От які чудернацькі страти були в ті жорстокі часи!
(До речі, читачу, це не єдиний в історії людства випадок, коли засудженого стратили за допомогою сміху. Це практикували ще у Давньому Римі. Але там засудженого доводили до реготу не клоуни і гумористи, а кози. Засудженому намащували підошви босих ніг сіллю й підводили кіз. Кози злизували сіль, а жертва реготала від лоскоту аж поки не вмирала. Такі страти бували і у XVII сторіччі під час Тридцятирічної війни. Сміх у прикрих обставинах називається сардонічним. Таку назву придумав та використав у своїх творах сам великий Гомер. Сардонічним, бо походить від острова Сардинії. Вважалося, що на цім острові росте отруйна рослина, зовні схожа на безневинну селеру. Її отрута діяла, мовляв, на людину вельми чудернацьки: отруєна особа починала реготати, і реготала доти, поки не помирала від сміху. Автор цієї книги неодноразово згадує в ній про користь сміху для здоров'я. Але треба мати на увазі, що йдеться про сміх у нормальних дозах. Бо будь-яке корисне явище автоматично стає шкідливим, якщо його вживати в надмірних кількостях. Автор певен, що в цій його книзі гумору не настільки багато, щоб він міг нашкодити читачеві. Але й не настільки мало, аби читач жодного разу не усміхнувся. Якщо, звісно, читачеві взагалі притаманне почуття гумору.)
Але "все тече, все міняється", як сказав давньогрецький філософ Геракліт. І сказавши, можливо, колупнув у роті нігтем великого пальця, потім, можливо, провів тим же нігтем поперек горла та, можливо, додав: "Зуб даю! Вік волі не видіти!" Бо ж, напевно, і філософи полюбляють підкріпити думку вагомим аргументом. Так, усе міняється, і тепер у Терентопському королівстві нікого не страчують і не катують болісно. Навіть за допомогою гумору. (А катування ляпанням по лицю кремовими тортами та повішення на сучасних терентопських шибеницях – кари безболісні й несмертельні. Тільки ганебні.)
Втім, Олександр Мирополкович таки став королем Терентопії. Але не цей Олександр Мирополкович, котрий вмер від сміху, а інший, що доводився Жорику Четвертому не двоюрідним братом, а прапраправнуком. У терентопській історії він фігурує під ім'ям Сашко Перший. Нинішній терентопський король Жорик Дев'ятий – його онук.
А монарх Жорик Четвертий на честь чудесного порятунку вирішив увічнити рятівну муху на гербі нової столиці – міста Жорикбурга.
Про ці події, відомі кожному терентопському школяреві, сучасний інтелігентний, розумний і талановитий дракон Інокентій Карлович написав повість за назвою "Подвиг комахи", де виклав життєвий шлях героїчного членистоногого. Звичайно, біографію цієї мухи даний письменник сам придумав (за винятком удару в око королівського кузена, що та подія є історичним фактом), бо неможливо встановити подробиці життя простої комашки, та ще такої, що жила сотні років тому.
Із середини вісімнадцятого сторіччя до кінця дев'ятнадцятого істота на гербі Жорикбурга фігурувала під ім'ям Рятівна Муха. До кінця ж дев'ятнадцятого назріли зміни. Наука виявила, що мухи є переносниками хвороботворних мікробів, розповсюджувачами інфекцій. Жорикбуржцям стало прикро, що символом їхнього славного міста вважається така шкідлива тварюка. До короля Жорика Сьомого, котрий правив тоді, прийшла делегація столичних жителів на чолі з мером і заявила: мовляв, до яких пір наш улюблений Жорикбург символізуватиме істота, яка розмножується в нечистотах і розносить хвороби. До того ж мешканці інших міст дражняться, обзиваючи жителів столиці мушенятами!
Король викликав до себе фахівців з історії та геральдики й, порадившись із ними, а також із другом і радником герцогом Єрофієм Хитросплетена Звивина, написав указ, де говорилося, що внаслідок більш глибокого аналізу теоретично обчисленої траєкторії польоту тварини, яка врятувала Жорика Четвертого, з'ясувалося, що ця комаха, помилково прийнята мерзотником Олександром Мирополковичем за шкідливу муху, насправді була працьовитою медоносною бджолою. А тому відтепер треба вважати й називати істоту, зображену на гербі столиці, не Рятівною Мухою, а Рятівною Бджолою.
З тих пір символом Жорикбурга є бджола.
* * *
Тепер щодо корчми "Під Рятівною Мухою". (Автор просить читача бути уважним і не плутати два жорикбурзькі заклади із трохи схожими назвами "Рятівна Бджола" і "Під Рятівною Мухою", бо перший є туристичним агентством). Ця корчма міститься в столиці, у двоповерховому будинку на вулиці Франсуа Рабле, вулиці, що веде до Королівського замку, вулиці, на якій мають місце зокрема Стайня Опери та Балету (тобто оперний театр), лицарський гуртожиток і майстерня-кузня Вакули Охрімовича Нетребенька. Корчма займає перший поверх, а на другому – житлові кімнати родини Гільденштернів і підсобні приміщення.
До 1892 року це був будинок міської ратуші, потім міська управа перебралася в нове триповерхове спорудження на майдані Панурґа, а двоповерховий дім на Франсуа Рабле купив дехто Ісак (або ж Іцхак) Гільденштерн, прадід того Ісака Гільденштерна, якому нині належить цей заклад. На старій ратуші, звичайно ж, був герб міста у вигляді барельєфа над входом. Від цього барельєфа й пішла назва влаштованої тут корчми: "Під Рятівною Мухою".
Коли в 1898 році король наказав уважати гербову комаху бджолою, хазяїн корчми запитав у постійних відвідувачів: чи треба йому міняти назву закладу, чи нехай залишається старою. Відвідувачі сказали, що вони вже звикли до цієї назви й, до того ж, у словосполученні "під бджолою" немає того смислу, котрий має вираз "під мухою". Тому, навіть після перейменування тварини на гербі міста, корчма зберегла у своїй назві муху.
(В іронічному романі Олега Чорногуза "Претенденти на папаху" – другому творі з дилогії про "аристократа з Вапнярки" Євграфа Сідалковського – згадується, що в містечку Кобилятіні-Турбінному поблизу Києва був пункт громадського харчування з назвою "Під мухою". Але, по-перше, це не корчма, а кафе, а по-друге, така назва була не офіційною, а, так би мовити, жартівливою, народною. Заклад з назвою "Під мухою" згадується і в пародійно-детективному романі "Чорна зрада професора Шлапаківського, або Канни і виноград" того ж таки Олега Чорногуза. Але там заклад є і не корчмою, і не кафе, а рестораном.)
На відміну від корчми "Під Мідним Забралом" та решти жорикбурзьких пунктів громадського харчування, куди навідувалися тільки живі люди, у корчму "Під Рятівною Мухою" крім живих іноді заходили промочити горло й упирі, інакше кажучи – вурдалаки, інакше кажучи – вампіри, тобто мерці-кровожери. Зрозуміло, вони зволожували там горло не пивом чи вином, а кров'ю (попервах – натуральною, згодом – сурогатною).
Угамовувати спрагу в корчмі упирі стали з 1942 року (у Великому Світі тоді бушувала Друга світова війна, але в підпільному королівстві, слава Богу, такої жахливої війни не було), а до того вимушені були робити це в менш комфортних умовах: десь на цвинтарях, на нічних дорогах, на курних горищах або в цвілих підвалах.
Щоб добратися до улюбленого напою, доводилося прокушувати артерії на шиях живих співгромадян, а співгромадянам це не так щоб дуже подобалося. (Ходили чутки про вампіра-збоченця, котрий віддавав перевагу менструальній крові, через що тягся ротом не до шиї, а до... гм... до іншої частини організму, безумовно тільки жіночого. Але то виключення, та й взагалі не факт.) По-перше, не дуже-то приємно, коли тебе вночі кусає холодний труп; по-друге, з нестерильних іклів у ранки іноді потрапляла інфекція, і вкушеному доводилося брати лікарняний та тягатися до докторів, замість того щоб займатися суспільно корисною справою.
Не дивно, що раніше живі люди вампірів не шанували й шкодили їм як могли: то труїли часником, то опромінювали сонцем, то колупали осиковими кілками, то куляли в них сріблом.
У згаданому 1942 році санітарний лікар столиці, Лука Сєльдєрєєв, запропонував королю Сашку Першому проект, завдяки якому передбачалося покінчити з таким негуманним ставленням до кусючо-сисних небіжчиків. Як виразився автор проекту: "щоб і вівці, тобто – живі люди, були цілі, і вовки, тобто вампіри, – ситі". Сєльдєрєєв пояснив главі держави, що вурдалаки кусають співгромадян не зі злості, а з необхідності, не маючи іншого виходу. Жива людина, яка захотіла пива, може зайти в корчму й угамувати спрагу; а куди йти упиреві, котрому захотілося крові? У корчмі ж йому крові не наллють! От і доводиться бідним кровоголікам через брак альтернативи споживати улюблений напій безпосередньо із шийних артерій. Без крові ж вони не можуть, така їхня фізіологія. І тикати за це в них осиковими кілками так само нелюдяно, як убивати живого громадянина за те, що йому хочеться пива, або, скажімо, кефіру.
Тому, мовляв, треба, щоб у кожному населеному пункті, де є вампіри, був такий заклад громадського харчування, в котрому ці могильні сисунці-гемофаги могли б одержати свою порцію крові, не травмуючи співгромадян. Оскільки мерці, як правило, не мають грошей, це пригощання повинне здійснюватися за державний рахунок. Така добродійність, мовляв, вигідна самій державі, адже витрачаючи кошти на частування вурдалаків, вона перестає витрачати ще більші кошти на виплату лікарняних після вампірських укусів. Ті збитки, які нестимуть пункти харчування в зв'язку з відвідуваннями мерців, повинні погашатися державними субсидіями.
Короля Сашка Першого переконали аргументи Сєльдєрєєва, і він написав відповідний указ.
Оскільки обіцяні субсидії були щедрими, усі корчми, ресторани, каварні, шинки, їдальні тощо, стали змагатися за звання "пункт мертвецького харчування". У Жорикбурзі така честь дісталася корчмі "Під Рятівною Мухою", бо, крім інших достоїнств, вона не дуже далеко від Старого міського цвинтаря, де, зокрема, поховані й кілька упирів.
Живим відвідувачам корчми ці мерці не заважали, бо приходили глухою ніччю, коли живі вже давно розійшлися по домівках і спали у своїх ліжках. До того ж це траплялося не щоночі, а тільки в особливі, наприклад, у ночі повні, на п'ятницю тринадцятого, Вальпургієву, Всіх Святих (Хелоуін), ніч на Івана Купала, і таке інше. Нинішній корчмар Ісак Гільденштерн від свого батька Марка Гільденштерна отримав спеціальний календар, де відзначені такі особливі ночі виходу упирів із могил і склепів, щоб до їхнього нічного відвідування все приготувати.
Попервах, у сорокових роках двадцятого століття, використовувалася кров донорів.