Останній аналіз. На нього чекали зранку. Процедура болісна, але після пройденого, вже можна було б потерпіти.
Лікарка сказала, що на завтра аналіз буде готовий. Зранку можна приходити, забирати. А якщо щось не так, вона зателефонує.
Дзвінок пролунав того ж дня о 15.00. Валентину охопила паніка.
— Слухаю, — тремтячим голосом спитала вона.
— Це лікар, я з приводу аналізу. У вашої мами високі показники онкоклітин у кістковому мозку. Близько п'ятдесяти відсотків.
***
Знову. Знову ця палата.
Вже другий рік Наталія бореться з мієломною хворобою (рак кісткового мозку). Другий рік поспіль по її судинах періодично тече вогнева суміш хімічної отрути, яка одночасно і лікує, і вбиває її.
Завжди усміхнений Олександр Дмитрович, лікар-гематолог обласної лікарні, усіма методами намагається підтримати своїх пацієнтів.
У гарному настрої, з притаманним йому гумором, спілкується з хворими і кожному дарує надію. Він зрозуміло мотивує і підказує, як можна жити з цією хворобою. Як можна не коритися їй.
Сьогодні Наталія була розбита. Тіло боліло, кістки наче виламувало з м'язів, викручувало і розривало. Нудота не давала нічого їсти. У палаті їх лікується семеро, всі різного віку. Поряд з Наталією лежить Іра. Їй лише 36. Хворіє вже третій рік. Її чоловік такий уважний, турботливий, доглядає її, радить триматися.
Лікар увійшов до палати. Обвів поглядом жінок і побачив, що у багатьох з них згаслі очі.
Олександр Дмитрович присів і розповів пацієнтам історію про жінку, яка також лежала у цій палаті, також лікувалася і вже було втратила надію. Але раптом, вночі їй наснився сон. Їй з'явився архангел Михаїл, який вважається борцем проти несправедливості серед людей. Михаїл стоїть на брамі Раю, супроводжує душі померлих і молить Господа про їхнє прощення. Тож Михаїл звернувся до цієї жінки і мовив:
— Молись. Господь тебе почує.
І він почув. І вона одужала. І нині вже усміхається онукам, голубить їх...
Лікар вийшов з палати. Жінки загуділи.
— Оце прямо так і почує! Чому ж зараз не чує?
— Взагалі, за що мені такі страждання?
— Ой, дівчата. Я скільки разів у церкву ходила, скільки ходила…
Наталія мовчки відвернулася і спробувала заснути. Але сон після такої розповіді не йшов.
Минуло два тижні, її виписали з лікарні. Діти з чоловіком забрали додому. Увесь шлях додому Наталія думала, згадуючи розповідь лікаря. А з голови їй аж ніяк не виходив образ архангела Михаїла.
Удома вона трохи відійшла душею, бо рідний двір, власноруч збудована хата, кожна рослинка на городі, дерева та квіти, висаджені нею, не давали можливості опускати руки. Хоча зовсім рідко виходила на город, бо працювати не мала змоги.
Стоячи на колінах, жінка відчайдушно молилася. Очі заливали сльози, душу розривали гіркі думки, а тіло мучив страшенний біль.
Незчулася того вечора, як заснула. На ранок зібрала сили і вийшла надвір. Сонце загравало з тінню на кожному листочку. Вітер ніжно гладив високу травичку у садочку, а повітря наповнювалося п'янкими ароматами квітів.
Отримавши насолоду від улюблених ароматів і навколишньої краси, Наталія увійшла у будинок і ввімкнула телевізор. Почувалася нормально.
Екран. Вона зовсім не звертала уваги на те, що цієї миті транслювалося, просто хтось гомонить, то й добре.
Але раптом з контексту зображення її очі вирвали кадр з маленьким хлопчиком. Він сидів на стільці і дивився їй просто у вічі.
Наталія спробувала відірвати свій погляд, але не змогла. Почула закадровий голос. Ведуча розповідала про хлопчика, який шукає прийомну родину. Його батьків застрелили рашисти під Києвом, у Бучі. Прямо на його очах. Пострілом у голову…
Тільки й встигла запам'ятати де знаходиться дитина. Рівно через годину вони з чоловіком вже стояли під дверима центру, де перебував хлопчик. Їх запросили до кімнати і вивели малого.
Наталія завмерла. Очі!
На неї дивилися очі її батька!
Очі з ікони архангела Михаїла!
— Тебе як звати? — запитала у хлопчини.
— Михайликом.
***
Минув рік. Наталія поїхала на чергове обстеження. Сама увійшла до кабінету Олександра Дмитровича. Подиву лікаря не було меж.
Він ледве впізнав цю усміхнену жінку.
— Невже ви та Наталія?
— Подивився ваші аналізи. Навіть не знаю що думати. Кількість онкоклітин у вас впала майже до норми! Це – нонсенс! Ні, не нонсенс, це медичний прорив, виняток з правил. Це взагалі якесь диво!
— Ні, ось моє диво, — усміхнулась Наталія.
До кабінету, до матусі тихенько прослизнув маленький хлопчик, очі якого світилися, мов усі сонці світу. Він узяв за руку Наталію і пригорнувся до неї.
— Та хто ж ти такий? – запитав лікар, підморгуючи малюку.
— Я – матусин ангел Михаїл… — серйозно відповів, підморгуючи щасливими очима, хлопчик.
ВИБІР
— Підеш крутити хвости коровам!
Батьків гучний голос розлітався по всій хаті.
І за що? За те, що він не вивчив математику, а замість того увесь день хотів прослизнути в ангар, де техніки ремонтували літак?
Гірко… Ніхто не розуміє його.
Мама вчителює, а батько працює на заводі слюсарем.
І ніхто не хоче почути про його мрію. Лише сміються.
— Пілот? Та який з тебе пілот? Вчитися треба, а не про небо мріяти! Будеш мати гарні оцінки, тоді зможеш в інститут вступити та обрати собі нормальну професію.
Таке Сашко чув раз у раз.
Він зробив все так, як хотіли батьки. Вступив до інституту, закінчив, став дипломованим інженером. Але…
Небо… Він майже не дихав, задивляючись безкраїми просторами вгорі. Здавалося, що зараз за спиною в нього розкриються крила і він злетить туди, куди так наполегливо рвалася його душа.
Отримав диплом. Тепер, маючи освіту і 22 роки за плечима, він остаточно зрозумів, що дарма послухав батьків і пішов не за покликом серця, а скорився їхній волі.
Сашко твердо вирішив — йде навчатися у льотне училище. І нехай хтось скаже, що пізно, нехай скажуть, що працювати треба, нехай! А як працювати, коли не хочеться йти на роботу?
Ні, він буде йти до своєї мрії.
Документи в училищі прийняли. Правда, посміхалися з нього, не розуміли такого вчинку. Та йому було байдуже. Але ж тут виявилося, що за оцінками він не проходить, занадто низький загальний бал.
Не прийняли.
Він сидів у коридорі. Порожній погляд. Глухий кут.
Дивився у вікно, а там виднілося блакитне небо, що так притягувало до себе.
— Що там, нагорі? Чому воно так вабить його? Можливо, це непізнанність і недосяжність так бентежить душу?
Скільки просидів, не пам'ятає. Та якоїсь миті біля нього хтось зупинився.
— Ви чого тут сидите? Незабаром кінець робочого дня, — суворо промовив чоловік похилого віку.
Сашко не знав, що йому відповісти.
— Пішли, поговоримо. Їсти хочеш?
Це була найважливіша розмова у житті хлопця. Тим чоловіком виявився заступник директора училища з льотної практики, Віктор Володимирович. Вони дві години розмовляли про небо і літаки, про пілотів і їхню роботу. Особливе місце у діалозі зайняли героїчні подвиги льотчиків у роки Другої світової війни.
Щоки Сашка палали, а очі так нестримно блискали, що, здавалося, ось-ось зараз від них запалає увесь кабінет Віктора Володимировича.
— О… Дивись котра вже година! – глянувши на стіну, де висів годинник, промовив заступник.
— Піду я вже, вам додому час, — блискавки згасли у Сашкових очах.
— А ти приходь завтра. Ранок завжди мудріший за вечір, — посміхнувся і підморгнув Віктор Володимирович.
Тієї ночі Сашко не зміг зімкнути очі. Перед ним пролітали кадри з боїв на війні, згадувалися відчайдушні подвиги пілотів. Йому не давала спокою розмова з Віктором Володимировичем.
На ранок Сашко прийшов до училища, постукав, увійшов до кабінету заступника.
— Ну, привіт, юначе. Хочеш бути пілотом? – з посмішкою запитав господар кабінету.
Навіть недосвідченому оку було видно, що він щось вже вирішив.
Але Сашко тієї миті настільки перебував під враженням, що не помічав нічого.
Навколо нього ходили курсанти і викладачі у формах. Білосніжний колір їхніх сорочок засліплював хлопця, а горда постава вселяла повагу до таких людей.
Його прийняли на навчання!
У це неможливо було повірити!
Тепер він — майбутній пілот???
Він зможе підіймати свій літак у таке непізнане небо, що бентежить його з самого дитинства? Його груди розпирало від щастя. Здавалося, ось-ось вона, його мрія сповниться.
Немає потреби говорити про те, що навчався Сашко на "відмінно", бо розумів, що кожен день, вся інформація, яку отримував на заняттях і на практиці, наближали до того моменту, коли він підніме у небо свій літак.
Час-від-часу згадував інститутські роки…
Тоді вони так довго для нього тяглися у порівнянні з училищними, що пролетіли, мов один день.
Його диплом різко виділявся на фоні неба.
Аякже!
Червоний на блакитному!
З відзнакою!
Тепер можна і батькам похизуватися, і Світлані показати. Не дарма ж вечорами сидів, вивчав креслення, вираховував точки польотів, приземлень, робив розрахунок параметрів процесу катапультування.
Практику склав на "відмінно".
І ось… Небо — його. Він – пілот!
***
— Чи даєте згоду на спільне подружнє життя зі Світланою? Чи обіцяєте бути з нею і в радості, і в горі? – слова лунали в залі для церемоній шлюбу.
Але він не чув їх, бо поряд з ним стояла його наречена, його Світланка. Очі не могли відірватися від її милого обличчя і усміхнених уст.
Вони були щасливі. Аж до самого неба!
Київ…
Сашко вже давно командир льотного загону.