Час минав то надто повільно, то настільки швидко, що почала рахувати місяці.
Удома було легше оговтуватися і відновлювати своє понівечене тіло.
З кожним днем оживала.
Нарешті знову літо. Підготовка документів — повідомлення про те, що вона – студентка училища культури!
Прочитавши офіційне повідомлення, їй раптом здалося, що лише цієї миті вона почала дихати на повні груди. А десь глибоко в душі відчула тепло першої перемоги.
Затим було навчання, сесії, іспити, заліки і нарешті диплом.
2003 рік — великий творчий крок уперед. Вона почала, врешті-решт, займатися тим, про що мріяла завжди – культурою. Вона не знала з чим цей крок можна порівняти — з ковтком свіжого гірського повітря, з очікуванням чогось нового і незвіданого, чи з розумінням того, що перед тобою стежка творчості, вистелена споришем і уквітчана барвінком.
Попереду було нове життя, сповнення мрії юності!
31 грудня — останній день 2003 року, завершальне передноворічне привітання у дитячому будинку.
А в думках усе розкладала по поличках, що за чим робитиме, коли приїде додому. Головне – встигнути приготувати улюблені святкові страви.
Нарешті завершується десятиденний новорічний марафон привітань. Вона з колективом, як режисерка закладу, їздить з вітаннями по організаціях і установах. Такою була її улюблена робота.
Останні кроки старого року. Вона вже подумки удома…
Удар вона не пам'ятала. Мабуть, мозок на якусь мить відключився, щоб захиститися. Вона тільки й пам'ятає, як у животі щось ніби вибухнуло.
Вдихнути було дуже боляче! Вона задихалася від болю!
Біль!!!
Біль був настільки пронизуючий і невгамовний, що здавалося ось0ось втратить свідомість…
Вона все відчувала…
Її перша фраза прозвучала, наче виклик:
— Господи, скільки можна!
Оговтавшись за якусь мить, вона почала кликати колег, які сиділи поряд. Водій одразу ж вискочив з машини, вигукнувши:
— Мене точно звільнять з роботи!
Тетяна не розуміла як можна було думати про роботу у той час, коли була повна машина скалічених людей!
У ті пів години, поки приїхала швидка, коїлося казна-що. З пробитого бака машини цівочкою витікало пальне, поряд скупчилися перехожі й роззяви, які палили і, не дивлячись куди, кидали недопалки. Усі нервувалися.
Ось-ось машина могла вибухнути.
Тетяна встигла зателефонувати чоловікові і повідомити про аварію. Телефон їй простягнув небайдужий парубок, який хотів хоча б чимсь допомогти…
Знову лікарня, обстеження. І знову невтішний діагноз лікаря:
— Дев'ять переломів тазу, перелом вертлюжної западини, струс головного мозку.
Далі все було наче уві сні.
Холод, дикий біль.
Її трусило на жорсткій металевій каталці, затим на лікарняному ліжку…
Біль і жах панували у палаті…
В її голові — страх і відчай, адже аварія сталася знову. Вже втретє.
Тоді ні у Тетяни, ні у її сестри Олени ніяких переломів не було, але морально-психологічна травма навіки закарбувалася у дитячій підсвідомості.
Друга аварія сталася у 1999.
І за чотири роки — 2003 — вже третя.
— Чи не досить?! — нервово стрибали її думки. — Чи не забагато випробувань на її долю? Мабуть, досить уроків. Мабуть, досить болю!!! Але ж, як знаємо, адже кажуть, що Господь не дає більше, аніж людина може витримати…
***
Місяці, проведені без руху на ліжку, змусили Тетяну згадати своє життя, вишукуючи в ньому якісь хиби, але нічого такого не згадала.
Згодом вона почала розмірковувати з іншої точки зору можливо вона щось важливе у своєму житті ще не зробила? Затим вона почала розмірковувати над тим, що від неї хоче Господь…
Цього разу виписалась із лікарні, навіть не ставши на милиці.
— Якомога швидше додому, адже вдома і стіни лікують…
І знову потяглися будні, сповнені вже звичної роботи над своїм тілом. Все робилося по-новій, але було чи не тричі важче ніж раніше.
Згодом заново довелося вчитися ходити, заново вчитися збирати до купи думки, логічно їх вибудовувати. День змінювався ніччю, а за вікнами плинув час.
Час таки справді лікує! Вона почала оживати!
А щойно це сталося, подалася на роботу, яка завжди була лише в радість. Вона не працювала, вона – перебувала у шаленому творчому злеті, драйвовому стані. Вона творила, писала, співала і раділа життю. Вона щедро ділилася з усіма своїм талантом, вчила любити пісню, а співаючи, змушувала відчувати її серцем. Інакше вона не могла! Інколи їй здавалося, що вона поспішає жити на повну.
Не зважаючи на те, що все її тіло було переламане, на постійні головні болі, іноді дикий біль у кістках, Тетяна нікому навіть не показувала, що в неї щось болить.
Жодна душа не могла б здогадатися, що ця ефектна жінка, у гарній, неповторній сукні чи вишиванці, на високих підборах, з щирою посмішкою на устах, складена, наче трансформер.
***
І ось їй виповнилося сорок п'ять!..
Серпень. Позаду будівництво хати власними руками, родинні негаразди і незгоди. Попереду – нова творча робота!
Донька працює в Індії. Вона, як і мама, пише пісні, виступає з сольними концертами.
Тетяна не лише знає, а й впевнена у тім, що її Аня – найталановитіша дитина…
Серце матері спокійне. Вдома все гаразд, живі батьки, у нормі сестра і племінниця. Тепер тільки вперед до нових звершень.
І раптом знову біль!..
Вона пересувається наче в густому тумані. Її ведуть під руки якимись коридорами, навколо люди у білих халатах…
Знову каталка, знову біль і холод. Вона навіть не може підвестися від такого гострого болю.
Томографія…
І знову лікар тихо говорить страшні слова, почувши які, чоловік миттю блідне, намагаючись знайти собі опору.
— Інсульт, — це коротке слово, мов шарова блискавиця, носиться у голові.
Вона все розуміє. Але гострий біль не дає можливості бодай сконцентрувати увагу на словах лікаря.
Їй ставлять крапельниці. Чоловік днює поруч з нею. Годує з ложечки, мов малу дитину, купує ліки, які допомагають боротися з хворобою.
На ліжку, біля подушки — ікона Образу Пресвятої Богородиці Цілительки. Її привезла сестричка. Тетяна час-від-часу збирає свої думки і звертається до неї, молячись.
Одного дня лікарка сказала, що на неї чекає операція. Треба їхати до Києва. Там найкращі фахівці, найсучасніша апаратура.
Вона знов молиться. Але серцем відчуває, що там, за стінами лікарні, за неї кожного дня молиться чимало добрих людей. І не лише її рідні, а й ті, в кого, за життя, вона вкладала своє серце і душу, дарувала свою веселкову енергію, ділилася знаннями…
Вони моляться і слізно просять Господа простягнути руку допомоги їхній Тетянці, Танюшці, Тетяні, Тетяні Григорівні, щоб обійтися без операції.
Почалася реабілітація. Вона була не з легких.
Медичні препарати, що пригнічували будь-які емоції. Мав бути спокій і тиша – це єдине, що їй було дозволено лікарями.
І поступово, під наглядом лікарів і чуйним доглядом чоловіка, вона повертається до свого звичного бажання жити і творити.
Вона ожила і, не зважаючи на численні заборони лікарів, знов вривається в шалене життя.
Вона, зголоднівши за емоціями, поринає в роботу з головою. Її шалений драйв, з яким починає Тетяна починає творити, робить дива.
У всіх на очах народжується вокальний колектив, який починає активно виступати не лише на своїй, а й міській сценах. Робота кипить!
Її колектив – переможець обласних, всеукраїнських, міжнародних конкурсів і фестивалів. Її учасники – неодноразові володарі Гран-прі міжнародних фестивалів. І це лише за пів року щоденної копіткої роботи!
Знову, розфарбоване різнобарв'ям, завирувало її життя. Вона поспішає жити на повну, адже як ніхто інший знає, що будь-якої миті все може змінитися.
Вона творчо проживає кожну секунду свого життя. Не марнує жодної миті!
Минає два роки.
Вона стільки всього витримала, перенесла і пережила, але й отримала навзамін не менше позитиву — визнання, дипломи, нових друзів, першу збірку віршів…
2022 рік…
Страшна трагедія для України – геноцид її народу. Росія, в жадобі влади, безжально знищує волелюбних українців. Шок у кожного, для кого Україна – це не лише батьківщина, а й земля батьків, дітей, онуків, для всіх, хто живе у цій незалежній країні.
Здавалося, немає краю всеукраїнському горю й болю. І власний біль не забарився.
Через постійне нервове напруження, у неї "оживають" старі болячки. Запалення, гострий холецистит, який треба було вже давно оперувати.
І знову новий життєвий іспит.
Знову операція.
Вона їде по мосту, який дуже любить за ті пейзажі, що відкриваються з його висоти. У неї від нервового перенапруження з'являється відчуття, що цієї краси вона вже може не побачити. Вперше у житті зароджуються сумніви. І хоча більше вона вірить у те, що Господь і цього разу простягне їй руку допомоги і, мов мале дитя, витягне у цей світ.
Але нині тривога не згасає.
Минає третя година, як вона в операційній. Раптово відмовляють легені. Реанімація…
Але минув час і Тетяна…
ОЖИЛА!
ЗНОВУ!
ВКОТРЕ!
***
Вулиця міста. Чоловік років сорока п'яти задивляється на ефектну жінку, яка крокує у шикарній сукні, на підборах. На вигляд їй наче ще й сорок немає. У неї щаслива і щира посмішка, що обіймає увесь світ, а теплота душі, яку вона випромінює – обігріває все довкола.
— Оце жінка! – подумав чоловік.
Він навіть подумати не міг, що вулицею крокує не просто жінка, а Фенікс, який за велінням Господа, щоразу оживає і знову постає з попелу для того, щоб дарувати людям чарівну і щасливу усмішку, світло, любов і свою неповторну творчість. Щоб кожному дарувати віру в себе, свої сили, віру в Господнє диво.
А ви вірите у диво?