— Ви про що, високошановна Євдокіє Юхимівно? — озвався від сусіднього столика вусатий композитор.
— Я про те, що ви зможете створити музику до вистави Корнія Калістратовича про мою скромну персону.
— Хочу повідомити вам, Євдокіє Юхимівно, що музика вже готова. Вона у мені бринить щодня з семи годин тридцяти хвилин до о-пів на дванадцяту ночі.
— Красно дякую, Мусію Борисовичу! Навіть не сумнівалася. Перепрошую за нескромне запитання: чи не змогли б ви присвятити якийсь музичний твір моїй кішечці Анфісі?
— Скільки завгодно, Євдокіє Юхимівно! Будь ласка, на ваш вибір: симфонія, ораторія, рапсодія...
— У такому разі, Мусію Борисовичу, по руках і по чарочці коньяку!
Дуська ковтнула коньяк і з рук композитора закусила скибочкою лимона, після чого вони розцілувалися. Як ділові партнери.
Не встиг я підійти до столика знаменитого у президентських колах художника Гаррі Мазила, а за ним вже поселилася Дуська. Вона по-барськи простягла свою пухку ручку і він запопадливо присмоктався до неї, мов п'явка.
— Ах, який ви, маестро, інтелігентний! Я вже не кажу про ваш гігантський талант, якого вистачить на десятьох.... Хочу сказати вам, Гаррі Филимоновичу, що портрет вашої роботи сусідський президент, Лев Акулович Чхалін, тримає у найінтимнішому місці — у клозеті. Він сам хвалився ніби ваш шедевр має енергетичну силу — діє як послабляюче...
— Дякую, Євдокіє Юхимівно, за високу оцінку моєї творчості. Особливо приємно це чути з вуст першої леді держави. Зрештою, Євдокіє Юхимівно, не сприйміть мою пропозицію за нескромність, але я змушений буду написати ваш портрет для історії. Як сказав хтось з великих: історія не вибачає пробілів. Ваш царствений лик має бути в одному ряду із святими. Чого лише варта ваша наполеглива боротьба за порятунок фауни в особі нещасних мух, яка заслуговує на здобуття Нобелівської премії...
— Красно дякую, Євдокіє Юхимівно...
Саме на той час над головою Дуськи нахилилася чоловіча борідка, нашіптуючи щось солодке на вушко, ціна якого з прикрасами коливалася в межах 100 тисяч зелених. Цього бороданя з чортячими очима я знаю добре — він головний гуманітарій держави а за сумісництвом ще й ідеолог. Кажуть, нібито історією він крутить, як чорт сонцем. Для багатьох чиновників, що харчувалися при дворі президента, не був таємницею той факт, що Альберт Платонович мав підданство не менш як чотирьох країн, за винятком українського. Він ніяк не міг визначитися з місцем свого майбутнього проживання. Уся його ідеологія полягала у тому, щоб довести світові буцімто інтелектуальний рівень українців прирівнювався до далеких предків людства, тобто до мавп. Хоча, як на мене, Альберт Платонович усім своїм виглядом і подобою стояв значно ближче до свого біологічного коріння. Лавреят усіх премій, академік усіх академій, член усіх пропрезидентських партій, Альберт Платонович, розподілив світ на тих, хто любить українців і на тих, хто їх зоологічно ненавидить. Себе він з гордістю відносив до останніх.
— Євдокіє Юхимівно, будь кому можна відмовити у вишуканому смаку, але не мені. Я неодноразово організовував конкурси краси. І мушу зізнатися: найкраща красуня вам навіть у підметки не йде. Ви єдина, хто поєднав у собі внутрішню і зовнішню красу. І ніколи не вірте дзеркалам. Вони часто поглинають справжню красу і випинають потворне...
— Дякую, Альберте Платоновичу, за щирі слова! Ви навіть уявити собі не можете, скільки у мене заздрісників. Я чи не щодня чую, за своєю спиною зміїні заздрощі: чому, мовляв, саме їй випало вийти заміж за цього Дурилла?
— А я знаю відповідь, вельмишановна Євдокіє Юхимівно: бо ви найрозумніша жінка в Україні!
— Вибачте, панове, але я змушена перебратися до столика нашого іменитого кінорежисера, Роберта Іконовича.
Я, звичайно, подався слідом за Дуською.
— О наша чарівна хазяєчко! Ви всім своїм виглядом так і проситесь у кадр. Не я буду, якщо до кінця цього року не створю хронікально-документальний фільм про вас, нашу покровительку муз!
Що говорив далі Роберт Іконович, я не чув, бо перейшов до столика, за яким був широкорозрекламований гармоніст Пацюк зі своєю дев'ятнадцятирічною внучкою-дружиною. Навіть, незважаючи на парфуми, які він використовував над міри, від гармоніста тхнуло смердючим цапом. Його юна пасія намагалася спрямувати повітря вентилятора у напрямку свого судженого, від чого сусіди неприховано кривили носи. Красиве і уродливе — це саме той баланс, який надавав рівноваги народному артистові України.
Як не дивно, але саме Пацюк був найбільшим другом президента Дурилла. Їхня дружба склалася у ті часи, коли мій хазяїн безпробудно пиячив і заробляв на прожиття укупі з гармоністом, акомпануючи йому під балалайку. Тільки завдяки їхній спайці вони вижили і дісталися позахмарних висот. Звичайно, гармоніста на буксир узяв Дурилло. Подейкують, ніби маючи мільйони, Пацюк часто перевдягається у злидарський одіж, чіпляє темні окуляри і за звичкою грає на розі вулиць...
Я почув, як за сусіднім столом велась цікава дискусія двох журналістів — редактора газети "Президентська правда", Інокентій Живодера і кореспондента опозиційної газети Федька Кухлика, який прокрався на елітну вечірку під виглядом журналіста газети "Кієвскіє гадості".
-... ви не праві, Інокентію Самсоновичу, преса мусить бути дзеркалом дійсності, хоча й не без присутності емоцій, авторської позиції.
— Наївний ти, Федю, як дитя! Де тебе вчили уму-розуму? Преса — це ретранслятор ідей, думок, планів президента, а решта — все від лукавого. Уяви собі стадо овець, яких веде баран. Одні вівці кричать: треба йти прямо, ще одні — ліворуч, а решта — праворуч. Як ти гадаєш: куди дійде таке стадо? Зрозуміло, куди. А якщо їх очолить баран?
— А якщо їх поведе баран, шановний Інокентію Самсоновичу, то стадо потрапить у прірву. Отару мусить очолювати мудрий і розважливий пастух...
До столика підійшов хтось із обслуговуючого персоналу, нахилився і проказав:
— Вибачте, шановний Федоре Івановичу, але вас терміново викликають додому... Кажуть, трапилось щось неприємне... Правда, нам не повідомили, що саме...
Кухлик зірвався з місця і прожогом кинувся до дверей, де на нього очікували хлопці у цивільному, які провели його за ворота президентської дачі.
За півгодини я краєм вуха почув, як начальник охорони доповідав Дусьці: "Якісь бандити по-звірячому побили журналіста Кухлика, коли він повертався додому, і тепер перебуває у реанімації". На що редактор "Президентської правди" зауважив.
— Виявляється, правду казали Кухлику, нібито у його родині трапилась неприємність... Цікава буде назавтра інформація на першу сторінку"
Елітна вечірка закінчилась, можна вважати, чудово. Діячі мистецтва поверталися додому на "мерсах", "тойотах" і "вольво". Вони по справжньому почувалися найбільшим багатством найбіднішої у світі держави
ЛЮДИ МИСТЕЦТВА
Люди мистецтва посідали особливе місце у житті мого господаря. Мистецтва як такого він не визнавав, сприймаючи його за вибрики Пегаса. Президент Дурилло аж ніяк не міг збагнути навіщо існує симфонічний оркестр, якщо його душу можуть задовольнити прості і такі рідні звуки балалайки, на якій він навчився наярювати заледве не з колиски. А весь оперний і естрадний спів міг замінити, нехай мені вибачать мої співродичі, непретензійним завивання своєї кралі, Дуськи, від чого мені частенько доводилося ховатися під канапою. Ба більше, вона навіть викрала у Акакія президентський бланк, на якому власноруч вивела Указ з печаткою і реєстраційним номером про присвоєння їй звання народної артистки України. Щоправда, крім мене і ненависної мені кицьки, Анфіси, ніхто інший так і не удостоївся честі побачити вищезгаданий документ.
При всьому тому, пан президент дозволяв собі розкіш бути присутнім у театральному ложі вкупі з першою леді держави. Звичайно ж, і за моєю участю — біля їхніх вельможних ніг. Того вимагав Протокол, хоч би як противилась душа. Знали б ви, яким тортурам піддавала себе президентська родина, перебуваючи у храмі мистецтв!
Як завжди, у цьому випадку рятувала винахідливість глави канцелярії, Паші Підкоритного, — цього вічного двигуна дурисвітства. Знаючи тваринні уподобання свого шефа, він завчасно і запопадливо укладав до рук президента іграшку китайського виробництва на кшталт тетріса. Той із суворим виразом на неадертальському обличчі натхненно бився з віртуальними ворогами, щоразу здобуваючи такі важливі і своєчасні перемоги. Президент часом виколисував у собі думку: чи не звернутися йому від імені міністра оборони до міжнародної спільноти з клопотанням щодо присвоєння йому звання генералісимуса? Тим паче, що ним вже з півстоліття не удостоювався жоден діяч на планеті Земля. Єдине, що утримувало президента від рішучого кроку, це те, що, завдяки канцлеру Паші всі ігри на тетрісі мали налаштованість на нульовий рівень, тобто на розумово відсталих дітей-олігофренів.
Президентша час від часу відкладала на бік свою електронну книжку з любовними романами найдешевшого московського розливу, і разом зі своїм касатиком аристократично поплескувала невідь за що акторам або співакам.
Півгодинного нашого перебування у Храмі мистецтв було достатньо для того, аби задовольнити гордість присутніх, яка, як правило, підбиралась з числа обслуговуючого персоналу, а відтак і покидала залу хвилин через п'ять після нашого візиту ввічливості.
Звичайно, найбільше президент злився на головного консультанта з питань культури та мистецтва, Вальдемара Задунайського.
— Послухай ти, гондон дірявий, на хрена мені здалися оці ідіотські витребеньки — всілякі концерти та прем'єри? Нехай, бля, їх дивиться міністр культури, Пацюк, — у нього нерви міцні: як-не-як десять років відпрацював начальником тюряги для особливо небезпечних злочинців.
— Пане президент! виправдовувався головний консультант.