— Вальдемаре, чи не можеш ти, бля, наступного разу замість мене посадити у крісло двійника? Тільки не так, як минулого разу — коли ми з вождем племені кокуа бенкетували на дачі, а ти в той самий час послав трьох моїх двійників на різні заходи, що одразу ж і висміяли місцеві та зарубіжні перодряпи. А втім, Вальдемаре, що там у тебе?
— Пане президент, чи не підписали б ви оцей невеличкий списочок на звання заслужених і народних артистів? Мене їх родичі і протеже вже розтерзали...
Президент уважно читає.
— Во, бля! Нічого собі. За що оцьому гундосому гумористові, Задерихвостецькому, звання народного? Він навіть не наш громадянин!
— Вельмишановний Акакію Меркурійовичу, треба. Ми частенько запрошуємо його під час виборів до нашої країни, або ж на урядові вечори. І, знаєте, люди сміються.
— А ти знаєш, бля, з чого сміються? Та з того, що із 33 літер абетки він вимовляє шість чи сім. Я сам всираюся від його виступів... А втім, хрін з ним, чи мені паперу шкода. І не таким засранцям героя давав. Хоча з таким самим успіхом їх можна було посадити на довічне ув'язнення. До того, нашій публіці хоч палець покажи — реготатиме до ригачки. Вальдемаре, це правда, що на сусідніх гумористів і бальзамованих співачок ходять лише торговці з троєщинського ринку?
— Та ще із святошинського... Якби ви знали, пане президент, за які скажені гроші...
— Вальдемаре, ти хоча б задля видимості запросив до Києва Паваротті....
— А ти зроби вінеґрет — перемішай його виступ з Аллочкою Совою і Вєркою Смердючкою.
— О, це ідея! Буде зроблено, пане президент!
АКУЛИ ПЕРА
Ніхто не любить так славу, як любить її мій хазяїн. На відміну від сонця, яке віддає своє світло й тепло, Дурилло є його антиподом — він убирає усе найкраще, що належить іншим.
У перші роки свого владарювання Акакій соромився преси — не так боявся своєї кострубатої мови, як не розумів запитань журналістів, а тому прес-конференції проводив виключно з числа придворних писак, зачитуючи відповіді на попередньо підготовлені запитання.
І раптом Дурилла ніби прорвало, чи то порозумнішав після видалення мізків, чи йому здалося, нібито мовлене ним слово єдино правильне і спростуванню не підлягає. Він навіть наважився проводити прямі зустрічі не лише з місцевими писарчуками, а й з міжнародними акулами пера. Мене він брав на прес-конференції обов'язково, позаяк тільки я був його біологічним стимулятором. Маючи цупку пам'ять, я колекціонував відповіді Дурилла, не сподіваючись на оприлюднення. І лише тепер маю можливість переповісти їх своїм читачам.
Кореспондент французького телебачення:
— Пане президент, скажіть, будь ласка, що ви будуєте в Україні?
Дурилло: — Узагалі-то, це державна таємниця, але я перед вами буду відвертий до кінця. Останнім часом ми активно будуємо три президентських дачі — у Криму, в Закарпатті і в Підмосков'ї і п'ятиповерховий санаторій на шістьох осіб. А ще ми будуємо президентський літак із ракетним двигуном.
Дурилло: — А означає це те, що я в першу чергу посаджу міністра лісового гос-подарства. Уже до кінця року, обіцяю, на наших вулицях зацвітуть пальми, ліани, кипариси, апельсинові, оливкові, мандаринові, лимонні та апельсинові кущі і дерева. А згодом ми налагодимо бартер з американськими ескімосами щодо обміну наших екзотичних плодів на їхню картоплю.
Кореспондент польського радіо: — Ми побували на півдні вашої країни у багатьох дитсадках, школах і вищих навчальних закладах, однак ніде не почули української мови. Чому?
Дурилло: — Тому, що там навчаються глухонімі.
Кореспондент японського телебачення: — Як ви гадаєте, пане президент, чому українська естрада опинилася у жахливому становищі?
Дурилло: — Сталася аварія. На хуторі Михайлівському, що межує на кордоні з Росією, ми випадково відкрили не той кран і на нас хлинули усі відходи з російської естрадної та книговидавничої каналізації.
Італійське радіо:
— Пане президент, чим ви виправдовуєте широке використання вами ненормативної лексики?
Дурилло: — Малим словниковим запасом російської мови.
Австралійська телекомпанія:
— Подейкують, нібито ваша родина успішно займається приватним бізнесом...
Дурилло: — Дякую за розуміння. Спробував би хтось з-поміж вас прожити на президентську платню у розмірі 400 гривень на шістьох осіб, то мені більше ніхто не задавав таких наївних запитань.
Канадське радіо і телебачення:
— За час вашого президентства близько 90 відсотків українців опинилися за межею бідності. А що далі?
Дурилло: — Дочекаємось, поки за межу бідності долучаться ще десять відсотків, а тоді настане повна справедливість і рівність.
Китайський журналіст:
— Як відомо, у Китаї міцна економіка, а що у вас?
Дурилло: — А у нас міцна московська горілка!
Німецьке радіо:
— Як стверджує міжнародна статистика, Україна надійно утримує перше місце у світі з дитячої смертності, одне з перших у Європі із захворювань на СНІД. Яка цьому причина?
Дурилло: — Причин багато, а відповідь — одна: ви виготовляєте найкращі автомобілі, але ж ми вам не заздримо!
Чеське радіо:
— Пане президент, чому ви не любите власних журналістів?
Дурилло: — Неправда! Нещодавно мені показали відтяту голову журналіста — із неї не випало жодної волосини. А втім, у моїй державі кожен журналіст мусить відповідати за написане головою.
Фінське телебачення:
— Кажуть, ви збираєтесь на третій термін президентства, але ж Конституція забороняє. Що ви на це відповісте?
Дурилло: — У нашій Конституції йдеться про те, що народ є єдиним джерелом влади. Отже, якщо народ захоче, щоб я став утретє президентом, то він це зробить, не питаючи вас. І я як президент гарантую йому на це право.
Естонська газета:
— Пане Дурилло, кого б ви хотіли бачити на своєму місці після чергових виборів?
Дурилло: — У мене погано із зором — глаукома, катаракта й далекозорість. Боюсь, що свого наступника я не побачу.
Англійське радіо:
— Хто вам ближче — Росія чи Америка?
Дурилло: — Сьогодні відстань не має значення. Я з обома президентами спілкуюсь мобільним телефоном.
Ізраїльське телебачення:
— Добродію президенте! Як ви дивитесь на те, щоб українців переселити до Ізраїлю, а євреїв до України, можливо, таким чином уладнається далекосхідна проблема?
Дурилло: — Уся складність полягає у тому, що я не встиг, як належить, вивчити українську мову, а ви вже пропонуєте єврейську...
Російський телеканал:
— Пане президент, чому на виборах двічі підряд фортуна посміхнулася саме вам?
Дурилло: — Тому, що ми сподобались один одному.
Португальське радіо:
— Чи не викликає у вас тривоги, пане президент, той факт, що у вашій країні щороку вмирає близько мільйона громадян?
Дурилло: — У нас повна демократія. Кожен вибирає, де йому краще — на тому чи на цьому світі.
Словацьке телебачення:
— Пане президент! Загальновідомо, що сотні тисяч ваших жінок нині перебувають за кордоном у так званому сексуальному рабстві. Ваша реакція на такий стан справ?
Дурилло: — Якби я мав таку кількість жінок, як ви сказали, то може б, і потурбувався про їхню долю, як хан про свій гарем, однак я маю лише одну жінку, і вона перебуває удома. А втім, якби наші чоловіки задовольняли їхні потреби, а жінки не були легкої поведінки, то не виникало б таких проблем.
Голландське телебачення:
— Містер Дурилло! Чи не здається вам дивним той факт, що на другому десятку літ існування України у вас ще досі точаться суперечки: чи потрібна Україні незалежність, національна ідея, українська мова, культура та інші державні атрибути і загальнолюдські цінності? Це все одно, якби ми зараз розпочали дискусію про необхідність коліс для автомобіля...
Президент: — А що тут дивного? Просто ми хочемо до українського автомобіля приставити російські колеса, а куди він помчить, це залежить від водія і від того, хто оплачує дорогу.
Вірменське радіо:
— Пане президент, як ви гадаєте, що скажуть про вас люди, коли ви залишите свій високий пост?
Дурилло: — "Хай земля йому буде пухом, або прахом..." Ви, сподіваюсь самі зрозуміли чи, може, вам популярно пояснити?
ЛЮДОЖЕР
— Пашо, зайди до мене! — наказав своєму канцлерові Дурилло.
Той з'явився на виклик без найменшої затримки.
— Слухаю, Акакію Меркурійовичу!
— Хочеться, Пашо, якоїсь екзотики. Можеш організувати мені поїздку до якогось дикого куточку Африки? Але так, щоб за душу взяло...
— Акакію Меркурійовичу я читав у газетах про вождя-президента племені хотомоку. Кажуть, ніби він справжній людожер...
— Цікаво, цікаво! І скількох він підданих з'їв?
— Подейкують, нібито трьох у день споживає. Страх як любить свіжину. А от за-морожених не визнає.
— А хто йому більше до вподоби — діти, жінки чи чоловіки?
— Про те не пишуть. Очевидно, це його особиста таємниця. А в тім, яка різниця, що він любить...
— Пашо, познайом мене з ним, можливо, ми заприятелюємо? Він нам банани, а ми йому живий товар! Можеш із ним з'єднатися?
— Спробую. Маю номер його мобілки.
— Тільки швидше, бо я згораю від нетерпіння!
— Алло! Канцелярія президента Момора? Турбує адміністрація президента України Дурилла. Повторюю: не Дебіла, а Дурилла! Диктую по складах: від слів "дурень" і "рило"! Звідки ми? Ні, не з Антарктиди. Ми з центра Європи. Не з центра Марса й Венери, а з Європи, де Німеччина, Польща, Іспанія... Не чули про таких? А в тім, яка різниця, звідки ми. Головне, що ми вас знаємо й бажали б підтримувати тісні дипломатичні зв'язки. З'єднайте нас із вашим президентом. Він обідає? Тим краще! Мій хазяїн володіє англійською на рівні третього класу школи для неповноцінних дітей. Акакію Меркурійовичу! Візьміть трубку. Говоріть.
— Хелувін! Ґутен морґен, пане президент! Смачного вам! Не чую, там у вас такий крик, наче когось ріжуть...