Не академічний урок.
Це теургія. Священнодійство.
Там, де межі між богами й людьми, між мистецтвом і життям розчиняються у вогні факелів та димі курінь.
Лір приходить не сам.
Поруч Мія — танцівниця, чиї рухи точні, але позбавлені вогню.
Орест — актор, що знає всі ролі, але не вміє жити в них.
Зевксіс — художник, що володіє технікою, але не бачить душі у своїх роботах.
Усі вони — майстри професії.
Раби власної досконалості.
Та вони прийшли, бо їхнє мистецтво вмирає.
Воно правильне, але мертве.
Красиве, але не потрясає.
Досконале, але не торкається серця.
Священний гай
У священному гаї, де росте дикий плющ і де давні дуби пам'ятають часи титанів, уже зібралися учасники містерії.Це не глядачі. Не виконавці.
Тут немає поділу на тих, хто творить, і тих, хто спостерігає.
Усі — учасники одного великого творіння.
Повітря наповнене запахом смоли та дикого меду.
Десь у глибині гаю чути звуки.
Не музика у звичному сенсі.
А живе дихання землі.
Удари серця, що стають ритмом.
Стогони вітру, що стають мелодією.
Шелест листя, що народжує гармонію.
Учасники містерії рухаються не за хореографією —
За внутрішнім імпульсом.
Хтось співає — не слова, а звуки, що йдуть із глибини.
Хтось танцює — не па, а саме життя, що б'є у жилах.
Хтось малює вугіллям на білих тканинах — не картини, а видіння, що приходять в екстазі.
Явлення
Діоніс не приходить.Він відбувається.
Як вино, що з виноградного соку стає божественним напоєм.
Як трагедія, що з простої розповіді перетворюється на одкровення.
Він не персонаж.
Він — сила, що пронизує все, що відбувається.
Його можна побачити то в дівчині, що танцює із заплющеними очима, віддавшись ритму.
То в старому, що співає так, немов через нього говорить сама земля.
То в дитині, що малює вогонь такими фарбами, що глядачі відчувають жар.
"Ви прийшли за мистецтвом," — лунає голос нізвідки і звідусіль.
"Але мистецтво не в тому, що ви робите.
Воно в тому, що відбувається через вас.
Коли ви перестаєте бути собою.
І стаєте провідниками життя."
Випробування
Починається те, чого не можна назвати виставою.
Це жертвопринесення.
Але не в кривавому сенсі.
А в сенсі віддачі себе вищій силі.
Учасники містерії жертвують своїми масками.
Своїми ролями.
Своїм контролем.
Лір кладе свою ліру біля підніжжя дикої маслини.
"Грай не на ній, а нею," — шепоче голос.
"Вона — не інструмент.
Вона — жива істота.
Відчуй, як вона дихає.
Як хоче звучати."
Мія знімає свої туфлі, перев'язані стрічками.
"Танцюй не для глядачів, а з землею," — каже їй вітер.
"Твої ноги — це коріння.
А рухи — це те, як дерево росте до сонця."
Орест відкидає свій текст.
"Говори не слова, а правду," — вимагає вогонь факелів.
"Кожне слово має бути вистражданим.
А не вивченим."
Зевксіс ламає свої пензлі.
"Малюй не картину, а видіння," — вимагає дим.
"Нехай фарба тече, як кров.
Як сльози.
Як саме життя."
Екстаз
Починається те, що Ніцше назвав "танцем на краю прірви".Це не божевілля.
Це пра-розум.
Стан, коли свідомість виходить за свої звичайні межі й торкається першоджерела всіх мистецтв.
Лір грає тепер не мелодію.
Він грає дихання космосу.
Кожна нота народжується не з голови.
А з живота. Із серця.
З тієї глибини, де музика ще не поділена на ноти й паузи.
Мія танцює саме життя.
Народження. Пристрасть. Смерть. Воскресіння.
Її тіло говорить мовою, яку розуміють усі.
Від немовляти до старого.
Від грека до варвара.
Орест грає не роль.
Він грає архетип.
Він стає то героєм, то лиходієм.
То мудрецем, то божевільним.
Але завжди залишається собою.
Тільки більше себе.
Зевксіс малює не фарбами.
А світлом і тінню, що самі лягають на полотно.
Його рука рухається не за його волею.
А за волею того, що хоче бути зображеним.
Екплексіс (Ἔκπληξις)
У кульмінації містерії відбувається екплексіс.Священне потрясіння, жах.
Коли всі учасники одночасно торкаються того самого джерела.
Та це не хаос.
Це прахаос.
Творче начало, з якого народжуються всі форми.
Музика, танець, слово і колір зливаються в одне ціле.
Межі між мистецтвами зникають.
Як зникають межі між учасниками.
Кожен залишається собою.
Але водночас стає частиною чогось більшого.
У цю мить вони розуміють:
Мистецтво — це не те що вони створюють.
А те, що створює їх.
Вони не художники.
Вони — інструменти в руках тієї сили, що хоче проявитися у світі.
Катарсис
Коли екстаз досягає піка, відбувається катарсис.Очищення через вогонь творчості.
Усе хибне, наносне, вивчене згоряє.
Залишається лише чисте золото таланту.
Лір розуміє:
Музика — це не звуки.
А тиша, що хоче бути почутою.
Мія відкриває:
Танець — це не рухи.
А спокій, що хоче бути вираженим.
Орест осягає:
Театр — це не гра.
А істина, що хоче бути прожитою.
Зевксіс бачить:
Живопис — це не зображення.
А видіння, що хоче бути відкритим.
Анамнезис
У мить світанку, коли містерія підходить до кінця, відбувається анамнезис.Спогад про те, що завжди було відомо, але забуто.
Учасники розуміють:
Вони не вивчають мистецтво.
Вони його згадують.
Діоніс не зникає.
Він просто перестає бути видимим.
Але його присутність залишається в кожному жесті.
В кожному звуці.
В кожному кольорі.
Він став частиною їх самих.
"Тепер ви готові піднятися вище," — каже світанковий вітер.
"Але пам'ятайте:
Форма без душі — мертва.
А душа без форми — лише дим.
Ви отримали дар генерації.
Здатність бути провідниками життя.
Але цей дар вимагає майстерності, щоб стати мистецтвом."
Повернення
Четверо повертаються з Парнасу іншими людьми.Вони несуть у собі вогонь Прометея.
Але не вкрадений у богів.
А подарований ними.
Їхнє мистецтво тепер не мертва техніка.
А живе дихання.
Вони знають:
Кожен акт творчості — це маленька містерія.
Кожен твір — це священнодійство.
Кожен глядач — це учасник, а не споживач.
Мистецтво почалося не з правил.
А з екстазу.
І кожного разу, коли художник торкається цього джерела —
Світ народжується знову.
Ліра Аполлона
Друга Містерія про Формотворчий компонент художньої діяльності
Пролог: Після екстазу
Минуло сім днів після діонісійської містерії.
Лір, Мія, Орест і Зевксіс повернулися до своїх майстерень.
Вони несуть у собі священний вогонь.
Але тепер перед ними нова задача.
Як втілити отримане одкровення?
Як передати іншим те саме потрясіння?
Лір намагається записати мелодії, народжені в екстазі.
Але нотні знаки на пергаменті — мертві.
Мія прагне повторити свій танець.
Але рухи виходять механічними.
Орест шукає слова для пережитого.
Але мова виходить банальною.
Зевксіс змішує фарби.
Але кольори не передають вогню видінь.
Вони сидять разом у майстерні Ліра.
Мовчать.
Відчувають безсилля.
Нарешті Лір не витримує.
Він хапає ліру —
І в розпачі б'є по струнах!
Струни дзвенять від удару.
Як крик болю.
"Боги!" — вигукує він. —
"Навіщо ви дали нам вогонь —
Якщо ми не вміємо його втримати?!"
Мія перехоплює цей крик.
Простягає руки до неба —
Наче благає про порятунок:
"Доле!
Покажи нам шлях!
Ми не можемо залишитися в цій безодні!"
Її голос тремтить.
Сльози котяться по обличчю.
Орест і Зевксіс мовчать.
Але їхнє мовчання — гучніше за поклик.
Їхні очі дивляться вгору.
У порожнечу стелі —
Що раптом здається небом.
Вони не промовляють слів.
Але їхні душі кричать:
"Допоможіть нам!
Ми маємо дар — але не знаємо, що з ним робити!
Ми відчули божественне — але не вміємо його передати!"
Явлення: Муза приходить у відповідь
І тоді —
Повітря затремтіло.
Світло в майстерні змінилося.
Стало золотавим.
Наче ранкове сонце пробилося крізь стіни.
Перед ними з'явилася постать.
Жінка в довгому золотому хітоні.
У руках — авлос.
Обличчя світиться внутрішнім світлом.
Евтерпа.
Муза ліричної поезії й музики.
Супутниця Аполлона.
Вона прийшла не випадково.
Не "проходила повз".
Вона прийшла у відповідь на їхній заклик.
Бо боги чують тих,
Хто кличе їх із щирого серця.
Слова Муз: Є той, хто знає
Евтерпа дивиться на четверих з ніжністю —
І водночас з вимогливістю.
"Ні," — каже вона тихо. —
"Ви не втратили дар.
Але тепер треба навчитися перекладати божественне
На людську мову.
Діоніс дав вам вогонь.
Але вогонь без форми —
Спалює все навколо.
Є той, хто знає таємницю цього перекладу.
Той, хто може взяти хаос —
І перетворити його на космос.
Ідіть зі мною."
Лір піднімає ліру з підлоги:
"Куди?"
Евтерпа усміхається:
"Туди, де відбудеться агон.
Священне змагання між двома принципами творчості.
Між тим, хто втілює силу без форми —
І тим, хто надає силі досконалість.
Між Марсієм і Аполлоном."
Шлях: До фригійських гір
Евтерпа веде їх із міста.
Вони йдуть день і ніч.
Через поля.
Через ліси.
Угору — в гори.
Фригійські гори —
Дикі, величні, священні.
Тут народжувалися найдревніші культи.
Тут Кібела, Велика Матір, правила до олімпійців.
Тут земля ще пам'ятає хтонічних богів.
Вони підіймаються стежкою.
І нарешті виходять на поляну.
Священне місце: Гірський амфітеатр
Поляна розташована серед скель.
Природний амфітеатр —
Ніби сама гора створила сцену для великого дійства.
У центрі — простір для змагання.
Рівний.