Ось, наприклад, Українське телебачення багато у чому завдячує Тамарі Володимирівні Щербатюк, яка присвятила йому все своє професійне життя — від перших телемостів на початку 60-х років до останнього проекту для літніх людей "Надвечір‘я". Тож її недаремно називають мамою вітчизняного телебачення.
Тамара Володимирівна разом із своїм чоловіком — відомим режисером і викладачем Вадимом Львовичем Чубасовим — являли собою унікальний творчий тандем, що вивів у люди плеяду справжніх ТБ-подвижників — журналістів, режисерів, операторів.
Пригадую, як нам, свіжоспеченим студентам, представляли тогочасних метрів факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. І навіть серед тих зірок своєю харизмою, елегантністю і водночас якоюсь домашністю виділялася Тамара Щербатюк — вродлива, недоступна, сорокорічна…
Мені пощастило бути її учнем. Що й казати, інколи подумки раджуся з нею й досі. Навіть зараз, коли набираю ці рядки, відчуваю її погляд — вимогливий, але такий доброзичливий…
У житті все по-різному, як колесо огляду, —
буває сонячно і раптом хмари…
Але завжди відчуваю Ваш погляд.
Аве Тамара.
Чую Ваші підказки незримі —
тож це реальність і зовсім не мара…
Дякую за безкорисну — авансом — підтримку.
Аве Тамара.
Сторінки буття надвечір'ям гортаю —
здається, років різношерста отара,
нарешті, вже добігає до небокраю…
Аве Тамара.
ГАМЛЕТ ЗІНЬКІВСЬКИЙ
Це не просто звичайний художник, а стріт-артист, який перетворив вулиці рідного Харкова на цілу галерею графічних робіт — справді філософських, навіть поетичних.
Сьогодні він творить своє унікальне мистецтво під обстрілами у деокупованих містах. Його напис "Живі. Контужені. Щасливі" можна побачити на зруйнованому мості в Куп'янську…
Намалюй мені місто —
красиве і чисте,
де забули — що таке страх
і спокійно сплять по ночах,
де не чути вибухів бомб,
знов згадали, що Бог — це любов,
де безжурно співають птахи,
не біжать в укриття дітлахи,
де контужених більше не буде,
будуть просто щасливі люди…
Намалюй мені місто
у яскравих вогнях,
як намисто…
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Він — сьогоднішній, а не минулий,
а Чернігів його — Монпарнас…
І які би вітри не дули,
він — завжди теперішній час.
Соняшник крокує до сонця…
Спалахують каштанові очі,
ліки є від безсоння —
творчість.
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Хворобливу і тендітну Лесю Іван Франко називав "єдиним мужчиною в нашому письменстві"…
Вона мінлива, неначе ртуть:
ось у доброму настрої, за мить — не в дусі,
учора — там, сьогодні — вже тут,
весь час у русі.
Мов яблука, падають вірші стиглі —
просто записує, одразу нАчисто.
Стільки треба усього встигнути,
цей день — останній неначе.
Наче сонце бачить востаннє:
закохується, мандрує, діє…
Прозора вся, ось зараз розтане,
але сподівається — без надії.
ІВАН ФРАНКО
Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі…
Євген Маланюк
Заплющую очі та, аж важко повірити,
навіть у горлі наростає ком,
бачу: рудий весь із очима сірими —
Франко…
— Пане Іване, як ви там на небесех?
Чи бачите на годиннику лютий час?
— Вболіваю, рідні мої, всім серцем
за Україну, за кожного з вас!
— Пане Іване, слова ваші — хаймерси,
ви й сьогодні — володар дум!..
Вуса руді хоча посміхаються,
у сірих зіницях — сум…
Розплющую очі: вже рожевий ранок
б'ється крилом у скло:
там довгоногі лелеки-крани
тчуть, наче гнізда, житлО.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Тарас — не на полицях,
що покриті пилом,
він — не минулий,
а теперішній час:
розкинув руки,
мов потужні крила,
і — закриває нас.