпечно, – поблажливо усміхнувся гном.
– Але ж ти казав, що тут бродить гуль...
– Ця тварюка полохлива і до вогню не підходить, а Барт чутливий пес, підняв би сполох. Бачиш, ось там сидить в кущах, чатує.
Тільки зараз Ярослав помітив, що собаки немає поряд.
Поснідавши нашвидку останньою куріпкою, вони загасили багаття і пішли вже в сіріючий ліс. По обіді, пролізши через буреломи, хлопець і гном вийшли до озера, в якому Ярослав нарешті впізнав саме те озеро в яке він звалився. Прочесавши берег вони не знайшли нічого цікавого, окрім половинки ґудзика, лежачого біля кромки води. Можливо, щось було на глибині озера, але ні хто не виказав бажання лізти у воду, тому, трохи перепочивши, вирішили вертатись додому.
– Є тут цікавий пагорб і там якісь древні розвалини. Давай, зайдемо і поглянемо, – запропонував Дартаз і повів в обхід озера.
Через годину вони підійшли до кількох перекошених камінних колон, врослих в землю та побитих дощем і вітром так, що неможливо було визначити – рукотворні вони чи ні. На пагорбі трава не росла, а товстим шаром лежав ядуче-зелений мох, який злегка пружинив під ногами. Гном присів на валун, поклавши поруч лук зі стрілами, та почав копирсатись у своїй торбині. Ярослав постукав кинджалом по колоні і відколов кусочок, сірий слизький камінець ні чим не нагадував ті зелені камінці, що тримав в руці він вдома. Барт бігав навколо, встигши залишити собачу мітку на одній із колон, коли раптом насторожився і загарчав. Великий пласт моху піднявся перед псом і перетворився на велетенську волохату мавпоподібну істоту, чорний пес швидко вчепився їй в ногу.
Дартаз миттєво підхопився, на ходу вихопив бойову сокиру і кинувся на істоту. Вона розлючено заревіла і, не зважаючи на повислого на неї собаки, сама пригнула до гнома, той, швидко розвернувшись, замахнувся сокирою знести їй голову, та послизнувся і впав. Тварюка нависла над Дартазом, але він встиг прудко відкотитись і знову піднятись. Ярослав заціпенів на кілька секунд, а прийшовши до тями, побачив відкриту широку спину волохатої мавпи, тоді, майже не роздумуючи, широко розмахнувся і кинув в неї кинджал. Тридцяти сантиметровий кинджал, просвистівши в повітрі, з легкістю зайшов по саму рукоять під ліву лопатку істоти. Тварюка похитнулась і захрипіла, а потім почала завалюватись на землю, та не встигла вона впасти, як сокира гнома з силою опустилась на її шию і мавпяча голова, орошаючи бурою кров'ю мох, покотилась під сіру колону.
– Барт, все, відчепись від нього, – почав відтягувати Дартаз пса, який продовжував люто рвати істоту.
– Чорт, що це за тварюка?! – запитав перелякано Ярослав, витягуючи тремтячою рукою меч і крутячи головою на всі боки, боячись побачити ще щось подібне.
– Я ж тобі казав це – гуль, – відповів гном, нарешті відіпхнувши Барта.
Хлопець, насторожено дивлячись по сторонам, підійшов до Дартаза. Гном сперся на сокиру, дістав флягу і зробив добрячий ковток, а потім передав флягу Ярославу, той хильнув міцної браги і закашлявся.
– Гулі рідко заходять сюди, а північних лісах їх ще багато бродить, – продовжував Дартаз, забравши флягу з брагою і знову приклавшись до неї, – особливо за Новоградом. Там, до речі, і мого дядьку Бартаза гуль розірвав, їздив той торгувати та відійшов від каравану в темноті. Гулі здебільше вночі бродять, а при світлі ховаються, добре що хоч вони в зграї не збиваються, ходять не більше трьох. А це видно одинак, та ще мабуть хворий, бачиш як шерсть звалялась на ньому і весь він худий та дохлий. Сподіваюсь, Барт не підхопить якусь заразу.
Гном подивився на скривавлену сокиру і додав.
– Забирай кинджал, підемо до озера змиємо цей бруд. Я думаю, не варто знімати з нього шкуру, вона вся в залисинах, тільки більше метушні чим зиску...
Від цих слів Ярослава аж перетрусило. Він обережно нахилився до безголової тварюки, намагаючись не торкнутися її, взяв лівою рукою рукоять і доволі легко витягнув кинджал. Дартаз посміхнувся до нього і промовив.
– Як би не твій кидок, ця тварюка могла покалічити мене, так що ти врятував мені життя.
Хлопець зашарівся і пробурмотав, що це він з переляку таке утнув. Та гном, сплюнувши на мертвого гуля, вже підхопив лук, закинув на плечі торбину і попрямував до лісового озера, а чорний пес гордо потрусив за ним. Ярослав вклав свій меч в піхви, потім витер кинджал об мох і, не наважившись сховати його, поспішив слідом за Дартазом.
6
Мальфар, сивобородий маг, втомлено відкинувся на спинку крісла. Знову нічого не виходило, всі інгредієнти виміряні декілька раз, а ефекту ніякого – магія не спрацьовувала. На столі, заваленого книгами і різноманітними скляними колбами, лежав плід невдалого експерименту, мабуть вже сотого, срібний перстень з діамантом. Тяжкі часи настали для магії, магічне поле настільки ослабло, що практично зійшло нанівець. Іще якихось триста років тому він би зробив таких магічних перснів – сотню, при цьому не дуже напружуючись. І це була досить легка магія. А тепер хто він – просто чаклун, чи, можливо, дикунський шаман? Добре, що хоч залишились деякі старовинні магічні речі, вже не такі могутні, але ще діючі. Закони Всесвіту швидко змінюються і незабаром магії та і самих магів не залишиться, а що буде – не зрозуміло. Як тоді людству протистояти природним катаклізмам? Понад сорок тисяч років тому, коли на небі з'явилась комета Прана і загрожувала загибель всьому людству, тільки маги, зібравшись всі разом, а було їх близько десяти тисяч, зуміли відвернути падіння Прани на Землю і відправити її на орбіту Місяця. Тоді більшість магів не витримали такої напруги і не змогли втримати своє життя, та ще на кілька тисячоліть воцарився хаос на планеті, з Великим Потопом і Великою Зимою. Але людство вижило і почало поволі розвиватись, а магія потихеньку відроджувалась, навчались нові маги і ніхто спочатку не помітив, що порушились закони магії і вона стала слабішати з кожним роком. А тепер, через якусь півсотню літ, щезне зовсім.
Роздуми Мальфара перервав легкий стук у двері.
– Заходь, відчинено, – запросив маг.
– Добрий день, вчителю, – зайшовши до кімнати, поздоровкався Тобіас, маленький чорнявий латинянин.
– Здраствуй, – сказав Мальфар і запитав.